|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 2:52 | 03.01.2024

Інструктор Валерій Чорний: «Всіх мобілізованих спочатку навчатимуть!»

Інструктор Валерій Чорний: «Всіх мобілізованих спочатку навчатимуть!»

Валерій Чорний («Михалич») – учасник героїчної оборони Чернігова, головний сержант-інструктор одного з підрозділів ОК «Північ». За тривалий час своєї служби в Збройних Силах України досвідчений воїн підготував уже тисячі українських бійців, котрі стали справжніми професіоналами та самовіддано захищають нашу державу від триклятих рашистів. Звісно, 52-літній Валерій Михайлович – дуже зайнята людина, однак він все-таки знайшов час, щоб завітати до редакції газети «Чернігівщина», розписатися на прапорі та щиро поспілкуватися про пережите.

– Пане Валерію, ми з Вами – майже ровесники. Наше покоління мріяло в дитинстві стати космонавтами, пілотами, розвідниками, мандрівниками, кіноакторами... Яка професія захоплювала тоді Вас?

– Мріяв стати космонавтом. Я уважно стежив за польотами в космос, уявляв себе на борту космічного корабля чи навіть зорельота. Тоді хотілося романтики – чогось надзвичайного, неймовірного, вражаючого, героїчного… Та, власне, чи не півкласу наших хлопчаків також цього бажали.

Народився я в Чернігові і дуже люблю своє місто. Щиро люблю рідну Україну! Мої батьки все життя сумлінно трудилися робітниками. А я вступив до військового училища у Василькові, на Київщині… Проте в той час мені чомусь здалося, що військова служба – це не моє. Молодість. Сам ще не знав, чого дійсно хотів.

Втім, як і майже всі тогочасні хлопці, пішов в армію. Адже пам’ятаєте, як тоді говорили? Що ж це за чоловік, котрий навіть у війську не служив!.. Строкову службу проходив у Туркменії. Взагалі, нас там готували до війни в Афганістані. Однак, дякувати Богові, радянські війська з Афганістану вивели – тепер ми розуміємо, що то була за неправедна війна за наказом кремля…

Прийшов з армії – працював водієм-експедитором, вантажником, тобто заробляв, як міг. А в 1997-му вирішив служити у Збройних Силах України за контрактом. Це вже було свідоме, виважене рішення. Тоді багато моїх друзів також забажали стати військовими. Служив у рідному Чернігові. Поступово втягнувся, призвичаївся. А в 2003-му у мене відбулася миротворча місія до Іраку.

– Я немало писав про українських миротворців – від рядових вояків до генералів. Що Вас там найбільше вразило?

– Я відбув дві ротації в Іраку. У 2003-2004 роках служив десантником, а в 2004-2005-му – у військовій службі правопорядку. І це був дуже цікавий, унікальний досвід. Та й враження ці – незабутні! Тому, звісно, аніскільки не шкодую, що туди потрапив. Переконаний, це – правильно, що наші українці служили в миротворчих місіях.

У той час не всі розуміли в Україні, наскільки велике значення мають Збройні Сили. Армію безперервно і невмотивовано скорочували, економили на боєприпасах. Натомість наших миротворців за кордоном дуже цінували, і ми набували високу кваліфікацію – постійно тренувалися, та й боєприпасів завжди вистачало. Стріляли з пістолетів, автоматів, кулеметів, гранатометів...

Населення в Іраку до українських вояків ставилося добре, а ось американців не надто шанували. Іракські дітлахи швидко вчили нашу мову, адже ми доброзичливо з ними спілкувалися, пригощали усім, що мали: цукерками, шоколадками, апельсинами… Питна вода там – дефіцит, то ми дітям часто й воду давали, і вони були дуже задоволені!

irak

В Іраку - вказівник на Чернігів

 

Я служив в Ель-Куті. Військова база – дуже хороша. Простора їдальня, чудовий спортзал, надійний Інтернет. Створені всі умови для миротворців, щоб ми служили і не відволікалися на якісь побутові проблеми.

