У газеті «Чернігівщина» за 30 квітня була надрукована кореспонденція про знамениту родину Кістяківських. Згадувалось у ній і про наймолодшого з братів Олександра Федоровича – Юлія. Юлій Олександрович мав трьох дітей: дочку Маріанну (1906-1981 рр.) і синів Ігоря (1910-1996 рр.) та Андрія (1912-1986 рр.). Його сини стали видатними спортивними організаторами, про яких в Україні майже до цього часу не було відомо. Про їхні долі дізнався в державних архівах, а також під час огляду періодичних видань в Чернігівській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Софії та Олександра Русових.

Хлопці Ігор та Андрій народились у Києві. У дитинстві, окрім старанного навчання, любили на дозвіллі порибалити. В один із літніх днів завітали до відкритого басейну. З охотою Андрій та Ігор плавали з дощечками, які тримали на витягнутих руках, працюючи тільки ногами. Старання початківців помітив дорослий плавець і запропонував їм спробувати плавати «без ніг», а тільки руками. Дохідливо на березі показав, як слід виконувати вправу. Брати зробили так, як він казав, за що й отримали схвалення.

Досить швидко брати зрозуміли: щоб добитися правильної техніки плавання, то треба поспостерігати за кваліфікованими плавцями. Вони почали приходити в басейн раніше, ніж розпочиналося заняття. Сідали на бортик і уважно слідкували, а потім відтворювали на заняттях побачене. Попервах вони не задумувалися, яким стилем плавати, – вважали, що власний досвід, аналіз, інтуїція підкажуть.

Переїзд до москви, навчання там у вишах багато що розставили на свої місця. На плавальних тренуваннях брати викладалися повністю. А опісля розвантажувалися ще й грою у водне поло. Вже тоді було помітно, як серед гравців виділявся Андрій Кістяківський. Маючи відмінну плавальну підготовку, він чудово взаємодіяв із партнерами у грі. Тому його в 1928 році включили до збірної команди столиці з водного поло. Та успіхи в цій грі до нього прийшли дещо пізніше.

У 30-ті роки стиль плавання боком в СРСР був не менш популярним, ніж кролем чи брасом. Цей вид програми включали регулярно у всі чемпіонати країни з реєстрацією рекордів, аж до 1953 року, коли його відмінили.

Чемпіонат країни – 1933 рік. Фінал запливу на 300 метрів боком. Команда на старт. Вода блищить, як дзеркало. На трибунах тихо. Постріл. Перші рухи Андрія Кістяківського чіткі, вивірені. Він одразу вийшов вперед. Йому вдалося лідирувати без особливої напруги, плив красиво і легко. Проте на прикінці дистанції дихати стало важко, м’язи перенапружені, кожний рух дається з великим зусиллям. Іще гребок, ще!.. Фініш! Результат чудовий. Встановлено новий рекорд країни – 4.04,0.

Через рік на чемпіонаті країни на грудях Андрія Кістяківського засяяла бронзова медаль після виступу у плаванні на спині (200 м).

У ту пору спеціалістів з вищою спортивною освітою налічувались одиниці. Більшість тренерів були іще нещодавно хорошими плавцями. Багато з них поєднували тренерську роботу з особистим тренуванням. З таких тренерів у тридцяті роки сформувалось перше покоління наставників. До їх числа приєднався й Ігор Кістяківський. Він розробив й успішно застосував на практиці нову методику тренування, і за короткий проміжок часу підготував цілу плеяду видатних плавців.

Ігор допомагав і брату. На літній Спартакіаді профспілок-1935 Андрій продемонстрував новий різновид плавання брасом. Виконуючи підготовчі рухи руками не під водою, а над водою і збільшуючи симетрію гребка, Андрій Кістяківський плив значно швидше своїх суперників. Але тоді він іще не володів секретом чергування розслаблених рук, від напруги швидко втомився і наступні 50 метрів доплив звичайним брасом, продемонструвавши в цілому непоганий результат.

Судді довго сперечались, чи зараховувати результат. Врешті-решт погодились, що новинка має право на визнання. Ця різновидність брасу називається батерфляєм. Добре володіючи технікою брасом і кролем, Андрій після цього виступу швидко засвоїв техніку батерфляєм і став родоначальником нового виду плавання в СРСР.

На радість Ігорю Кістяківському його учениця Марія Соколова 15 лютого 1936 року першою із радянських спортсменок успішно засвоїла батерфляй і проплила 100 метрів з новим світовим рекордом – 1.23,0.

До речі, 1 січня 1953 року правилами FINА батерфляй відділили від брасу і обидва ці способи плавання отримали повну самостійність.

