Усе по черзі, без надмірної загадковості. Днями біля одного із супермаркетів Чернігова почула дуже прикметну, симптоматичну навіть для сучасної культури розмову. Хлопець, років 17 в оточенні молодих друзів скандував: «Та нехай та учителька хоч загнеться, а я не буду читати. Не читав, не читаю і не буду! Особливо того Шевченка! І не дивіться на мене, наче я прибулець…». Мені ставало усе цікавіше, адже одна дівчина із гурту, трохи старша, хоча чи не вдвічі менша зростом за промовця, раптом спалахнула: «А ти хоч знаєш, що його руzzня хоче вкрасти?» Тиша стала екзистенційною. «Так, вони заявили, якщо Шевченко вчився в їхній Академії мистецтв, то він «узький». Височенький красень трохи втратив апломб, бо не розумів, куди хиляться почуття його спільноти. І тут на підтримку мініатюрній дівчині заговорила об’ємна кругла фігура, що стояла у тіні, мені було тільки голос чути, а він тремтів: «От уяви, Денисе, що Україна – це хата. Така собі на високих міцних палях хата, від повені, від хижаків і т. д. А деякі мужики – це і є ті палі. Хочеш ти цього чи ні, а вони нас тримають. Читаєш того Шевченка чи ні, а він тримає нас. І ми є. І будемо». Я пішла собі далі. Незручно вже якось так довгенько шукати щось у торбі під магазином. Не знаю, як там завершилися дебати про Шевченка. Але до теми вирішила повернутися…
Українська література працює з травматичним досвідом, інтимними темами, історичною пам’яттю, політикою, релігією, тілесністю. Особливо поезія. Молодь, якщо читає, часто читає тексти емоційно. І тут педагог чи випадковий модератор випадкових дебатів стає не «арбітром істини», а гарантом безпечного простору, де можна емоції висловити. Чи важливо не схибити в таких дебатах?
Базові етичні принципи для дискусії на теми класичної літератури можуть бути визначені таким чином.
Принцип поваги до особистості. Практично це означає, що критика спрямована на ідею, а не на людину, без висміювання інтерпретацій, не допускається «дорослий» сарказм щодо «наївності» читання.
Принцип текстоцентричності. Будь-яке обговорення краще спирати на текст, а не на вислів «мені здається».
Принцип множинності інтерпретацій. Варто визнати поліфонію у літературознавстві, право на альтернативне читання, але без «довільної фантазії». Принцип мені навіяв хороший теоретик і письменник Умберто Еко.
Принцип психологічної безпеки. Особливо, якщо обговорюються тексти про війну, втрату, насильство. Наприклад, під час розмови про сучасні твори, пов’язані з війною (як тексти Жадана чи Амеліної. Варто також не тиснути на співрозмовника, не вимагати «особистих зізнань», не романтизувати травму.
Принцип вікової адекватності. Дискусія з 14-річними чи 17-річними — це не дискусія з магістрантами. Так ми збережемо те, що дасть паростки інтересу до теми. Молоді важливі чіткі правила дебатів, обмежений час виступів, зрозуміла структура повідомлень.
Безумовно, є етичні ризики, яких варто уникати педагогам чи стихійним модераторам таких дебатів.
Отже, продираємося до висновків, які лежать у царині цінностей.
Етика літературної дискусії — це своєрідна школа демократичного мислення, формування аргументаційної культури, навчання слухати, школа, яка розвиває емпатію. Фактично, це маленька модель громадянського суспільства.
4 аргументи для тих, кого захопить зненацька така ж ситуація, яку випадково підслухала я.
1. Шевченко — це про гідність, а не про «шароварщину». (Він писав не про турецькі вишиваночки, а про приниження, втрату свободи, систему, що ламає людей. Він місцями злий і завжди чесний поет).
2. Це тексти про силу характеру. (Народився кріпаком, викуплений з рабства, став художником і поетом, був засланий у солдати, мав заборону писати, але все одно писав, бо був впертим, витривалим, мав внутрішню свободу).
3. У нього є дуже «чоловічі» тексти. (Наприклад, «Гайдамаки» чи «І мертвим, і живим…», що просять назватися дис-треком XIX століття, бо інтелектуально атакував еліту).
4. Це тексти про війну і колоніальність. (Сьогодні багато що звучить дуже актуально. Шевченко писав про імперію, яка знищує мову й пам’ять. Коли 17-річні хлопці читають це в контексті сучасної війни — текст раптом стає не «музейним»).
Не люблю писати матеріали «під дати», тому про Шевченка, але не у березні.
Марина Каранда,
кандидат філософських наук, доцент кафедри мистецьких дисциплін НУЧК ім. Т.Г. Шевченка
