|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 5:50 | 08.13.2022

Командир «кліщів» Андрій Требух: «Ще ніхто й ніколи не зумів підкорити український народ!»

Командир «кліщів» Андрій Требух: «Ще ніхто й ніколи не зумів підкорити український народ!»

Герой оборони Чернігова, командир групи «Кліщі», підполковник Андрій Требух постійно воює з 2014 року. 24 лютого Андрій Валерійович, легендарний «Кліщ», уже відчайдушно бився з окупантами у Рівнопіллі. Відтоді його бійці, яких за хоробрість називають «навіженими», щодоби виконують по 4-5 найскладніших бойових завдань.

Його надзвичайно поважають навіть досвідчені, найкращі вояки – за кришталеву чесність, принциповість і прямолінійність. Адже «Кліщ» не любить напівтонів: біле він називає завжди білим, а чорне – чорним. Ним щиро захоплюються, йому довіряють. Він – завжди поруч: мужній, впевнений, рішучий, цілеспрямований, надійний. Висококваліфікований професіонал, який щодня дивиться в очі смерті, однак готовий воювати: скільки знадобиться, до перемоги, – заради майбутнього наших дітей.

 

– Пане Андрію, Ви народилися в 1977-му на Дону, в Ставрополі, тобто за національністю – росіянин?

– Я – з козачого роду. Дон і Кубань – це споконвічні українські землі, там – дуже багато українців, які оселилися там ще на початку XVIII століття. Там – довкола, по суті, українські міста та села! І коли дехто говорить, що це – мовляв, «житниця Росії», то це сталося виключно завдяки нашим козакам, працелюбним переселенцям з України, які вміють багато і успішно трудитися на землі. Мене, до речі, там називали «хохлом», і я, ще зовсім малим, кидався щоразу в бійку, бо для мене це звучало образливо… Ні, я – козак і справжній українець!

Мені – 44 роки, народився 26 липня. У трьохлітньому віці я з родиною переїхав мешкати до Чернігова, котрий одразу став для мене рідним. Власне, тут народилися мої діти: в мене – три доньки: Оля, Даша та Катя – найменша, їй – дев’ять рочків. У мене – чудова дружина Наталка. Безмежно люблю та шаную своїх батьків. Закінчив наразі Міжрегіональну академію управління персоналом, факультет правознавства. Ми з дружиною за фахом – юристи.

– Знаю, у Вас – знаменитий дід!

– Дідусь, Андрій Костянтинович, був моряком. Ветеран Другої світової війни – супроводжував конвої. Тричі тонув. У Баренцовому морі американці підібрали його – витягнули багром, як небіжчика… Але він – вижив! Маршал Будьонний нагородив його за хоробрість іменною шаблею.

Взагалі, сім’я – це моя релігія. Родинні цінності мають для мене дуже велике значення!

– Ким Ви працювали раніше?

– Я служив у міліції. У мене – двадцять років такого стажу. Працював у кримінальному розшуку опером, у річковій та залізничній міліції – виконував різні спеціальні роботи.

– Ви – чемпіон із рукопашного бою.

– Авжеж, я був капітаном збірної МВС з рукопашного бою. І ми стали чемпіонами міжнародних спартакіад. Звісно, я постійно займаюся спортом.

– У 2014-му Ви пішли на війну, яка відтоді не припиняється для Вас.

– На війну я потрапив у складі МВС. Моїм начальником був полковник Терновий, який загинув. Вічна пам’ять! Тоді я приїхав до Маріуполя, а потім воював по всьому Донбасу… Побував і в тому котлі під Дебальцевим, котрий намагалися замкнути «сепари», щоби оточити наші війська. У підсумку, було політичне рішення, в рамках Мінських домовленостей... Проте, чесно кажучи, було дуже образливо у мене на душі, бо ми ж вигризали у ворогів буквально кожен метр рідної української землі. І я цілком усвідомлював, що на цьому війна не закінчиться!