Оскільки Андрій Кістяківський отримав офіцерське звання, то з 1934 року почав служити в інженерних військах. Учасник другої світової війни, воював у складі 21-ї саперної бригади на Південно-Західному фронті. Опісля викладав у військово-інженерному училищі. Кандидат технічних наук (1954). Звільнився у запас в 1960 році. Нагороджений медаллю «За бойові заслуги» (1944), орденом Червоної Зірки (1954).

Щойно відгриміли переможні залпи на полях битви, спортивне життя в країні почало відроджуватися. З багатьох видів спорту, зокрема, і з водного поло. З 1945 року регулярно проходила першість СРСР. Перший післявоєнний чемпіонат країни відбувся у Львові, у відкритому 50-метровому басейні. Всі зустрічі вмістили у п’ятиденний термін. За пальму першості боролися шість команд. Впевнено зіграла команда ЦДКА, яка виграла всі зустрічі і завоювала золоті медалі. За колектив тоді грали з Андрієм Кістяківським Борис Гойхман, Валентин Горшков, Іван Дмитрієв, Володимир Кузнєцов, Євген Семенов і Олександр Снєтков.

У наступному розіграші конкуренція за пальму першості загострилася. Однак армійці з капітаном команди Андрієм Кістяківським зуміли повторити чемпіонську звитягу, і на додачу ще й отримали кубок. Цей популярний в країні колектив перший зробив заповітний «дубль» – виграв в одному році чемпіонат і кубок СРСР.

До останньої гри чемпіонату країни в 1947 році армійці претендували, аби втретє підряд здобути почесний титул, але в останній грі програли торпедівцям москви – 2:5 і опинились третіми. Приємним хіба було те, що Андрія Кістяківського визнали кращим гравцем турніру.

Маючи відмінну плавальну підготовку, Андрій Кістяківський вміло поєднував у своїй грі в водне поло мистецтво володіння прийомами з умінням взаємодіяти з партнерами. Він відчував ігрову орієнтацію з влучними кидками м’яча та прихованим маскуванням у підготовці дій перед атакою воріт суперника.

У нелегкі хвилини оборонного захисту спортсмен завжди перебував у потрібному місці, в єдиноборстві з противником діяв чітко, розважливо, і в той же час уникав грубої гри. Як тільки м’яч переходив до рук його колективу, Андрій стрімко кидався вперед, організовуючи контратаку.

Майстерність спортсмена, його спортивні здобутки гідно оцінили. Він отримав звання заслужений майстер спорту СРСР (1947).

Настав 1948 рік, двадцятий для Андрія як спортсмена. Щоправда, він ще не знав, що рік останній в його спортивній кар’єрі. Він відчував у собі міць, силу і реакцію, як і в минулі роки. А що забивати став менше, так це від того, що грав більш комбінаційно, різнобічно, частіше в середній лінії, деригував, розпасовував м’ячі, виводив на удар партнерів. По завершенню чемпіонату він твердо вирішив, що покидає колектив і переходить на тренерську роботу.

Андрій Кістяківський поринув у роботу столичної студентської команди «Буревісник», хоча вона перебувала у більш важких умовах, ніж інші клубні колективи. Адже великий спорт потребував самопожертви, часом усіх сил. Але студент не може собі цього дозволити, бо навчальна програма потребувала від нього великої віддачі. Одначе Кістяківському вдалося знайти «золоту середину» між навчанням і заняттям спортом своєї команди, за короткий час створити боєздатний колектив, який по праву став одним з найкращих в країні (команда в 1950 році виграла першість ВЦРПС, а також двічі в чемпіонаті СРСР здобувала бронзові нагороди). А її наставник – Андрій Кістяківський став одним з найкращих тренерів країни, визнаним теоретиком і практиком гри. І при цьому діяльність у спорті він майже завжди поєднував із викладацькою роботою в столичному інженерно-будівельному інституті. У 1981 році став доктором технічних наук, згодом професором. Він очолював у виші кафедру спортивних споруд. На основі аналізу архітектурної типології, досвіду проектування, будівництва та експлуатації спортивних споруд в СРСР і за кордоном він сформулював функціональні, фізико-технічні, конструктивні і техніко-економічні вимоги до проектування таких споруд і різних елементів інтер’єрів.

Але повернемося до 50-х років. Наближалась літня Олімпіада-1956 в Мельбурні. Незадовго до початку Ігор у газеті «Советский спорт» з’явилась стаття одного з найавторитетніших спеціалістів водного поло Андрія Кістяківського, в якій він оцінив співвідношення сил на міжнародній арені. Зокрема, автор звернув увагу на те, що угорці не досить сильні в єдиноборстві, для них характерне прагнення вирватись вперед і зіграти з ходу, уникаючи силової боротьби. Югослави, попереджав Кістяківський, менш маневрові, сильні фізично, масивні, і тому з охотою вступають у силову боротьбу. Висновок напрошується зрозумілий: потрібно грати різнобічно, залежно від стилю гри суперника. До цього і готувалась команда СРСР, а під час ігор дотримувалась вимог порадника Кістяківського. У підсумку збірна СРСР завоювала бронзові медалі. Це був вагомий крок вперед, бо на Олімпіаді-1952 збірна країни посіла лише сьоме місце.

