Тож тамтешні медики у ці дні вирішили сховати новенький автомобіль швидкої допомоги в одному із гаражів, аби він не потрапив для якихось військових потреб росіян.

– А що – нам жалко стало, що такий обладнаний усім необхідним реанімобіль «Пежо», який і рік ще не попрацював, потрапив би до рук росіян, – розповідає фельдшерка виїзної медичної бригади Юлія Парубець. – Тож показово працював один старенький УАЗ. Ним ми і добиралися до тих, хто потребував медичної допомоги.

Дві «швидкі» старенький УАЗ і новеньке «Пежо», яке ховали від окупантів медики

А надавати необхідну поміч доводилося двом медикам та водієві у реально військових умовах.

Коли надійшов виклик із Седнева про уламкове поранення в ногу чоловікові, вони думали лише про те, як йому скоріше допомогти, адже з Чернігова до цього селища «швидка» добратися у той період не могла через постійні бойові дії.

– Але коли ми доїхали до селища Куликівка, то нас зупинили російські військові. Щоправда, трохи розпитавши нас, куди ми їдемо, відпустили, – говорить фельдшерка. – Уздовж траси, починаючи від Куликівки і аж до Седнева, стояла величезна колона російської техніки (селище тоді теж було окуповане).

Коли медики прибули до пораненого, а ним виявився колишній голова Седнівської громади Сергій Маслов, то він був водночас і здивований, і радий, бо каже, що не вірив у приїзд медичної бригади через таку складну ситуацію. Саме через те, що не сподівався на появу медиків, він вже встиг до їх прибуття самотужки витягти з ноги уламок. Але все одно дуже вдячний медичним працівникам за турботу.

На зворотному шляху їх знову зупинили окупанти, але цього разу зажадали вимкнути навігатори, електричні прилади, камери реєстрації, забрали планшет і мобільні телефони. Протримали їх 1,5 години без жодних пояснень. А коли дали дозвіл на подальше прямування у бік Тупичева, то з умовою – їхати без увімкнення фар.

– Ми їхали дуже повільно, – каже Юлія Парубець. – А вздовж дороги з обох боків стояла військова техніка. А в Куликівці солдати наставляли на нас автомати. Звісно, було дуже лячно. Ми їхали і читали молитву «Отче наш»... За усі свої 32 роки я ніколи стільки не промовляла цієї молитви, як того вечора. Слава Богові – добралися додому...

А виклики тоді ще були і по Тупичівській громаді. І медики повинні були, незважаючи на пережите, виїжджати на них і надавати людям потрібну допомогу.

– Саме під час окупації різко збільшилась кількість інсультів, – пригадує ті пережиті дні фельдшерка Ольга Сорва, за ініціативою якої, між іншим, і ховали реанімаційний автомобіль. – Це насамперед викликано моральними травмами, переживаннями... А взагалі всього було у нас за цей час: і пологи приймали в складних умовах, навіть в машині швидкої, коли затримували нас на постах під час виклику на виїзд до породіллі, і на вогнепальне, уламкове поранення теж виїжджали...

Фельдшеркам довелося частенько виходити на виклики і без машини, навіть вночі, коли людям ставало зле і потрібно було надавати їм допомогу.

– Нам дійсно складно було працювати в таких умовах, але, бачте, справилися, – зітхаючи, але трохи з посміхом пригадує Ольга Сорва. – Що від нас залежало, те ми й робили.

Такі от у нас україночки – незважаючи на війну, вчасно встигали прийти чи то приїхати (як вже виходило) до людей, які так чекали на допомогу. І вони – медики – скромно робили свою справу, не вимагаючи ні від кого нічого взамін. Ольга Сорва і Юлія Парубець із Тупичева – справжні рятівниці людського здоров’я та життя!

Сергій КОРДИК, фото автора