Терміново уповноважений по справах Російської Православної Церкви у Чернігівській області викликає священика, погрожує і вимагає негайно перейти на церковнослов’янську мову богослужіння. Священик сповіщає про це громаді. Таке нововведення обурює громаду, і вони пишуть листа до Уповноваженого із поясненням, що їхній хор у кількості 16 чоловік «прославляє Творця» українською мовою з 1921 року, і був навчений співу регентом Іваном Рикухою – на жаль, вже покійним. Тож перевчитися і перейти на церковнослов’янську мову вони при всьому бажанні не можуть, бо навчити їх нікому. А тому вони просять дозволити їм продовжити славити Бога рідною мовою. Під листом стоїть підпис Івана Івановича Авдієнка.
Парафія храму Успіння Пресвятої Богородиці у 1920 році вийшла з духовної неволі московської церкви і приєдналася до Української Автокефальної Православної Церкви, яка була створена 1919 року. У 1921 році, після Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору, зусиллями місцевого активіста Івана Рикухи, тут почали звершувати богослужіння українською мовою, священиком став отець Олександр Цимбал. Громада молилася у кам’яному храмі збудованого за проектом Георга Фрідеріка Фельтен у стилі класицизму у 1787 році.
Цікаво, що статут УАПЦ передбачав існування в громаді «благовісників» – активних вірян, що повинні були і словом, і ділом сприяти поширенню церкви, тож віруючі з Вишеньок із закликами підтримки української церкви доходили навіть до Коропа. Перед Другою світовою війною комуністична влада закрила храм, тому парафіяни УАПЦ певний час підпільно молилися у хаті. У 1941 році, з втечею сталінської влади, Успенська парафія УАПЦ виходить з підпілля і відновлює богослужбове життя у своєму храмі. Священиком стає протоієрей Іван Черняк, псаломщиком – Іван Романець, а старостою парафії обирають Івана Романюка.
У травні 1944 року комуністична влада, підтримуючи розбудову РПЦ, переводить Успенську парафію у Вишеньках до московського патріархату. Утім громада продовжує звершувати богослужіння, читати Апостол та Євангеліє українською мовою.
У чому ж проблема молитися українською мовою, – запитає шановний читач, – і чому така дрібниця змусила хвилюватися обласне керівництво?
Справа в тому, що у 1943 році Сталін вирішив відродити московську церкву.
Історик Роман Скакун у книзі «Агентура НКВС-МДБ-КДБ у православному єпископаті України 1939-1964 роки» розповідає, що 1939 року перед приєднанням Західних України та Білорусі на всій території радянського союзу після Великого терору 1937-1938 років лишилося 150 церков і троє чи четверо єпископів, в Україні – 22 церкви, на Чернігівщині – жодної діючої. Зрозуміло, що всі єпископи і переважна більшість священиків були агентами НКВС. Хто не був – той або був розстріляний, або перебував у концтаборах.
З початком Другої світової війни німці дозволили відродитися Церкві на окупованих територіях, і Сталін вирішив це використати. Він ініціював відродження і створення московського патріархату як інструменту патріотичної мобілізації населення для посилення впливу на країни, що опинилися в зоні впливу СССР – країни соцтабору, для імітації демократичних змін в радянському Союзі. Щоб отримувати допомогу від США та Британії – москва мала стати православним Ватиканом, і для русифікації з метою уніфікації населення СССР. Жодної автокефальної церкви в Україні не могло бути.
Тож цілком закономірно, що у 1952 році комуністична влада заборонила віруючим у Вишеньках молитися українською мовою.
Олександр ЯСЕНЧУК
