Днями спроба ветерана, учасника бойових дій, а нині – штаб-сержанта управління комунікацій ОК “Північ” Тараса Василенка на позивний “Кобзар” зателефонувати на гарячу лінію підтримки у кризовий момент, завершилася нічим. Замість голосу людини у слухавці чутно було лиш короткі гудки або й зовсім була тиша. На жаль, психологічна підтримка військових – це серйозна та реальна проблема. Хоча більшість сервісів задекларовані як «цілодобові» та «24/7», на практиці система часто дає збій. І коли військові, які часто соромляться просити про допомогу з різних причин, все-таки знаходять у собі сили звернутися, а у відповідь чують гудки, автовідповідач або «абонент не в мережі», ситуація точно не стає кращою. Про свій досвід зателефонувати в службу підтримки пан Тарас написав цілий пост. Військовий наголошує, що насамперед зробив це не для власного піару, а щоб необхідні служби звернули увагу на цю проблему і створили нормальну систему надання допомоги військовослужбовцям і ветеранам. Адже будь-який військовий, який наважився на дзвінок у подібну службу, має не почути пусті гудки, а дійсно отримати обіцяну психологічну підтримку.
Військовий розповів, що його «накрило» настільки сильно, що в якийсь момент він злякався вже не просто свого стану, а за власну безпеку. І саме тому зробив те, що військовим постійно радять із блакитних екранів, радіостанцій та барвистих буклетів – звернутися по допомогу.
Першим номером, куди він подзвонив, був той, що зазначений на сайті Міністерства охорони здоров’я як лінія психологічної допомоги (0 800 100 102). Він виявився відключений.
Наступний був номер Мінветеранів 5522 – «Гаряча лінія психологічної підтримки військових та їхніх близьких». Чоловік прочекав приблизно сім хвилин, але з’єднання так і не відбулося.
Далі був Український ветеранський фонд (0 800 33 20 29). Проте й там ніхто не відповів.
Військовий ставить питання: що робити ветерану, який місяцями соромився просити про допомогу, нарешті набрав розрекламований державою номер і почув тишу? І радить перед тим, як розміщувати номери гарячих ліній на сайтах, у буклетах, презентаціях і соціальній рекламі, перевірити чи працюють вони. Перевіряти, скільки людина чекатиме, перевіряти їх увечері, вночі, у вихідні. Бо кризова допомога, яка існує тільки у звітах/дашбордах на державних та грантових сайтах — це не допомога.
І тут спливає ще одна проблема, про яку ми чомусь говоримо мало. Державна комунікація дуже часто сама створює з військових якихось надлюдей: незламних, нескорених, тих, хто завжди тримається і завжди готовий із голівудською посмішкою прийняти ще один, черговий підлий удар ворога, життя, долі – потрібне підкреслити. Але військові — це просто люди. І коли людина нарешті переступає через сором, через оце паскудне внутрішнє «Я шо, слабак?!», бере телефон і набирає номер, який їй сто тисяч раз рекламували як допомогу, вона має почути людину – не сім хвилин очікування, не “абонент відключений”, не мертвий номер, який досі висить на державному сайті. Адже вдруге вона може вже не подзвонити.
А потім, ну до ворожки ж не ходи, суспільство буде мальовано дивуватися: звідки в людей після війни зриви, агресія, домашнє насильство, саморуйнівна поведінка? А то й ще гірше: звідки, в біса, така кількість самогубств та вбивств? Звідки ж беруться ці кляті люди, які місяцями/роками мовчать, а потім роблять щось страшне?
І не треба потім питати, чому військові й ветерани мовчать до останнього. Так, вони часто соромляться просити про допомогу – з різних причин. Так, вони часто думають, що мають витримати самі. Але іноді вони все-таки просять. І їм просто ніхто не відповість
Марія ПУЧИНЕЦЬ