Приємний сюрприз чекав у Мельбурні і на самого Андрія Кістяківського. На засіданні конгресу FINА – Міжнародної федерації з плавання його обрали до керівного органу, і він став віце-президентом технічного комітету з водного поло.

По прибутті додому з ним зв’язався ректор столичного державного університету Іван Георгійович Петровський і запропонував на базі свого навчального закладу створити студентську команду з водного поло.

Андрій Юліанович пристав на пропозицію і все зробив для утвердження колективу. У 1958 році команда МДУ – учасник чемпіонату країни. З цього часу і аж до 1960 року команда МДУ займала четверті місця в чемпіонатах СРСР, відстаючи від призового третього місця всього-на-всього на одне очко. Довгоочікуваний успіх прийшов у 1961 році, коли вихованці Кістяківського завоювали бронзові медалі.

З хорошими перспективами на майбутнє кермо правління командою МДУ Кістяківський (до речі, йому у 1960 році було присвоєно звання заслужений тренер СРСР) передав своєму вихованцю Рустему Чачаві, а сам зосередився на викладацькій діяльності.

Та несподівано за два з половиною місяці до відкриття Олімпіади-1964 в Токіо йому запропонували заново сформувати збірну СРСР і розпочати підготовку до турніру спортсменів, які не були готові брати участь в цьому змаганні. В історії водного поло ще не траплялося такого безпрецедентного виклику.

Кістяківський взяв за основу уже зіграний колектив – срібних призерів чемпіонату країни 1964 року – ватерполістів МДУ, підсиливши його гравцями з інших команд.

План підготовки нового складу збірної розподілявся на два цикли. Перший місяць відводився для відпрацювання основ командної тактики, підготовка спортсменів до високих тренувальних навантажень і перевірка можливостей нового колективу у міжнародних зустрічах. У другому циклі гравці отримували тренувальні навантаження в повному обсязі і закріпляли основи командної тактики.

Бронзові призери Олімпіади-1964 - команда СРСР з водного поло. Перший ряд (крайній ліворуч) - тренер Андрій Кістяківський

Змагання на Олімпіаді розпочались з поєдинків у чотирьох групах. Збірна СРСР у своїй групі перемогла команди з Австралії – 6:0, Об’єднаної Німецької Команди – 3:2 і вийшла у півфінал. Там також успішно справилась з італійцями – 2:0, зіграла внічию з румунами – 2:2 й потрапила до фінального турніру; і не просто вийшла, а й запасом двох дорогоцінних очок. У заключній стадії змагання також трималась гідно проти угорців і югославів і завоювала бронзові медалі. Наші ватерполісти продемонстрували не тільки високу майстерність, а й морально-вольові риси. За команду виступали Борис Гришин, Володимир Кузнєцов, Микола Калашніков, Леонід Осипов, Володимир Семенов, Микола Кузнєцов, Віктор Агеєв, Олександр Долгушин, Борис Попов, Ігор Грабовський, Зенон Борткевич і Едуард Єгоров.

Після токійської Олімпіади Андрій Юліанович частково відійшов від активної спортивної діяльності, хоча інколи обслуговував матчі чемпіонату і кубка країни як суддя всесоюзної категорії, а також сприяв розвитку водного поло у світі на правах представника FINA. А в повсякденному житті займався улюбленою професією, пов’язаною з архітектурою і будівництвом.

Довгий період життєвого шляху його брата Ігоря Юліановича Кістяківського залишався втаємниченим, аж доки через роки не з’явилися у відкритому доступі засекречені архівні документи КДБ СРСР. У другій половині 1936 року за нього прискіпливо взявся каральний орган, почалося переслідування, фабрикування неіснуючих документів, звинувачення у підривній діяльності. Так тягнулось до кінця сорокових років. Компромати не підтвердились. З чесного прізвища зняли звинувачення, відновили на тренерській роботі.

Для активного розвитку плавання в країні, особливо серед дітей і юнаків, вирішили відкривати спеціалізовані ДЮСШ з цього виду спорту. Так, у 1957 році, в столиці розпочала роботу ДЮСШ «Динамо», директором призначили Ігоря Юліановича Кістяківського.

