24 лютого, як і кожен чернігівець, Григорій Маханьков прокинувся від звуків вибухів за вікном. Зрозумів: почалося. Того ж таки дня він поїхав до Києва, щоб забрати молодшу доньку-студентку додому. Дівчина не могла виїхати самостійно, бо вже транспорт не ходив, а навколо була суцільна паніка.

«Я приїхав на станцію метро «Лісова» по Іринку, набрав стільки людей, скільки влізло в машину, і поїхав на Чернігів, – згадує пан Григорій. – По дорозі бачив колони наших танків, БТРів, які рухалися у бік Чернігова. Приїхавши у місто, дітей та внука відправив до бабусі в Ічнянський район. Думав, що там буде безпечніше. Проте помилився. Відправив дітей в саме пекло. Дружина ж ввесь час лишалася зі мною в Чернігові».

Те село, куди Григорій Маханьков відправив рідних, згодом також потрапило під окупацію. Під самими вікнами у них стояла російська техніка, майже кожна хата була прострілена ворожими кулями. Діти разом з маленьким внуком жили у холоді, але, на щастя, родина пережила цю окупацію.

До ТЦК пішов сам

Григорій Маханьков відразу вирішив, що піде захищати своє місто. Як колишній військовий, офіцер запасу він не мав морального права відсиджуватися в такий складний для країни час.

«Я вважаю, що кожен чоловік повинен захищати свою Батьківщину, повинен захищати свою родину. Я в перший день для себе вирішив, що піду до військкомату. Там уже будуть формування і далі виконання бойових завдань, які поставлять командири, – говорить Григорій Маханьков. – Одягнувши свою стару форму і шапку-“афганку”, пішов до військкомату. До речі, саме за цю кепку мені дали позивний “Афганець”. На той час вже формувався новий підрозділ – 21 окремий стрілецький батальйон, де абсолютно всі хлопці були добровольцями. Мені запропонували посаду командира 3 роти, яку потім прозвали “рота Афганця”. Це дуже відповідальна посада, особливо маючи в роті людей, не причетних до військової справи, які перший раз бачили зброю, але мали велике бажання захищати своє місто.

У моїй роті було близько 120 людей. Ми отримали зброю, і почалося основне: потрібно було з’ясувати, наскільки мій підрозділ готовий до виконання бойових завдань.

Я побачив, що хлопці були таки налаштовані захистити свою державу і своє місто. Дуже вразила велика кількість добровольців, які бажали потрапити до війська за покликом серця, аби захищати свою землю. До моєї роти призивалися люди, різні як за характером, так і за професіями. У підрозділі були всі: від робітника до професора».

У роті «Афганця» було понад сто осіб, але досвіду бракувало. Тому командир добровольчого підрозділу вирішив будь-що навчити своїх солдат користуватися зброєю.

«Ми почали формувати гранатометні розрахунки, я вишикував хлопців і спитав: «Хто хоч раз у житті стріляв з гранатомета?». Руку підняла одна людина – Саша Зеленський з Куликівки, який нещодавно, на жаль, загинув. Тому я вирішив, що мушу їх навчати. Хлопці повинні були хоч по одному пострілу зробити, щоб хоча б розуміти, як це робиться. Інакше для них це смерть. І комбат наш, полковник Олександр Ткачук, просто молодець. Коли я сказав, що я маю вивезти свій підрозділ, щоб хлопці зробили учбовий бойовий постріл, він допоміг зробити цей виїзд.

На фото: З Олександром Зеленським у Лукашівці

Повернувшись, ми отримали бойове завдання: розставити гранатометників на Масанах, бо там чекали прориву російських танків. Я поїхав із хлопцями розставити гранатометні розрахунки, і в цей час на Масанах збивають СУшку ворожу, яка падає в приватний сектор. І бачимо, як на парашутах приземлялися двоє пілотів. Я їхав з комбатом на той час, і ми поїхали шукати їх. Хлопці взяли Красноярцева, притягли до АТБ, і в цей момент я підбіг до нього, схопив його, підняв і кажу: подивись, сволото, що ти натворив. Тоді я готовий був його просто вбити. У цей момент з підвалів цих приватних будинків вийшло чимало дітей з іграшками і подушками в руках, і всі плакали. Вони були перелякані від того вибуху, від літака, від тих пострілів….

