25 березня 2022 року 25-річну вчительку математики з Бобровиччини Вікторію Андрушу російські військові викрали з рідного дому. Її вивезли до Курської області, звинувативши у «шпигунстві». Уже перебуваючи в полоні, їй виповнилося 26 років.

– Вікторіє, коли сьогодні дивитеся на своїх дітей, про що думаєте?

– Про диво. Про те, що життя сильніше за темряву. Коли тримаю донечку та сина на руках, коли чую дитячий сміх, розумію: мене не знищили, мене не стерли.

Материнство стало для мене тихим доказом того, що життя перемагає. Після всього – я живу. І люблю.

– Чи був момент, коли стало по-справжньому страшно?

– Страшно було постійно. Але найбільше – вночі. Коли тиша гучніша за крики. Коли ти залишаєшся сам-на-сам із думками. Я думала про батьків і своїх учнів. І повторювала: я повинна витримати.

Невідомість – це було найстрашніше. Куди ведуть чи куди везуть (це ще гірше, бо нічого не пояснювали, а нове місце – це все спочатку). Вночі чи коли тихо було – то був час для роздумів, для заспокоєння, для відпочинку (звучить трохи дивно, але було добре, коли не змушували співати, присідати чи ще щось робити).

– Як не втратити себе в таких умовах?

– Я уявляла клас. Дошку. Крейду. Формули. Логіка рятувала мене. Це була моя маленька боротьба.

Вересень 2022 року. Обмін. Повернення.

– Що Ви відчули, коли знову побачили український прапор?

– Сльози. Полегшення. І біль водночас. Я вдихнула повітря і відчула: я вдома.

– Що допомогло Вам знову довіряти життю?

– Любов близьких і відчуття відповідальності за майбутнє.

– Чи змінилося Ваше ставлення до професії?

– Мій особистий досвід додає більшої ваги словам у розмовах із дітьми. Але такі розмови були і раніше – ще задовго до повномасштабного вторгнення. Тепер вони стали глибшими.

– Чому Ви погодилися розповісти свою історію публічно?

– Бо мовчання – це продовження підтримки системи залякувань та знущання із українців. Я хочу, щоб світ знав: ми любимо, народжуємо дітей, працюємо, розвиваємося і вчимося жити в новій реальності.

– Що сьогодні для Вас означає слово «Перемога»?

– Перемога – це коли жодну цивільну людину більше не викрадуть. Перемога – це мирне життя для наших дітей. І Перемога – це вічна шана нашим відважним захисникам, нашим Героям, що полягли в бою за нашу волю.

Кожен із нас робить свій внесок. І я – лише одна з тих, хто має хоча б невелике відношення до майбутньої Перемоги.

Денис СЕМЕНЮК, гурток «Юний репортер», Бобровицький ЗПО «Центр дитячої творчості»