|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 5:01 | 11.30.2022

Сергій Калініченко (Калина) Сергій Калініченко (Калина)

«Наше українське військо ще стане наймогутнішим у Європі!»

Майор Сергій Калініченко («Калина») настільки передчував війну, що 23 лютого спакував особисті речі та почистив карабін, а на світанку, коли вороги обстріляли українські міста, він випив каву і одразу прибув на службу…

Згодом разом зі своїми бійцями «Калина» вже патрулював та охороняв у Чернігові ділянку від другої міської лікарні до П’яти кутів. Його було поранено, однак він і зараз сповнений рішучості воювати до Перемоги над рашистами, а потім далі служити в ЗСУ.

 

– Пане Сергію, у Вас – чудовий позивний!

– Авжеж, калина – це символ України, про неї створено понад двісті народних та сучасних українських пісень, котрі облетіли світ, перекладені різними мовами. Тож про нашу калину співають у Німеччині, Франції, Англії та США, на всіх континентах.

– Як Ви стали військовим?

– Я народився в Німеччині – у родині військового. Тому все своє дитинство я мешкав у гарнізонах. І, по суті, про іншу професію навіть не думав – знав, що неодмінно стану військовим. Отож закінчив Новосибірське військове училище, служив у Ленінградському окрузі та на Забайкаллі. Але, коли Україна стала незалежною, я вирішив, що житиму тільки на Батьківщині. Так і прослужив до 2004 року в Гончарівському – у першій танковій бригаді. Втім, армію безперервно скорочували, на все це було дуже боляче дивитися, і я просто не бачив жодної перспективи... Тому в 39 років став військовим пенсіонером.

Дружина Ірина – приватний підприємець, то допомагав їй. У нас – троє дітей (дві доньки та син-студент) і п’ятилітній онук. Проте з 1 грудня 2013-го спокійне життя закінчилося… Коли в Києві побили студентів на Майдані, я не міг додзвонитися до дочок, отож облишив усі справи та поїхав до столиці. Відтоді брав участь у Майдані, причому приходив туди у формі, щоб люди бачили – армія з народом. Відвозив туди теплі речі, які мав…

А після перемоги Майдану я одразу ж приєднався до громадського формування «Самооборона Чернігівщини», став заступником командира, і в 2015-2019 роках відповідав за організацію військових вишколів та бойову підготовку. З 2019 по 2022 роки був заступником командира бригади ТРО в резерві, займався морально-психологічним станом вояків. Тож їздив на всі військові збори і стрільби, інші заходи. Брав активну участь у суспільному житті Чернігівщини. Бо це – моя свідома патріотична позиція.

– Ви передчували цю війну?

– Я був переконаний, що повномасштабна війна розпочнеться. Адже це – очевидно, що російському «царю» путіну кортітиме загарбати всю Україну! Ми говорили про це з товаришами на службі – пам’ятаю, я переконував, що головне – протриматися перші два тижні війни…

1a450

4.5.0. - «усе спокійно» на армійському сленгу

 

Потім високопрофесійний фахівець, якому я абсолютно довіряю, мене переконав, що така жахлива війна ось-ось розпочнеться. Тому вже 23 лютого увечері я спакував свої особисті речі, амуніцію, почистив карабін. Коли росія на світанку обстріляла українські міста, я випив каву та пішов на службу, по суті, на фронт. Взагалі, з 17 січня я знову служу в Збройних Силах України. Відповідно широкомасштабну агресію московської орди зустрів кадровим військовим, на посаді начальника служби зв’язків із громадськістю.

Втім, довелося виконувати обов’язки не за посадою, адже не вистачало офіцерів із досвідом, тому буквально одразу ж, у перші дні та години війни, почав виконувати бойові завдання.

Скажімо, спочатку не було навіть чим зі складів вивозити зброю. То я взяв вісім бійців і на зупинці «Парк відпочинку» почав просто зі зброєю в руках гальмувати вантажівки. Зупинилася «Газель», водій погодився. Далі ми домовилися з водієм сміттєвозу. Висипали сміття прямо на газоні, і він також поїхав по зброю… Так усе й налагодилося.

– Рішучі дії!