Потім ми виставили гранатометні розрахунки з боку «Вени», з боку Новоселівки, де чекали прориву ворога. Тобто наш підрозділ встигав закрити всі напрямки навколо Чернігова».

До Іванівки не доїхали

Перший бойовий виїзд підрозділ «Афганця» мав здійснити в напрямку села Іванівка, однак, доїхавши автобусом до Количівки, хлопці зрозуміли, що далі пересуватися не можна, адже неподалік вже був російський танк.

«5 березня ми отримали команду вирушати в населений пункт Іванівка і зайняти околиці цього села. Двома автобусами з повним БК ми виїхали в бік Іванівки. Та в населеному пункті Количівка на блокпосту нас зупинив нацгвардієць, за що йому велика подяка. Адже аби не він, нас би не було всіх того ж дня, – розповідає «Афганець». – Він вибіг на дорогу, ми зупинилися і запитали: «Що сталося? В нас задача виїхати до Іванівки і зайняти оборонні позиції?». На що той відповів: «Ви знаходитеся на прямому виході ворожого танка, а Іванівка вже три дні як зайнята орками». І швидко стрибає в окоп. В цей час я чую вихід з танка і розумію, що в мене під ногами пролітає снаряд. Він рикошетить об асфальт і влучає в стовп, який розлітається на очах. Тож я даю команду хлопцям терміново покинути автобуси, вибивати вікна і вистрибувати. Кажу, що у нас не більше семи секунд. Злагоджено спрацювали командири взводів: лейтенанти Віталій Андрущенко (позивний “Різак”), Юрій Запорожець (позивний “Живий”), Анатолій Птуха (позивний “Джордан”). І хлопці всі, дякувати Богові, вистрибнули з автобусів і навіть забрали БК. Проте водій чогось розгубився, почав розвертати автобус, а в цей момент – пряме попадання. Тоді водій отримав поранення».

З бойовими побратимами

Після цього «Афганець» розвернув своїх хлопців і повернув на Чернігів.

«Нам надійшов наказ стати на околицях Количівки, але по суті то було голе поле. Там не було облаштовано жодного ВОПу (взводного опорного пункту, – Авт.), – говорить Григорій Маханьков. – Я дав зрозуміти, що людей на загибель не поведу, бо у відкритій місцевості – це вірна загибель для хлопців. І ми повернулися до Чернігова. Це був третій бойовий обстріл, але вже тоді я розумів, що далі буде ще гірше і важче».

Зупинили прорив ворожої колони з Количівки

7 березня надійшла інформація, що їде ворожа колона в кількості механізованої роти з боку Количівки, яка буде пробувати прориватися до Чернігова. Тоді підрозділ Григорія дав гідну відсіч ворогу, який майже впритул наблизився до них.

«Мене викликав до себе комбат і дав бойове завдання – зробити 7-8 гранатометних розрахунків (в одному розрахунку чотири людини, – Авт.) і висунутися в бік Количівки. Там очікували колону ворожих танків і БТРів. Мені довелося відібрати хлопців зі своєї роти. Я їх окремо всіх вишикував і сказав правду: «Є бойове завдання, але повернутися з нього в нас навряд чи вийде. Це квиток в один кінець», – сказав я. Багато хто зупинився, і я їх розумію. В них не було належної підготовки, а я служив у спецназі. Я знав, що так буде, і спеціально сказав все як є, бо я мав розуміти, що після першого вибуху вони не повтікають. Мені потрібні були хлопці, які мають «сталеві яйця». І ми вісьмома розрахунками висунулись на Количівку.

До села ми зайшли по дві-три людини, щоб нас не помітили, у цивільному одязі. Бо в Количівці вже була ворожа розвідка. На той час я розумів: якщо всю роту буду виводити на зустріч з російською колоною, втрати будуть дуже великі. Тож для ведення бою залучив лише три розрахунки, решту розставив по секторах.