Ми супроводжували вантажі, охороняли мерію та полонених. Стояли на елеваторі, охороняли місто… Американці ставилися до нас чудово. До речі, їм подобалися наші сухі пайки, то ми їх із задоволенням пригощали. Власне, і наші автомати їм також імпонували: невибагливі та практичні: впав у пісок – витрусив і далі стріляєш. А у них – не так…

Ми мали прилади нічного бачення. Там теж були ворожі обстріли, але нечасто. На військовій базі мешкали також американці, філіппінці, канадці, поляки, японці… 

– Як родина поставилася до Вашої миротворчої діяльності.

– З розумінням. Дружина Олена Анатоліївна мене в усьому підтримує. Ми взяли шлюб 13 лютого 1988 року, то нещодавно відсвяткували 35-ліття нашого подружнього життя. Моя дружина працювала в дитсадку, а зараз – домогосподарка. У нас – дві доньки, вже заміжні, є двоє онуків – хлопчик і дівчинка. Старша донька – Ірина – енергетик. Молодша Вікторія – зараз у декреті, взагалі ж вона – сержант прикордонної служби. Отже, у нас – уже династія!

– Знаю, коли в 2014-му росія віроломно напала на Україну, Ви служили в АТО.

– Так. 3 липня у мене – день народження, а я якраз був у дорозі до Слов’янська… В 2014-2018-му у мене було по одній-дві ротації щороку. Служив у Краматорську, в Бахмуті. Чим ми займалися? Охорона, супровід вантажів (боєприпасів). Стояли на блокпостах. Жодних сумнівів і вагань не було. Ми розуміли, що захищаємо Україну від агресора.

У 2019-му я став військовим пенсіонером. Однак погуляв літо, трохи відпочив від армії, і знову повернувся. Відтоді й донині служу інструктором в Збройних Силах України.

– Пам’ятаєте перший день повномасштабної війни з росією?

– Звісно. Як же отаке забудеш?! За тиждень до початку цієї війни нас, інструкторів, розподілили в 1 танкову Сіверську бригаду. І ось повідомлення від нашого керівництва – війна! Ми сіли на БМП і вирушили до Чернігова. Доїхали до «Епіцетру» й розділилися. Одні інструктори залишилися біля «Епіцентру», зокрема і я. Інші поїхали до обласної неврологічної лікарні. І ще одна група вирушила до лижної бази, Новоселівки.

zpobraty

З бойовими побратимами

 

Що коїлося коло «Епіцентру» – відомо, про це правдиво описано і в книжці «Чернігів у вогні. Зметем орду, відправимо до пекла!», яку підготували редакція газети «Чернігівщина» та ОК «Північ». Це було справжнісіньке пекло! Наші бійці самовіддано боронилися, підбили ворожі танки.

Після «Епіцентру» ми захищали від загарбників Киїнку. До речі, там командиром взводу була хоробра молода жінка, і ми всі її вітали з 8 Березня. А далі охороняли «дорогу життя» біля Бакланової Муравійки. Орки стояли в Лукашівці, буквально за п’ять кілометрів від нас. І було їх немало… У нас – дві БМП і 4 танки, та 30 бійців, серед них – до 20 добровольців, 5 інструкторів та екіпажі БМП. А у них – батальйон і до 40 одиниць техніки! Втім, хоча сили були нерівні, ми доволі впевнено трималися, попри шалені ворожі обстріли. По нас щодня гатили з «Ураганів», мінометів, танків… Було дуже «спекотно»!

У Киїнці ми рятувалися від обстрілів у великому шкільному підвалі. А в Баклановій Муравійці мешкали в звичайній сільській хаті, то тулилися там, як могли. Були загиблі та поранені, але ми трималися. Один час взагалі у нас зв’язку не було, а рашисти розповсюджували брехливу інформацію, начебто Чернігів уже здали. Проте ми ні на що не зважали, вони нічого не змогли з нами вдіяти. Навіть не знаю, як я вцілів у тому пеклі, адже ні контузії, ні поранення. Вижив.

– Спали лише по кілька годин на добу?

– Авжеж. Як там можна було хоч трохи виспатися, коли вони гатили, мов навіжені?! Їхні дрони-розвідники літали щодня, збирали інформацію про наші позиції. А далі – люті обстріли. Власне, говорили, що росіяни планують вдарити по нас із «Буратіно», це – така пекельна техніка, яка буквально все випалює навкруги. Але ми на погрози не зважали і робили свою справу. Бо ж куди відступати? За нами – Чернігів!

