Валентина Чернякова і Леонід Яковишин на унікальній липовій алеї

Нещодавно дружина Наташа супроводжувала мене в Бобровицьку опорну лікарню. Заодно зайшли на Бобровицький ринок купити продуктів, бо здогадувалися, що лікарі можуть залишити мене у стаціонарі. Саме на ринку ми й почули від двох жінок:

– Тобі ще не здається, що пам'ять про Яковишина на Бобровиччині поступово може померти? – запитала молодша жінка старшу подругу.

– Перехрестись, що ти верзеш? Померти святій пам’яті основоположника великого господарства не дозволить півторатисячний трудовий колектив і спадкоємці легендарного хлібороба, знаного на всю Україну, прославленого аж за океаном, де він учився у провідного економіста США Недількевича – сама читала в статті Леоніда Григоровича. А ти лякаєш мене смертю пам’яті такої людини!

– Я тебе не лякаю, але й самій прикро, що дехто поширює таку брехню.

Після огляду лікаря мене справді відправили в палату на кількаденне лікування. Та мою голову не покидали й моторошні розмови двох бобровицьких жінок.

Чому вболіваю за пам'ять великого аграрника? Я вчився у Майнівському радгоспі-технікумі, куди в 1970 році столичне республіканське міністерство прислало 30-річного Леоніда Яковишина на посаду директора. Ми з друзями певний час не могли повірити, що такий молодий директор зуміє за два-три роки підняти на високий рівень виробниче господарство, а заодно розконсервувати й побудувати на околиці Бобровиці новий сучасний комплекс радгоспу-технікуму.

Це все йому допомагала, мабуть, Господня канцелярія.

З дипломом цього технікуму мене взяли на роботу в Київське міжобласне племоб’єднання з високим рівнем матеріального забезпечення. Але, приїжджаючи в рідне село, завжди цікавився результатами роботи директора радгоспу-технікуму Леоніда Григоровича і його заступниці з навчальної роботи Валентини Онисимівни, яка викладала у нас економіку. Коли молодий директор призначив її заступником із навчальної роботи, вони разом не просто розвивали навчальний заклад і реформоване виробництво, а й створювали у селах, що увійшли до складу ТОВ «Земля і воля», дивину для місцевих людей. Про це я розповідав колегам. Кому не вірилось – того забирав на вихідні у гості в рідне село.

Моїм колегам було дуже дивно, мовляв, як то можна за кошти господарства ремонтувати районні і міжрайонні дороги, розчищати узбіччя, обкошувати їх, ремонтувати автобусні зупинки, завозити землю й пісок у вибоїни, кудою женуть корів на випас… А одного дня повіз гостей у Марківці, щоб помилувалися висадженими за селом липами, яких не побачите на всій Чернігівщині та, мабуть, і Київщині.

ТОВ «Земля і воля» будівництво доріг доручало бригаді Рачика Ламазяна

У моєму селі Валентина Онисимівна і Леонід Григорович надали місцевим майстрам металеві, пластмасові й дерев’яні конструкції, цеглу для будівництва церковної каплички на кладовищі. У селі добудовувався новий храм на кордоні двох сіл, на куполи якого господарство виділило 30 тисяч гривень і оплатило роботу великого автокрана, яким їх підняли й закріпили.

На Щаснівський відділок призначили нового заступника генерального директора, який з першого дня взявся за ремонт контори відділку, наведення порядку коло приміщення, розчищення чагарників біля напіврозваленого магазину. Села Щаснівка і Осовець ожили. За лопати, сокири, електропилки взялися місцеві пенсіонери й дачники. На такі суботники виходили великими групами. Невеликі бригади бралися за розчищення придорожніх заростів. І такі роботи з благоустрою виконувалися в усіх селах, які увійшли з розваленими колгоспами до складу ТОВ «Земля і воля». Чи не найбільше коштів витрачалося на відродження забур’янених земель і ремонт та будівництво нових доріг асфальтом власного заводу. Про побачене в нашому селі й чарівні липи за Марківцями я і мої колеги, що приїздили зі мною в село, розповідали не лише на роботі, а й у своїх населених пунктах, коли приїжджали до батьків.

Не стояв і я осторонь благодійних робіт у селі – у вихідні допомагав землякам. А ще з Броварів привозив різні металеві конструкції, які надавало моє керівництво. Найважчий ланцюг привіз для обгородження пам’ятника солдату Другої світової війни. Там була ланцюгова загорожа, але «золоті» діти «золотих» місцевих керівників забрали ланцюг. Із Броварів привіз деякі деталі для автобусної зупинки біля церкви, транспортом допомогли мої керівники.

Леонід Яковишин у селищі Мирному

Не мовчав і зараз не мовчу тим місцевим горе-політикам, які вміють лише гарно красти в свого народу та обливати брудом Леоніда Григоровича, колектив якого мільйони вкладав у розвиток Бобровицької громади, на спорудження сучасного житла для трудівників. Ніяке інше господарство на Бобровиччині не спорудило й одного відсотка того, що побудовано ТОВ «Земля і воля».

Україна терпить п’ятий рік страшну повномасштабну війну, а ТОВ «Земля і воля» нещодавно виділило безкоштовне житло своїм працівникам у новому сучасному будинку, про що розповіла газета «Чернігівщина». Цікаво, а який місцевий чи обласний горе-аграрник спорудив для трудівника хоча б маленьку квартирку?

Шановні земляки, ще раз наголошую вам, що після одержання диплому Майнівського радгоспу-технікуму я п’ятдесят років пропрацював у Київському племоб’єднанні. Спочатку жив у гуртожитку, а коли побралися з Наташою, нам надали у Броварах хорошу квартиру неподалік моєї роботи. Дружина закінчила Щаснівську школу із золотою медаллю, потім педагогічне училище з «червоним» дипломом, з такою відзнакою закінчила і столичний педагогічний університет. Майже 40 років працювала в школі, навчала діток української мови й літератури.

Розповідаю це для того, щоб ви зрозуміли, що наша родина ні квартири, ні якоїсь зарплати чи фінансової допомоги не одержувала в ТОВ «Земля і воля». І ніяких родичів не маємо в керівництві господарства. Чому ж я і раніше, і тепер так високо ціную Леоніда Григоровича і Валентину Онисимівну? Моя відповідь проста: бо вони робили, а спадкоємці Леоніда Яковишина продовжують робити для трудівників і Бобровицької громади те, що більше ніхто з місцевих аграрників не робить. Тож як можна про це не розповідати? Зокрема і про допомогу нашому селу, земля якого була занедбана столичними друзями колишніх керівників району.

Я офіцер колишньої армії, служив на Забайкаллі за 10 тисяч кілометрів від Бобровиці, біля кордону з Китаєм. Там я пройшов таку школу, що й досі не можу терпіти політичні брехні. З китайського радіо якось почув російською мовою цитату філософа Лао Цзи: «Коли множаться закони й накази, росте кількість злодіїв і розбійників». А ще моя дружина-літераторка нагадує мені й українські приказки: «Заткнути горлянку дурневі – неввічливо, але дозволити йому продовжити – просто жорстоко».

Скільки доводиться чути різні пакості з горлянок дурнів, але чи багато бачимо тих, хто наважується затикати їм рота? Подумайте й зробіть висновки. Я давно їх роблю і не терплю смердючих, брехливих язиків. А ви, шановні земляки? Передусім закликаю членів прославленого колективу активніше включатися в боротьбу з дурниками-горлопанами. Леонід Яковишин з неба оцінить ваш захист.

З повагою – Григорій ЛИГА