Навколо все горіло і вибухало. Росіяни йшли колоною і розстрілювали будинки. Ми дійшли до траси, до кафе «Мисливець», яке було вже розбите. Я сказав хлопцям ні в якому разі не видавати себе раніше зазначеного часу. Адже якщо ми себе видамо, то нас просто накриють артилерією».

Зайнявши позиції, «Афганець» з побратимами чекали на прорив і тут по рації передали, що в бік школи їде ворожий танк.

«Тоді в підвалі школи було до 300 людей, і я лишив хлопців, а сам побіг через городи, будинки, вибіг на трасу і побачив танк, – згадує Григорій. – Я тільки скинув на плече гранатомет, але вони мене побачили і швидко здали назад. Я вирішив не робити постріл, бо відстань була до 250 метрів, і я не був певен, що не зачеплю чиєїсь хати. Зате вони побачили, що сюди їхати небезпечно, бо їх чекають. А якщо б він почав обстрілювати школу, то жертв було б багато».

Згодом підрозділам 58-ї бригади та Нацгвардії вдалося знищити російську БМП, яка очолювала колону, і далі «Афганець» віддав наказ атакувати росіян із флангів та тилу. Сам Григорій з РПГ знищив російський розвідувальний бронеавтомобіль «Тигр» та танк Т-72 з екіпажем, який вів вогонь у бік Чернігова.

«Коли я розставляв хлопців, то казав, щоб не стріляли в танки, як тільки їх побачать, а щоб чекали, поки вони зупиняться, – розповідає «Афганець». – А мій побратим на позивний «Джордан» каже: “Хіба вони зупиняться?”. Кажу: “Зупиняться, бо попереду стоять танкісти 58-ї бригади, вони повинні відпрацювати по них”. Так, власне, і сталося. Танкісти наші влупили по першому танку, і він загорівся. Вся їхня колона зупинилася, і тоді був наш вихід. Пам’ятаю, як ми підходимо, і стоїть їхній командний «Тигр», а вони розклали на ньому карту і дивилися. От я вибрав позицію і влупив. Полетів і «Тигр» їхній, і голови, і шапки, і карти. І в цей час танк, який до цього вів прицільний вогонь по Чернігову, повернувся до нас. Хлопці били, але чогось не спрацьовували, гранати начевідбивалися від нього. Тобто снаряд влучає в танк, прилітає в лобову, пролітає під танком, ззаду вилітає і детонує. Я такого не бачив, чому так було – досі не розумію. Я скинув знову на плече РПГ, зробив прицільний постріл і влучив у моторний відсік. Танк почав диміти, спрацював БК і танку відірвало башту. І тут підійшов їхній БТР-82, висадився десант. Вони почали закидати нас гранатами і почався ближній бій. Ворожий БТР вів прицільний вогонь із крупнокаліберного кулемета по наших позиціях. Мені вдалося зайняти зручне розташування та спробувати знищити цю ворожу бронетехніку. Та перші дві спроби, на жаль, були невдалими, бо запали відсиріли від тривалого перебування в сирих окопах. І тільки завдяки побратиму Олександру Грищенку (позивний “Моряк”), який під шквальним вогнем зміг принести ще один гранатомет, з якого мені вдалося знешкодити рашиський БТР. Дуже сміливо відпрацювали мої побратими. Вони настільки молодці, що ніхто не здригнувся, ніхто нікуди не побіг. Поруч із нами в бій вступили нацгвардійці, підрозділи механізованої та танкової бригади, які теж знищили чимало ворожої техніки та особового складу».

На фото: Олександр Грищенко, позивний «Моряк»

Рашисти хотіли прорватися до Чернігова якомога швидше, проте «Афганець» зі своєю ротою зводив їхні плани нанівець. Не допоміг ворогу навіть десантний підрозділ, який прийшов на допомогу і намагався штурмувати позиції українських захисників.