Врешті-решт, із «Буратіно» з якоїсь причини у рашистів не вийшло… А потім вони звідси ганебно накивали п’ятами! Тоді ж наші артилеристи вщент розбили їхню понтонну переправу в Шестовиці й багато орків загинули.

І от раптом настала така пронизлива, неймовірна та вражаюча тиша, що ми просто не могли склепити повіки й заснути. Отак і крутилися всеньку ніч, настільки це було незвично після такого жахливого гуркоту! Все думали: а раптом ці гади якийсь віроломний підступ готують? Адже від тих бандитів, вбивць і садистів всього можна чекати…

– Втім, загарбники втекли, залишивши отут сотні спалених танків, БТР та автівок!

– Після цього у нас знову зібрали інструкторів, і відтоді ми постійно навчаємо скрізь українських бійців. Це увесь час відбувається. Звісно, під час героїчної оборони Чернігова та Придесення було багато добровольців, які взагалі не служили в армії, але за покликом серця та душі вирішили боронити рідну землю від окупантів.

Та, коли ми повністю звільнили Київщину, Чернігівщину і Сумщину, й ворожа навала завершилася, підготовка бійців здійснюється стабільно. У нас – такі виїзні відрядження по всій Україні.

poligon

Михалич на полігоні

 

– А скільки треба часу, щоб підготувати такого вояка?

– Потрібно хоча б півтора-два місяці. Мінімум місяць, не менше. Так усе зазвичай і відбувається зараз. Цим також відрізняються мобілізовані від добровольців. Мобілізованих бійців необхідно готувати, навчати. Не можна щойно мобілізованого відправляти одразу на фронт. Ми ж – не кацапи, яким байдужі людські життя! Це прекрасно розуміють і Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, і командувач ОК «Північ» Віктор Ніколюк.

– Тобто нинішніх мобілізованих спочатку навчатимуть?

– Безперечно, і повірте, що ми, інструктори, свою справу знаємо.

– Ще б пак, з Вашим багаторічним досвідом!

– Авжеж. Боєць повинен влучно стріляти, вміти грамотно окопатися та маскуватися. Це – і тактика, й психологічна підготовка, щоб кожна людина була належно вмотивована, самовіддано виконувала бойові завдання. Ще раз кажу – ми готуємо професіоналів.

– А де під час блокади Чернігова була Ваша сім’я?

– Спочатку в рідному місті, а буквально за день до того, як загарбники зруйнували автомобільний міст, волонтери вивезли дружину, доньок, онуків на Західну Україну, до Львівщини, а далі – в Польщу. Однак вже в травні вони всі дружно повернулися сюди і більше не хочуть нікуди виїжджати. Бо хочуть бути поруч зі мною, в Чернігові.

– Що для Вас найважче на війні?

– Втрачати наших бойових побратимів. Бо сльози навертаються на очі, коли гинуть молоді, 25-30-літні хлопці. До цього неможливо звикнути! Проте жодного відчаю немає. Ми неодмінно переможемо і визволимо наші землі від тієї підлої гиготи. Вони тут ніколи не пануватимуть – перемелемо всіх!

– Як думаєте, можливий найближчим часом «великий наступ» кацапні з Білорусі?

 – Ні, думаю, з Білорусі вони не попруть. А якщо навіть попруть, то ми повністю готові їх належно зустріти. Можемо того «вусатого таргана» гнати аж до Мінська!

– А коли закінчиться війна?

– Сподіваюся, до кінця року активна бойова фаза завершиться. Звісно, цілком мирних домовленостей досягнути не вдасться, доки живий путін. Але ситуація для України загалом покращиться. Адже росія поступово виснажує свої арсенали, а нам цього року ще союзники передадуть немало зброї. Тому, вірю, що все буде добре!

Так, це – орда, нелюди, які гірші навіть, ніж гітлерівці. Проте вони вже психологічно зламані, бо ніхто не чекав, що Україна вистоїть і так героїчно захищатиметься. А ми це зробили! Тож «зметем орду, відправимо до пекла!», як говориться у Вашій пісні. Особисто я воюватиму до самої Перемоги. А тоді обіймемося, відсвяткуємо та відпочинемо трохи з близькими людьми. Але нині треба зробити все належне, щоб мої онуки більше ніколи не зазнали такої страшної, підлої війни. Вірю, що все – в наших силах!

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)