Я займався розвідкою, коректуванням вогню, доставкою полонених, ще «полював» там на ворожих снайперів… У 2015-му став заступником комбата десантно-штурмового батальйону. Тоді у нас тривалий час був з окупантами своєрідний «пінг-понг»: з восьмої години вечора і до самісінького ранку ми обстрілювали позиції одне одного. Ми стріляли із ЗУ – зенітних установок, а далі підключалися наші міномети, танки та САУ… Це – щоночі, а щодня ми обмінювалися мінами. Однак потім, після мінських домовленостей, почалося поступове відведення наших танків та мінометів. Хоча «сепари», як і раніше, люто гатили по нас! То ми просто пішли вперед і, попри все, відвоювали нові позиції.

– Вас було важко поранено...

– Так, у 2017-му. Контузія. Відтоді я – інвалід другої групи. Проте, як і раніше, бороню Україну. Я відчував, що буде повномасштабна війна. Це було цілком зрозуміло для професіонала. Тільки наївна людина могла не бачити та не усвідомлювати відвертої загрози! На самому кордоні вороги проводили навчання, зокрема в Білорусі, і росіян там ставало все більше. Потім вони там збудували автобан. А військові знають, що його можна використовувати і як злітну смугу. Коли на кордоні з’явилися літаки рашистів, у мене вже не було жодного сумніву…

treb2

У перші два дні війни в моїй оселі побували 17 людей. Друзі приводили також і своїх знайомих. Довіряли моєму фронтовому досвіду, тому говорили: «Ми хочемо захищати Чернігів та Україну, візьміть нас із собою». Так наразі й виникла наша група, яку називають «Кліщі». Бо у мене позивний – «Кліщ».

– Цей позивний – ще з АТО, з Донбасу?

– Авжеж. Я захоплював полонених, і для «сепарів» це стало кошмаром.

– Знаю, вони навіть таблички розвішували, попереджали таким чином своїх: «Обережно, тут – кліщі!».

– Просто вони не знали, що так зухвало в їхньому тилу діє одна людина – ось таким чином я тоді «розмножився» і мене стало багато! – посміхається. – Взагалі ж, кліщ – дуже наполегливий, цілеспрямований, небезпечний, і не зрозуміло, де й коли він вилізе… Так у мене з’явився позивний, до якого я за всі ці роки поступово звик. Зараз наша група «Кліщі» – підрозділ Збройних Сил України.

– У перший день війни Ви вже воювали в Рівнопіллі!

– Ми отримали бойове завдання – дізнатися, що там тепер відбувається, і пустити ворогам першу кров. Вирушили вчотирьох: «Бармен», «Боцман», снайпер Толя (колишній міліціонер, прийшов до нас зі своєю мисливською зброєю) і я. У Рівнопіллі ми побачили окупантів і повоювали з ними. А потім ми проскочили між їхніми «Тигром» і БМП. Вони просто не очікували такої нахабності! Тож ми вціліли, вискочили під самим носом у рашистів і встигли вчасно повідомити нашому штабу координати ворожої колони, котра рвалася до Чернігова. І доблесні українські артилеристи повністю знищили її – понад сто одиниць техніки: танки, бронемашини «Тигр», бронетранспортери… Там усе палало – відправили проклятих орків до самісінького пекла!

Відтоді ми займалися розвідкою, були в протитанковому резерві, також вивозили з оточеного Чернігова поранених бійців та дітей, доставляли зброю і розробляли для цього маршрути. Ще вирушали в тил ворога – допомагали нашим партизанам. Було ще багато найрізноманітніших бойових завдань, які ми виконували. А нині дружно перекваліфікувалися на саперів, бо після орків залишилася величезна кількість усіляких небезпечних «сюрпризів»!

– У Брусилові «кліщам» вдалося вивезти важкопораненого партизана.

