Меншеньку доцю Юлечку рідні огородили від страшенної похоронної процесії з морем сліз і несамовитим голосінням від горя й відчаю. Цьогорічна першокласниця послухала маму й бабусю, але підняла свої оченята до неба і тужно промовила: «Мій татко на небесах. Як там він? Я його більше не побачу...». І залилася рясними сльозами. Насилу заспокоїли дівчинку.

На похороні розривалося материнське серце від втрати сина, а ще від того, що хоронить свого молодшого у закритій труні, не може попрощатися з ним, як заведено за християнським звичаєм. Про це й плакала гірко. А ще питала мертвого сина, як тепер, без нього, їм тепер жити? І хто складе компанію старшому брату Саші по дорозі на роботу в Київ і назад, як бувало раніше?

На початку цієї клятої війни рідні вдруге проводжали Віктора на фронт. Вперше це було вісім років тому. Тоді фаховий танкіст благополучно повернувся додому, швидко «вписався» в цивільні будні, ще однією доцею порадувала його кохана дружина Наталочка. Жити б та радуватись! Уявляв, як першого вересня поведе її до першого класу рідної йому Бобровицької першої школи. Покійна вже нині його перша вчителька Неля Броваха, що неподалік жила їхнього родинного будинку. Щоб у неї вчитися, й погодилися батьки з вибором синочка – перша школа, а не друга, цукрозаводська, хоч до цієї ближча стежка. Тепер уже без нього, і без його улюбленої першої вчительки, учитиметься в тій школі його Юлечка.

Яке жорстоке й безжальне життя, коли в нього вривається війна. Віктору б діток міцно ставити на ноги, а він уже на небі. Виступаючи над труною загиблого воїна, виконувач обов’язків голови Бобровицької міської ради Геннадій Іванюк наголосив, що герої не вмирають. Але цю давню істину відомий український письменник Василь Шкляр доповнив не менш знаковою й такою правдою: «Кажуть, герої не вмирають… Але я хотів би, дуже хотів би, щоб вони замість бути героями – жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі. Тут є багато того, чого без них не зробить ніхто».

На жаль, там, на передовій, у відданих бійців часто не буває вибору, і вони йдуть на небо. Натомість і на землі теж не має бути вибору щодо пам’яті про загиблих героїв: та пам'ять і шанування повинні бути справді довічні, без ніяких строків давності, без ніяких «ревізій», згідно з якоюсь новою ідеологією – як правило, недовговічною.

Вічною повинна бути й відповідальність живих за виконання того, чого не встиг зробити герой, який пішов на небо, борючись за краще майбутнє співвітчизників, а передусім – своїх діток. У бійця Віктора Буца залишилися без його підтримки дві донечки. На яку опіку з реальною допомогою від держави, від національного суспільства вони можуть розраховувати? Відповідь на це риторичне питання повинна б бути теж конкретною й без строків давності, як у справді цивілізованій державі.

Григорій ВОЙТОК