|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 12:53 | 10.05.2022

Втікали від загибелі без гарантій, але з надією на допомогу добрих людей

Втікали від загибелі без гарантій, але з надією на допомогу добрих людей

Житель Сіверська, що на Донеччині, Сергій Шкуренко аж у другій половині квітня вирішив вивезти свою родину (дружину, двох діток і тещу) подалі від воєнної загибелі, й зробив це вчасно, оскільки зараз саме там розгортаються запеклі бої.

Їхнє містечко – в епіцентрі воєнного пекла, як і сусідні міста Лиман та Бахмут. Підказав Шкуренкам, куди виїжджати, колишній сусід Віталій, котрий ще в 2014 році знайшов роботу в наших краях, тепер працює в Києві, живе в Бобровиці, де й одружився з місцевою дівчиною.

– Важко було залишати насиджені місця, – з гіркотою в голосі розповідав Сергій. – Але обстрілами окупантів пошкоджене житло і наше з дружиною, і нашої мами Наталії Михайлівни, тож і її забрали з собою. Через усі блокпости проїхали без жодних затримок, українські бійці соками і цукерками пригощали наших діток. Як рідних, зустріли нас у селі Браниця. Сусід Віталій попередив заступницю генерального директора товариства «Земля і воля» Галину Миколаївну про наш приїзд, і через два дні ми вже мали добротне тимчасове безплатне житло, платимо лише за електрику й газ. Платити є чим, адже мені відразу надали роботу в Браницькому відділенні товариства «Земля і воля». Одержали допомогу й від держави, без бюрократичних перевірок надали нам гуманітарку від місії «Червоного Хреста» і Бобровицької громади.

DSC05961 1

У дружному колективі Браницького відділку

 

Безмежно вдячний Сергій жителям Браниці: додаткові меблі принесли, мішками зносили картоплю та іншу городину, одягом ділилися. У колективі відділку прийняли «біженця» як свого. Про це розповів по телефону знайомим із Сіверська, і чотири родини встигли виїхати звідти й оселитися в Браниці та Бобровиці.

Розповів Сергій і про те, як його товариш і сусід Віталій ледь не застряг у Сіверську, коли поїхав туди владнати деякі майнові та інші справи. Довелось купувати стареньку дешеву машину, забирати з собою знайому родину, після чого його випустили з прифронтового містечка.

– А один мій товариш встиг вивезти дружину з дітками, а сам повернувся й затримався на один день вирішувати певні справи, то й досі вирішує, тепер уже під кулями й вибухами, – співчуває Сергій. – По правді сказати, ми теж виїжджали з Донбасу без ніяких гарантій, що вирвемося звідти благополучно, адже наш рідний край був уже у вогні. Тішило душу, що їдемо не бозна-куди, а до добрих людей, як запевнив нас Віталій. І ми це відчули з першого дня.

На тракторному стані в Браницькому відділку «біженець від війни» готує тракторний «автопоїзд» для перевезення нового врожаю зерна кукурудзи, перед цим займався іншими ремонтними роботами, адже має відповідний досвід, який тепер не може застосувати на малій батьківщині. За кордон теж не поїхав, а знайшов місце, де можна працювати на вітчизняну економіку, власноруч заробляти на прожиття родини, а не жити на чужі подачки.

– Днями я одержав чергову місячну зарплату, – хвалиться механізатор. – Мені дивно, що аграрне господарство має такі фінансові можливості, про людей піклується, громаді допомагає. Для мене це стало б відкриттям ще до війни. Особливо зараз!.. Диву дивуюся й заздрю браничанам і бобровичанам.

Чи стане наш край назавжди рідним для донеччан Шкуренків? Життя покаже… Головне – наші люди дружно кинулися допомагати біженцям від війни у найтяжчі для них часи. Як і належить справжнім українцям.

 

Григорій ВОЙТОК, фото автора

Схожі матеріали (за тегом)