– Ми постачали зброю партизанам – вирушали в тил ворога. Ми цих людей уже знали, зустрічалися з ними, переконалися в їх надійності. Тому, коли дізналися, що поранено «Скрипку» (позивний цього партизана), одразу поспішили на допомогу, вивезли його буквально під носом у рашистів. І ще по дорозі повідомили лікарям його групу крові, і «Морпіх» уже нас зустрічав із медичною машиною. Операція пройшла успішно, і я дуже радий, що нам вдалося його врятувати – нещодавно зустрічався з цим мужнім добродієм, він одужує.

Ще один пам’ятний епізод, коли Шестовицький міст підірвали й вороги налагодили понтонну переправу. Але ніхто не очікував, що ми проберемося туди, під міст, і спрямуємо на них безпілотник. Однак нам вдалося! Правда, ми тоді розворушили осине гніздо й рашисти нас переслідували аж до самої Іванівки. Втім, ми благополучно дісталися до своїх. Там разом із нами діяла і група відомого розвідника «Хаскі» – теж відчайдушні українські бійці… Про все це можна розповідати безкінечно, адже на війні бійці ризикують щодня, і таких епізодів – багато.

treb3

Трофейна зброя згодиться ЗСУ

 

Також ми дуже часто супроводжували енергетиків, котрі все лагодили після обстрілів. І «Основа» нас просила допомогти… Робимо все можливе. Чудово, що от з’явилася така гуманітарна ініціатива – «Збройні сили України підставляють плече». Працює загартована команда: «Бармен», «Танкіст», «Мисливець», «Де Голль», «Док», «Редактор», «Рятівник», «Лауреат» і «Антоній». Ми, військові, приїжджаємо до жителів, які пережили окупацію, спілкуємося з людьми, досвідчений лікар проводить консультації, ми обстежуємо і розміновуємо землі. Це – важливо! Війна не закінчилася, та мешканці бачать, що вони – не самотні, бо ми завжди готові їх захищати.

– Чим, на Вашу думку, російські офіцери відрізняються від наших?

– У рашистів – то взагалі не офіцери. Бо що найголовніше для офіцера? Не зарубки на прикладі, скільки знищено ворогів. Найважливіше – скільки ти врятував своїх солдатів та мирних мешканців. Я щодня по 5-6 разів дивлюся нашим бійцям в очі. Я ж постійно цікавлюсь їхнім життям, самопочуттям та здоров’ям. По суті, все про них знаю, навіть про їхні родини... Завжди прагну в усьому їх підтримати, допомогти, підбадьорити.

І щодня, за першої-ліпшої нагоди, проводжу ретельне навчання, щоби вони розширювали свій кругозір, вдало освоювали нове сучасне озброєння – це і дрони, й протитанкові «Джавеліни»; займалися спортом; були справжніми, досвідченими професіоналами й водночас – яскравими особистостями. Бо все це – дуже важливо, на війні не буває дрібниць, адже через якусь прикру недбалість може загинути людина… І я ж ніколи не ховаюся за спинами бійців, а навпаки прагну бути в епіцентрі всіх подій. Вони бачать, що командир – завжди поруч; так само, як всі, воює, виконує найскладніші, найнебезпечніші бойові завдання. Тому в нашій групі лиш одна людина пропала безвісти (це Сергій Ткаченко, позивний «Шахіст», ми його зараз скрізь шукаємо) та двоє поранених. Це при тому, що ми щодня ризикуємо життям! До речі, у мене теж були хороші командири, яким я дуже вдячний за все, чому вони мене навчили.

Натомість російські офіцери зовсім не переймаються підлеглими. Вони фактично нічого не знають про них. Їм – просто байдуже. Бо для них солдати – це «гарматне м’ясо». Вони не дивитимуться в очі батьків загиблого, їм це ні до чого. Вболівають лише за свою шкуру, за власне збагачення…

А ми, українці – справді, патріотичні, адже чітко знаємо, за що воюємо. Ми не хочемо бути жалюгідними, нікчемними рабами та холопами, існувати в постійному страху. Тому ще ніхто й ніколи не зумів підкорити український народ! Я воюю за майбутнє наших дітей, щоб усі вони жили у вільній країні, щоб отримали гарну освіту й працювали на благо України та щиро пишалися своєю державою.