«Ворог хотів нас обійти з правого флангу, і я дав команду розрахунку «Джордана» закрити цей фланг, і той все зробив, – продовжує розповідь «Афганець». – Тоді по полю підійшов «Урал», повний десанту. «Джордан» зняв цей «Урал» гранатометом, не давши десанту висадитися. Почався ближній бій, і в цей момент був приліт. Не знаю, з чого: з «Града» чи танка. Мене відкинуло, як казали потім хлопці, на вісімнадцять метрів, і я отримав поранення. Зі мною були побратими: «Моряк» – на жаль, загинув у Бахмуті, «Сокіл», «Кіпіш», «Батюшка», Микола Левін – проходив службу а Афганістані, «Козак» – сам медик, який і приводив мене до тями. Всі хлопці гідні високих нагород. У них відмовлялися стріляти автомати, бо були перегріті. Я пам’ятаю, як вони донесли мене до тимчасового пункту дислокації. Вкололи якесь знеболювальне. Я розплющую очі і не розумію, що до чого – думав, у пекло потрапив… Рашисти влупили в газову трубу, все горить довкола, палає. Потім я знову відключився, і прокинувся вже у реанімації обласної лікарні».

Правильні та швидкі рішення Григорія Маханькова допомогли зберегти життя особовому складу. З того бою всі хлопці з підрозділу «Афганця» вийшли цілими – без «двохсотих» та поранених.

Другий раз на Количівку

Вже за два дні «Афганець», який ще не оговтався від поранення, виїхав до свого підрозділу під Количівку та вступив у бій з переважаючими силами противника, зупинивши їх на декілька днів. Тоді підрозділ «Афганця» був обстріляний з «Градів», а сам він зазнав тяжкого поранення і знову потрапив до лікарні.

«9 березня зранку зателефонували хлопці, спитали, як я. Кажуть: знову йде колона, – говорить «Афганець». – Я кажу: якщо є машина, приїдьте по мене. Вже через пару годин «Кіпіш» приїхав по мене, і я залишив медичний заклад. Ми завантажили повну машину БК і вирушили у бік Количівки. Переїхавши міст, потрапили під мінометний обстріл. Ми – газ в підлогу, і на шаленій швидкості прорвалися неушкодженими до Количівки. Приїхав, побачив хлопців, у них піднявся бойовий дух. Знову ми по позиціях, знову штурм, обстріли, бій. Ми були одягнені в цивільне, і ворог не міг зрозуміти, хто ми, і їхня розвідка не могла вирахувати нас.

Аж через деякий час нас почали накривати «Градом». А перед цим за якийсь час до нас підійшов місцевий житель із собакою. Гарна така вівчарка, я її ще погладив. І цей чоловік, як виявилося, зняв наші позиції, здав росіянам. І ті швиденько накрили нас «Градами». Як тільки почався обстріл (а «Град» лягає в шаховому порядку), ми побігли в укриття. Я забігав останнім, і вибухова хвиля мене впіймала».

Не встигнувши оговтатися від першого поранення, Григорій Маханьков отримав друге тяжке поранення і був доставлений до лікарні. Замість нього командиром 3 роти став майор Сергій Довбиш. Так рота «Афганця» вже без нього й далі продовжувала тримати оборону біля Количівки.

«Після останнього поранення я не зміг вже повернутися у стрій, але мої побратими продовжували виконувати найскладніші бойові завдання з оборони Чернігова.

