|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 19:12 | 06.12.2024

Рідну землю не можна забрати із собою на підошвах чобіт

 

Мінометник Микола Яценко родом із Херсонщини, але через війну втратив можливість відвідати рідний край, поклонитися могилі батьків, зустрітися з родичами. Давно не бачився й з іншими рідними, що проживають на окупованій Донеччині. Тож, коли командування військової частини надало йому десятиденну відпустку, задумався: а чи потрібна йому та відпустка, якщо їхати нікуди?

Україна велика, але рідний куточок, де пуповина закопана, – під окупантами, і перенести його у рюкзаку чи на підошвах армійського взуття неможливо – залишилися тільки спогади, до кращих часів. Втім, невеселе душевне терзання де й поділося: на думку раптом прийшли спогади про добрих знайомих із села Стара Басань – Інну Сергіївну та її чоловіка Юрія В’ячеславовича Сірих. З ними познайомилися в 2022 році, коли звільняли село від окупантів і певний час тримали там воєнні позиції. Староста села Лідія Олексіївна поселила їх, п’ятьох бійців, у будинку дачників, що по сусідству з будинком багатодітної родини (п’ятеро дітей) Інни і Юрія.

23423453453456436

Микола Яценко відпочиває від боїв у чужій сільській хаті

 

– Моє знайомство з цією доброзичливою родиною почалося саме з дітей, – розповів Микола Миколайович. – Побачив, як вони дружно на своєму подвір’ї заготовляли дрова. Поцікавився, а де їхні батьки? Сказали, що на роботі. Я запропонував малечі допомогу, за цією роботою і застала нас їхня мама Інна – вона працює прибиральницею в приміщенні старостинського округу. Батько Юрій прийшов додому пізніше, він – механізатор старобасанського відділку товариства «Земля і воля». Там працює і його батько В’ячеслав Андрійович. Пізніше довідався, що ветерану доручили відремонтувати давнього комбайна «Нива» для обмолоту зерна на невеличких присадибних ділянках. А син Юрій трудиться на сучасних «Джон Дірах». З цією працьовитою родиною й подружився я IMG 0801 1першого дня знайомства, яка за невеликий час стала для мене рідною. Тож недаремно згадав її, коли одержав відпустку. Зателефонував Інні, потім з Юрієм поговорив. Вони сказали, що з радістю приймуть мене, а Юрій пообіцяв особисто зустріти на вокзалі в Бобровиці, чого я навіть не чекав.

Багатодітна родина, справді, як рідного, прийняла чужого бійця, виділила йому окрему кімнату, огорнула родинним теплом, якого давно не відчував воїн. Будинок у них просторий, батьки побудували і залишили сину, а самі живуть в іншому.

Колись і в Миколи Яценка була родина і своє житло, але дружина з двома маленькими синочками виїхала на Донеччину з іншим чоловіком. Микола ж у 2015 році пішов служити й воювати в АТО. З того часу й синів не бачив, вони вже дорослі, живуть в іншій родині на окупованій території. В іншому місті, але теж окупованому, залишилася й квартира покійного батька, де й син жив. Тепер не лише сюди, а й до дальньої рідні йому не добратися. На щастя, родинне «гніздечко» знайшов у чужому селі, що для нього вкрай важливо. Розповів, як з воєнною місією побував у різних куточках України, з різними земляками зустрічався. Були й такі, після зустрічі з якими доводилося оглядатися, щоб у спину нічого не полетіло. Оглядатися, бувало, радили й добрі люди, яких в Україні переважно більше, ніж недоброзичливців.

Помічав і таке: з появою в магазині українських воїнів піднімалися ціни на хліб та інші продукти. Та здебільшого бачив протилежне: соціальний хліб по 12 гривень за буханку, дешеві фрукти й овочі, гуманітарні продуктові подарунки тощо. Добродушні господарі зустрічаються скрізь, в різних куточках України, але такі, з якими подружився в Старій Басані, – особливі. Найголовнішим для воїна є те, що з ким би не зустрічався в селі, не відчуває потреби оглядатися. Хоча за шість років війни імунітет обережності сформувався в крові.

– Як кажуть в народі, береженого й Господь береже, – ділиться воєнним досвідом Микола Миколайович. – У деяких населених пунктах бачив на рукавах бійців шеврони, «світити» які не рекомендують, або й забороняють наші командири. Особливо тоді, коли йдемо у якийсь прифронтовий населений пункт, де можуть бути замасковані вороги. І здають вони окупантам саме тих наших бійців, які забезпечують перемогу у битвах при наступі та й обороні. Представникам яких родів військ передусім треба остерігатися – відомо від бригад і до невеликого підрозділу.

Прокоментував Микола роль особистої безпеки від військових навчань, в ході обміну досвідом старших, обстріляних побратимів, фаховості командирів. Навів приклади великої шкоди на війні від надуманих підозр та недовіри, від фронтового життя на догмах ненависті, в тому числі через навіювання, придумування собі нещасної долі.

Повномасштабна війна триває майже два роки, Микола Яценко має досвід майже шестирічної війни з російськими окупантами. Багато вдач і негараздів випробував на собі, тож і обережність не зі стелі списує, його поради сприймаються побратимами серйозно і вдячно. Не мовчить і тим, хто від воєнної ситуації прагнуть у тилу одержати якнайбільшу вигоду для власної кишені.

34546547654754675

Із побратимами біля бойової машини

 

– Доїхав до Бобровиці електричкою, а до Старої Басані спробував добратися на таксі, бо не було іншого транспорту, – розповів воїн з гіркотою в словах. – Запитав таксиста про вартість такої послуги. Почув – 500 гривень. Поділив на кілометраж – дорогувато. Моя смертельна робота на САУ «Гвоздика» значно дешевше оплачується. Згадав і п’ятнадцятий рік, коли в АТО своєю старенькою машиною вивозив з поля бою поранених побратимів. Теж робив це без великих заробітків, хоча у непорівнянно безпечніших умовах, ніж довезти мене на таксі 15 кілометрів до села моєї відпустки. Не говорю вже про те, що за шість років війни я не заробив грошей навіть на десятиденну відпустку десь на березі моря чи в найдешевшому санаторії. Заробляють на війні зажерливі тиловики.

На цих словах захисник Вітчизни обірвав свою розповідь – видно, полиновий клубок застряв у горлі, пропеченому порохом і білим фосфором.

 

Григорій ВОЙТОК

Схожі матеріали (за тегом)