– «Кліщів» недаремно називають «навіженими» – за вашу надзвичайну сміливість та самовідданість. Втім, Ви хоча б іноді відчуваєте страх?

– Коли з ворожого літака скидають бомбу вагою пів тонни тротилу, я розумію, що можу загинути. Та ніякої паніки немає. Моє завдання – навчити людей виживати на війні. Однак я хвилююся за наших дітей. На жаль, кожен такий день відкидає нас на кілька років назад – економіку держави… Взагалі, викрадається майбутнє дітей! Це – й стреси, величезні нервові навантаження. Тож нове покоління швидше постаріє. А я хочу, щоб діти були щасливими!

– Вас дуже складно здивувати. Але є щось таке, що Вас надзвичайно вразило?

– Я навіть плакав… Раніше, чесно кажучи, я особливо не спілкувався з сусідами. Однак під час війни вони дуже позитивно відкрилися для мене, ми справді навчилися бути разом! Чернігів бомбили та обстрілювали рашисти – несамовито, жорстоко. Тоді вже не було води, світла, каналізації, опалення, зв’язку, Інтернету… Сусіди сиділи в підвалі, не знали, що станеться далі, але, уявіть собі, зібрали сто тисяч гривень для захисників Чернігова – військових! Я приходжу, а вони простягають мені ці гроші на потреби армії… Змучені та змарнілі, виснажені й знервовані, ці мирні люди вирішили віддати, можливо, останнє, що у них було! Звісно, я не взяв цих грошей. А потім зайшов у свою квартиру і гірко заплакав, просто заридав…

Коли я попросив волонтерів привезти памперси, дитяче харчування та жіночі прокладки, вони пожартували: «У тебе там коханки завелися?». Кажу: «От приїздіть і побачите». Вони привезли, і з підвалів враз почали виходити молоді жінки з немовлятами – деякі дітки там буквально й народилися… Ці мами з таким трепетом все це брали, з такою вдячністю. Що вони пережили! І волонтери, коли все це побачили, не могли стримати сліз… Я тоді їм кажу: «Ось – мої коханки. Всі ці мами, діти, котрі під обстрілами пережили ворожу блокаду – вони всі мої, я вболіваю за всіх і захищатиму їх до останньої краплі крові».

Надзвичайно люблю наш Чернігів, хочу жити в ньому і після війни. Я сподіваюся, що мої доньки його відбудовуватимуть.

– Звісно, зараз у Вас зовсім немає часу. А які захоплення були до війни?

– Люблю риболовлю – в Стрижень на вулиці Єськова майже три тонни мальків випустив. Займаюся спортом. Багато уваги приділяв донькам, щоб вони вчили іноземні мови, займалися музикою, були всебічно освіченими. Я їх і стріляти навчив – якраз напередодні війни. А донька мене вчила грати на фортепіано… Також люблю часом пограти в карти, у преферанс, щоби мізки працювали. Преферанс – це взагалі улюблена гра багатьох офіцерів.

– Всі ми мріємо зараз про Перемогу над ворогом. Але маєте особисту мрію?

– Взагалі, моя мрія здійснилася, та її вкрали. Я з дитинства мріяв стати військовим. Сидіти на вечірці при параді, з бойовими орденами й медалями, і щоб поряд лунала прекрасна музика, звучали душевні пісні… І так було – я сидів на затишному та мальовничому березі Стрижня з чарочкою коньяку, а донька мені грала на піаніно. Це було так зворушливо, чарівно, розчулювало мене до глибини душі! Зараз згадую і на серці – тепліше… Дай, Боже, щоби повернулися ті благословенні часи!

– Все буде добре, я в це вірю.

– Так. Але, після всього пережитого, хочеться, щоб Україна не просто перемогла, а очистилася від усіляких негідників – продажних корупціонерів, недолугих пристосуванців, щоб вони знову не вкрали наше майбутнє.

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)