– А як інакше? Це – війна! Втім, потім жодних скарг не було… А вже 25 лютого треба було знайти людей, які вміють поводитися з гранатометом. Тож я знайшов капітана Олексія Павленка, сержантів В’ячеслава Воєдила та Ігоря Неділька. Вони одразу ж погодилися і виїхали в бік Масанів на особистому автомобілі. Адже до міста намагалися прорватися ворожі танки.

1azboypo22

З бойовими побратимами

 

Також 25 лютого повідомили, що біля геріатричного пансіонату з’явилися якісь підозрілі люди. То командир бригади, полковник Олексій Висоцький наказав мені з’ясувати, хто вони, бо там були люди у військовій формі. Ми приїхали з водієм, я сказав йому розвернути автівку і не глушити мотор. Взяв гранату, висмикнув кільце і так пішов до них…

У гаю знаходилося більше ста людей. Вони показали мені документи – виявляється, що це були сумські прикордонники. Ми поспілкувалися, згадали спільних знайомих. Тож граната не знадобилася. Так було тоді налагоджено комунікацію. Взагалі, що ви хочете – перші дні війни, надзвичайно складна, напружена ситуація!

Потім, під вечір, поїхав до автомобільного мосту, з’ясовував, скільки людей його там охороняють. Далі вирушив на нараду до командира регіонального управління «Північ» територіальної оборони. І отримав наказ – із 32 бійцями патрулювати та охороняти ділянку від другої міської лікарні до П’яти кутів. Це було в ніч на 26 лютого…

До речі, там уже був відчайдушний хлопець – Роман Говійний. Він ще 24 лютого домовився з прикордонниками, то одразу ж отримав зброю, бронежилет і пішов боронити Чернігів. І він дуже сумлінно виконував усі мої бойові завдання, ніколи не скаржився, натомість прагнув робити все можливе та неможливе, щоб скажений ворог не прорвався до міста.

Так ми й захищали рідний Чернігів до 2 квітня. Були в підпорядкуванні командира третього танкового батальйону. Тобто піхота прикривала танки, а я ж – професійний піхотинець. Ми займали позицію від Березового гаю – вздовж кільцевої дороги.

– Бачили, як горів «Епіцетр»?

– Так, він палав просто на моїх очах!.. Нас несамовито обстрілювали з мінометів, САУ. Але до того, як це сталося, я їздив туди розбиратися, бо нам повідомили, що в «Епіцентр» ломляться мародери. Втім, з’ясувалося, що дозвіл є, і менеджер з «Епіцентру» роздавав військовим каремати, спальники. То я домовився, аби щось взяти і для своїх бійців. Однак не судилося – якраз почалися шалені обстріли й загорівся «Епіцентр». Було жахливе видовище!

1aepic

А трохи раніше, 26 лютого, обстріляли наші позиції на вулиці Бєлова, № 4 – з «Градів». То, чесно скажу, не всі бійці психологічно витримали, деякі недосвідчені юнаки просто тоді розбіглися, і я їх до ранку шукав, спілкувався з ними, переконував. Так, це – страшно! Та треба навчитися долати цей страх і виконувати бойові завдання. А рашисти, в першу чергу, полювали на наших спостерігачів, на бійців зі «Стінгерами».

Ворожі міни потрапляли в будинки, які спалахували й горіли буквально на наших очах, немов свічки. Гинули люди. Але, до речі, я ні разу не чув від цивільних, мирних мешканців, щоб ми забиралися звідти й не наражали їх на небезпеку. Не було жодного докору! Навпаки нам усі допомагали, чим тільки могли. Як не було важко, жителі ставилися з розумінням, щиро дякували, що ми їх захищаємо.

Адже більше всього на світі люди боялися навіть не смерті, а ворожої окупації. Бо то – справжнісіньке пекло! Загарбники поводяться по-звірячому, свавільно, це – нелюди, які вбивають, катують, ґвалтують, грабують… Отож після навали ненависних орків лишаються тільки згарища та сморід. Тому всі тут щиро молилися, щоб ми вистояли і захистили рідний Чернігів від орди!