Невдовзі за пропозицією Ігоря Кістяківського рада навчального закладу прийняла розгорнутий план підготовчих груп. Розроблена нова форма роботи тренерів, що отримала назву бригадний підряд. Мета полягала в тому, що кожна бригада веде роботу зі своїм контингентом юних плавців в навчальних, навчально-тренувальних групах і в групах удосконалення. Бригада несе колективну відповідальність за свою роботу в усіх ланках. В ДЮСШ «Динамо» – одній із найкращих в столиці – працювало п’ять бригад тренерів, очолюваних бригадирами Ф.Б.Жидковою, Л.О.Соболевою, Н.О.Александровою, Н.Ф.Крюковою і Н.М.Нестеровою. Кожна бригада складалася з двох тренерів. Їм надавали допомогу шість інструкторів басейну, спеціальний інструктор з фізичної підготовки і лікар.

Для тренування басейн школи мав необхідне санітарне і технічне оснащення: обладнаний спеціальними снарядами гімнастичний зал; навчально-тренувальні заняття проходили під музичний супровід; у всіх приміщеннях басейну була ідеальна чистота і подавалось тепле повітря; вода у спеціальній ванні прозора, підігріта до оптимальної температури. Перегодом встановили декілька телевізійних камер у різних місцях басейну, що дозволяли тренерам за допомогою екрана контролювати деталі техніки плавання учнів і відразу по мікрофону давати їм необхідні зауваження та рекомендації.

Всі ці нововведення Ігоря Кістяківського разом з однодумцями сприяли значному напливу бажаючих зайнятися плаванням, кількість яких налічувалась до 800 чоловік.

Продумана робота принесла потрібні результати; спеціалізована ДЮСШ «Динамо» довгі роки вважалась однією з найкращих в країні. Не раз ця школа завойовувала перші місця на всесоюзних змаганнях дитячих спортивних шкіл з плавання.

Чимало спортсменів пройшло через школу Ігоря Юліановича Кістяківського, якому у 1966 році було присвоєно звання заслужений тренер СРСР. Про одну з таких його учениць і розповім. Це – Ірина Позднякова. У березні 1964 року вона стала наймолодшим майстром спорту СРСР. Коли дівчинка виконала цей норматив, їй виповнилося одинадцять років. У квітні 1966 року Ірина відзначила своє тринадцятиріччя. А вже 16 липня вихованка Кістяківського вразила всіх феноменальним досягненням на міжнародному змаганні; дистанції 200 метрів брасом вона пропливла з новим світовим рекордом – 2.43,0.

Схвильована перемогою вона розповіла кореспондентам:

– Ігор Юліанович Кістяківський тренує мене вже сім років. Багато рис характеру сформувалось у мене під його впливом. Завдяки йому я стала хорошим плавцем. Коли плаваю, то не лишень чую команди Ігоря Юліановича, а й чітко уловлюю інтонації. Мій тренер знає «чарівне слово», яке допомагає повірити у свої сили і добитися перемоги.

Світова рекордсменка з плавання Ірина Позднякова зі своїм тренером Ігорем Кістяківським

Центральною подією 1966 року для плавців став XI чемпіонат Європи в Утрехті.

Фінальний заплив на 200 метрів брасом. Він по суті вилився в боротьбу за золоту медаль між представницями СРСР – Галиною Прозуменщиковою та Іриною Поздняковою. Спочатку дівчата пливли разом. Потім з кожним метром, з кожним новим гребком, Галина поступово виривається вперед. Поворот після 100 метрів вона зробила на пів секунди раніше Ірини, продемонструвавши відмінний час – 1.18,2. Після 150 метрів Галина була уже на корпус попереду. Але Ірина не здавалась і останні 50 метрів дещо скоротила просвіт. Одначе Прозуменщикова фінішувала першою з новим світовим рекордом – 2.40,8. Перевершила свій старий світовий рекорд і Позднякова – 2.41,9. Третє місце зайняла англійка Д.Слатері – 2.47,9.

Спортивна доля звела Ігоря Юліановича й з іншими вихованцями школи, для яких він залишив помітний слід в житті. Його стиль роботи – заслуга здобутих срібної і бронзової медалей Олімпіади у Мюнхені Ігоря Грівеннікова, успіхи п’ятиразового рекордсмена СРСР, чемпіона Європи Євгена Новікова, чемпіона Європи Григорія Давидова, рекордсменки Європи Ніни Петрової, чемпіонки СРСР Наталії Бистрової, члена збірної команди країни Ірини Давидової й ряду інших видатних плавців. Все це він робив не заради того, щоб утвердити свій тренерський авторитет чи добитись якоїсь особистої вигоди. Передусім він думав про учнів, про те, щоб вони пізнали радість перемоги, щастя, яке дарує спортсмену і нові сили і душевну щедрість, що перетворюється в енергію боротьби…

Ось така славна родина Кістяківських, що вписала чимало гідних сторінок в історію України, нашої Чернігівщини, в розвиток науки, духовного й спортивного життя. Може когось це надихне і на високі здобутки?

Віктор БЕРЕГОВИЙ