Наш підрозділ, 21-й окремий стрілецький батальйон, був перекинутий в село Лукашівка, там були зведені роти. І хлопці приймали потужний бій. Москалі переважали за чисельністю та технікою, але і там хлопці не розгубилися і гідно давали відсіч ворогу. На жаль, там були і великі втрати наших хлопців, загинув зокрема і командир 2-ї роти майор Юрій Тарасенко, – говорить Григорій Маханьков. – Також у Новоселівці стояли наші хлопці з 21 ОСБ, а саме перша рота на чолі з майором Ігорем Волошком на позивний «Сармат» потужно працювала. З їхнього напрямку йшла 30-кілометрова колона росіян. Хлопцям протистояв російський спецпідрозділ. Хлопців бомбили артою, мінометами, авіацією, і їм вдалося втримати позиції. Напрям лижної бази – також наші хлопці були. Там з моєї роти командир 1-го взводу загинув – старший лейтенант Віктор Мельниченко. Хлопці героїчні! Сам підрозділ 21 ОСБ героїчний, але чомусь про нього мало хто згадує. Хоча це унікальний батальйон. Всі добровольці абсолютно різних професій, з різних прошарків населення, об’єдналися в цьому підрозділі і стали на захист. Я б сказав так, що війна – це така зараза, яка змогла висмикнути з кожної мирної сім’ї хлопців і дівчат, і кинути у саме пекло, у цю війну. Вона змусила людей змінити цивільні професії на військові, і тому у нашому батальйоні – хлопці з різними професіями, починаючи від простої людини-робітника і закінчуючи професором. Письменники були – це мій помічник, мій заступник по роботі з особовим складом капітан Дмитро Мамчур, заступник особового складу 2-ї роти професор Сергій Леп’явко. Потім після того, як орків вигнали, наші хлопці поїхали захищати нашу державу на Бахмутський напрям. Дуже важкі бої, багато загиблих і поранених. Зараз на Лиманському напрямку вони боронять нашу державу. З 95-ю бригадою, з 3-ю штурмовою бригадою. Звісно, є втрати, є хлопці, які зазнали поранень… Але це війна. Тут немає ніякої романтики. Лише страшні реалії сьогодення».

З великим болем і сльозами на очах Григорій Маханьков пригадує своїх загиблих побратимів. Проте знає, що його побратими з честю та гідністю дали відсіч російським окупантам.

До речі, ще жоден військовий з 21 ОСБ не отримав нагороди «За оборону Чернігова».

«Це взагалі для мене незрозуміло. Я вже декілька разів носив списки хлопців, але постійно чую про те, що потрібно проводити тендери на виготовлення медалей, – говорить Григорій Маханьков. – Чомусь для інших є нагороди, а для хлопців немає. Хоча б загиблим усім дали вже. Ця нагорода не дає ніяких пільг, але це шана і повага тим хлопцям, які ризикували життям, які не побоялися без будь-якого досвіду прийти, взяти зброю до рук і дати відсіч росіянам».

Своїм прикладом показує, що життя після поранення є

Хоча сьогодні Григорій Маханьков за станом здоров’я «списаний» з армії, він не покидає своїх хлопців, усіляко підтримує їх і їхні сім’ї. А ще він став учасником чернігівської команди ветеранів «Північний форпост» та своїм прикладом показує пораненим побратимам, що життя триває, і не потрібно закриватися в чотирьох стінах, навіть якщо в тебе немає рук чи ніг.

На фото: Григорій Маханьков завоював перше місце з гирьового спорту

«Сьогодні є дуже багато хлопців з різними пораненнями. І, беручи участь у різних змаганнях для ветеранів, я хочу показати їм, що життя триває, – розповідає Григорій Маханьков. – Я їжджу для того, щоб витягувати з дому своїх побратимів – хлопців, які отримали важкі поранення. Тобто подаю приклад. Я не закликаю обов’язково брати участь, хоча б просто поїхати з нами і повболівати, поспілкуватися з такими ж побратимами, які мають поранення, але не впали духом. Насправді наша команда ветеранів – хлопці сильні духом і тілом. І вони мотивують своїм прикладом інших. Вони показують, що для людини немає нічого неможливого, і не має значення, є в тебе ноги й руки, чи немає. Мій побратим із Куликівки, Вадим Медвідь, у якого дві ампутації, на крайні змагання в Києві поїхав просто вболівальником, а в результаті вирішив спробувати себе і взяв дві медалі».

* * *

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі капітан Григорій Маханьков був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Це нагорода на весь мій підрозділ. Вважаю, що кожен з роти гідний її. Я її присвячую всім своїм підлеглим, хто був зі мною в Количівці», – говорить «Афганець».

Також Указом Президента України № 188/2023 від 30 березня 2023 «За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку та високий професіоналізм» Григорій Маханьков був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото Григорія Маханькова та агентства АрміяInform