Поступово ми отримували підмогу, і до 2 квітня, коли рашисти забралися звідси, у мене було вже не 32, а близько 80 бійців. Додалися гранатометники. Нам дали й американські протитанкові «Джевеліни», англійські «NLAW» та навіть шведський гранатомет «Карл Густав». І якщо спочатку, окрім бійців, що пройшли АТО, служили раніше в ЗСУ та міліції, були люди, які вперше в житті взяли в руки зброю й не знали, як із нею поводитися, то потім всі вже отримали бойовий досвід.

Проте, на жаль, відверто скажу, траплялися й прикрі випадки: четверо людей просто віддали зброю і сказали, що вже не можуть воювати, мовляв, недобре себе почувають…

– Може, вони справді захворіли?

– Ні, вони злякалися, покидали зброю і ганебно, «добровільно пішли». Навіть не знаю, як вони після цього житимуть та дивитимуться в очі людям... Оце такі чоловіки! Хтось щодня, щомиті ризикує життям, у будь-яку погоду сидить в окопах, самовіддано захищає Україну, навіть деякі жінки воюють зі зброєю в руках; а хтось втікає, мов щур, аби лише врятувати власну шкуру. Зрозумійте, я не звинувачую жінок, які рятують своїх малих дітей. Але коли здорові, молоді, дужі чоловіки вирішують накивати п’ятами, наплювавши на своїх бойових товаришів, на рідне місто, на Вітчизну, то як я можу до цього спокійно ставитися? Це – боягузи і зрадники!

– Серед ваших бійців були загиблі?

– Так. Я відрядив 10 бійців допомогти танкістам у Киїнці, й невдовзі там загинув наш хлопець С. Сизон із Ніжина. А в Березовому гаю було вбито Микиту Мельникова… Це сталося 14 березня, вранці. Він сидів із батьком в окопі, раптом – мінометний обстріл. Тато залишився живим, а син загинув. Його поховали спочатку в дворі приватного будинку, на городі, а потім, коли вже це стало можливим, перепоховали. Я їздив до його матусі, адже вважаю, що командир повинен, по змозі, особисто говорити мамі про загибель сина. Це дуже важко: дивитися в очі матері й повідомляти, що її сина вже немає серед живих, – скрушно зітхає. – Але такий мій обов’язок. Взагалі, у мене загинули двоє бійців, однак були й поранені.

– Між «Епіцентром» і селом Товстоліс, знаю, українські бійці захопили ворожі трофеї.

– Авжеж, це сталося 7 березня… Вони гатили по нас, а потім росіяни залишили свої пошкоджені танк «Т-72» і БМП-1. То наші мужні бійці, екіпаж із першої танкової бригади, вивезли спочатку боєкомплект із танка, а невдовзі, під час другої «ходки», тросом забрали БМП-1. Хотіли і їхній танк пригнати, проте не встигли – рашисти оговталися. Втім, і такі трофеї для нас – не зайві. Отож назву хлопців: це командир танку, сержант Сергій Манзюк (на жаль, він уже загинув, світла пам’ять), а також старші солдати – навідник Леонід Колесник і механік-водій Володимир Овсяков… Це було в так званій «сірій зоні», яка постійно обстрілювалася. А потім, вже наприкінці березня, ці хлопці ще притягли нашу САУ, що була також покинута у «сірій зоні».

До речі, в БМП ми виявили сухі пайки, то, виключно заради цікавості, трохи спробували. Втім, воно нам зовсім не смакувало – низької якості. А ще там було багато телефонів «ТА-57» і польового кабелю, який ми використали для зв’язку на позиціях.

Ще був випадок – один наш хлопець, сержант Владислав Могильний, влучив зі «Стінгера» у ворожий літак. Це трапилося о пів на першу ночі. Тож потім уламки цього збитого літака знайшли біля Яцевого, за кладовищем, у бік Товстолісу…

Наших бійців гарно годували в дитсадку № 4, за Березовим гаєм. Там шеф-кухар – Наталія Білоус, кухар – Вікторія Дяченко, вихователь – Світлана Пастушенко. Вони постійно турбувалися про нас. Тож від усієї душі дякуємо цим чарівним і гостинним жінкам! А коли вже були жахливі обстріли, нашим кухарем став боєць Віктор Чусь – напрочуд старанно та смачно годував усіх. Тобто справжні вояки вміють і зброєю користуватися, й неабияк готувати за потреби. Майстри на всі руки! – посміхається.

Ще один пам’ятний та зворушливий епізод. Наш боєць Денис Зотов попросив відпустити його на кілька годин до вагітної дружини. А буквально через п’ять днів вона благополучно народила. Це була вже їхня третя дитина! І що Ви думаєте? Денис відправив дружину з дітьми в евакуацію, однак сам одразу повернувся на позицію і продовжив воювати. Це – справжній вчинок: патріотичний, сміливий, шляхетний, лицарський!

Тобто нам, чернігівцям, дійсно є ким пишатися! Хоч Денис не бив себе в груди, не заявляв, що він – герой. Власне, така і моя позиція – я не герой, бо просто виконував свою роботу. Авжеж, війна – це робота, важка, ризикована, відчайдушна. Але хтось має її виконувати, коли жорстокий ворог вдирається в нашу країну, наше місто й намагається загарбати українську землю, котра здавна належала нашим дідам та прадідам. А я – професійний військовий, отже (тим більше!) це – моя робота.

– Вас було поранено...

– 11 березня я, медик Наталія Заволоха та водій Олександр Бондарєв виїхали в район КСК. Зокрема, мали по хліб заїхати. Отож там біля «Нашої булочки» вийшли з машини, аж раптом – ворожий літак. Кинулися в укриття, та не встигли. Він випустив касетні боєприпаси… Я впав, бачу – мій черевик у крові. Тому розрізали взуття, наклали джгут. Поїхали до обласної лікарні. Мені надали допомогу...

1anatzasekal

Наталія Заволоха і Сергій Калініченко

 

До речі, молодший сержант Наталія Заволоха зуміла організувати у нас стаціонарний медичний пункт, де були ліки та перев’язувальні матеріали, тобто все найнеобхідніше. Допомогли волонтери, щось купували бійці. І це нас не раз виручало! Пані Наталія – ветеран першої танкової бригади, комісована як інвалід війни. Однак вона 24 лютого прийшла до військкомату й наполягла, що неодмінно захищатиме Вітчизну від загарбників, причому згодна воювати в найгарячіших точках, і не тільки в рідному Чернігові… Ось така відважна жінка – чудовий приклад для багатьох чоловіків!

Далі я амбулаторно лікувався на позиціях, але через війну рану трохи запустив. Тож, коли орки забралися геть, я спочатку кілька днів перебував у чернігівському шпиталі. Та він був переповнений, і мене перевезли до Києва. Там довелося зробити дві операції. Перша пройшла невдало – штучна шкіра не прижилася, та друга операція, коли взяли мою власну шкіру, завершилася нормально, і я став одужувати. Ще ходжу з костуром, але загалом усе гаразд. Воюватиму до нашої Перемоги, а потім далі хочу служити в Збройних Силах України.

Взагалі, я вірю в успішну повоєнну відбудову нашої держави та міста Чернігова, у план Маршалла, – звісно, в перспективі ми неодмінно будемо в Євросоюзі. Тобто через десять років Україна розквітне, а наше військо стане наймогутнішим у Європі. Але дуже важливо, щоб після Перемоги ми змели не лише кляту російську орду, а й власних зажерливих корупціонерів, злодіїв та бюрократів, які нищать Україну, як п’ята колона, дбаючи лише про власні бездонні кишені.

– Маєте захоплення для душі?

– Люблю фотографувати. Один із моїх творчих псевдонімів – Фуджик. Свого часу навіть фотографував на весіллях. Однак після Майдану натхнення зникло. Тому займався ремонтом нашої оселі та вихованням дітей. Ще один мій псевдонім – Кашовар. Бо я люблю готувати плов, шашлики, спілкуватися душевно з друзями, жартувати. Для мене велике значення має родина. Адже це – найкращий відпочинок, у затишному сімейному колі. А в мирному житті люблю та ціную щирість, красу, гармонію, благородство та чуйність. І я обожнюю Україну та Чернігів!

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)