Але ж це – не зовсім так. Немає, мабуть, нічого більш життєстверджуючого для жінки, ніж кохання, бажання бути щасливою і робити щасливим того, хто поруч. Сьогоднішній час – епоха героїв-воїнів, їхніх матерів, котрі щохвилинно моляться за них, їх коханих, які вміють бути вірними, вміють жертвувати.

Кожна Love Story – особлива, а під час війни поряд із нами трапляються історії кохання, які вражають і хвилюють, таки насправді неповторні та унікальні!

Сьогодні я розповім читачам про одну дивовижну жінку і про її дивовижне кохання.

«Я – донька коваля…»

Ольга Компанець вже майже 12 років працює директором Прилуцької дитячої музичної школи імені Л. М. Ревуцького. До директорства трудилася завідувачем вокального відділу, заступником директора з навчально-виховної роботи. Досвідчений викладач класу вокалу, сольфеджіо та теорії музики. Гарний концертмейстер, музикант і талановитий композитор.

Після закінчення музичної та загальноосвітньої шкіл навчалася в Чернігівському музичному училищі на диригентсько-хоровому факультеті. Потім був Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя та Київський університет культури – магістратура (вокаліст).

Вона – цікава, як творча особистість: спілкуватися з нею можна годинами – розмовляти, насолоджуючись. Приємна, щира, молода. Емоційна і дуже жіночна. Красива, витончена, тендітна, неначе японська статуетка. Правда, з ямочками на щічках.

Одружена. Чоловік – Руслан Лисенко. Він для неї – і друг, і брат, і коханий. За ним, як за кам’яною стіною. Відчувається, що вони щасливі…

– Я – донька коваля, – з гордістю говорить про себе Ольга. – Мабуть, тому я – така наполеглива, вперта, нічого не боюся…

Народилася вона не в Прилуках, а в Запоріжжі, на Верхній Хортиці. Тато, Микола Пилипович, робив дивовижні речі в своїй кузні, і вона частенько бігала до нього. Дим, вогонь, пар… Але їй там подобалося. Він мав за спиною лише 4 класи школи, проте вмів читати складні креслення.

Мама, Віра Митрофанівна, закінчила педагогічне училище, працювала в дитячому садочку.

Родина у них була музикальна, співуча. У татка був високий чоловічий голос, у мами – теж прекрасний голос. Вони завжди співали дуетом на два голоси.

Вулиці на Верхній Хортиці були широкі. Всі українські, молдавські, болгарські, німецькі родини жили дружно.

Весілля святкувалися гучно, в куренях. За 200 метрів, ще на сусідній вулиці, вона чула, як співали тато з мамою дуетом – «Цвіте терен», «Ой, чий-то кінь стоїть…»

Дитинство її було дивом, воно пройшло в любові, разом із піснею...

«Всі Музи в школі з нами каву п’ють…»

– Моя професія – це моє щастя. Це – велике благо займатися тим, що любиш і вмієш, що робиш із величезним задоволенням, – наголошує пані Ольга. – У нас, в школі, працюють 30 педагогів, 11 технічних працівників, навчаються 267 учнів…

Щодо викладачів і працівників – 41 доля, 41 характер. Вона дякує їм усім за талант і працелюбність. В колективі у них – повна свобода творчості: вони фантазують, творять і витворяють.

– Коли слухаю наших учнів, як вони прекрасно грають і співають, неймовірно пишаюся ними і нашими педагогами, – каже Ольга Компанець. – Вони змогли їх так чудово навчити гри на інструментах, навчили Музиці… Ми всі тут живемо, ми всі тут – з ранку до пізнього вечора, щодня. Це – наш дім. До всього ставимося відповідально, чи то – академічні концерти всередині школи, чи то – творчі звіти на сцені міського будинку культури. У нас – гарний контакт із батьками учнів, вони – теж завжди поряд із нами, і я їм дуже вдячна за це.

Кожна справа стає їх загальною творчою справою, за яку вболівають усі. Вони збирають продуктові посилки для воїнів, білизну для воєнних шпиталів. Щорічно беруть участь у Всеукраїнському хештегу «Коляда для захисника», записують колядки, виконують інструментальні твори і викладають їх у Ютуб. Беруть активну участь у всіх благодійних, вуличних концертах. Їхніх талановитих учнів і педагогів запрошують для участі в концертах і заходах на честь ветеранів війни, родин захисників, і вони із задоволенням це роблять.

Викладачі плетуть сітки, нещодавно зібрали 10 тисяч гривень донатів на потреби ЗСУ…

– Наша школа – пречудовий острівець майстерності та любові, талантів і творчості, її неможливо не любити, – впевнена пані Ольга. – У ній всі Музи разом з нами п’ють каву і надихають нас на нові ідеї, на ніжність сердець, на мрії, що стають реальністю… Подвір’я музичної школи – справжній сад, в якому царюють кущі з солодкою малиною; важенні смачні виноградні грона; яблуні, персики та груші з багатьма стиглими плодами, коли настає їх час… Учні на перервах пригощаються цим усім, радіють. Такого, мабуть, ніде немає – музична школа розташована у прекрасному молодому саду, це – просто диво…

«Не бійся, я не покину, я буду з тобою…»

Познайомилися вони з Русланом ще до війни. Зустрілися в зрілому віці – у кожного за плечима вже був шлюб, не надто вдалий. Корінний прилучанин, працював в охороні, з перших тижнів був мобілізований до лав ЗСУ. Воював на Донецькому напрямку.

Під час війни вони спілкувалися в соціальних мережах, як і всі – Фейсбук-месенджер, відео. Пізнавали одне одного, спілкувалися, – просто, як друзі. Одного разу він повідомив, що був важко поранений і перебуває у шпиталі, що йому ампутували праву ногу…

Оля не злякалася, не перестала знімати слухавку, хоч могла б просто розлучитися, бо близько знайомі вони не були – толком навіть і не бачилися. Нічого такого особливого між ними не було, просто спілкувалися. Що їх зв’язувало? Нічого – ні роки, прожиті разом, ні діти. Могла б відмовитися від нього, хто б її засудив? Такий важкий хрест – не кожній під силу. Але ж ні – вона зрозуміла, що йому потрібна жива душа поряд, якій би він довіряв…

Щодня Руслан розкривався для неї по-новому. Її вразило, що, лікуючись у шпиталі, він не втрачав бадьорості духу, не впадав у депресію. Виявилося, що людина він – позитивна, оптимістична, сильна.

Після тривалого лікування приїхав додому на милицях. Подзвонив їй (це був травень): «Я – вдома, запрошую тебе, чекаю». Вона купила квіти, торт і прийшла до нього. Він познайомив її з мамою й татом, з однокласниками… Було легко та радісно – раптом з’явилося відчуття, що вони знають одне одного все життя. Після того вони вже не розлучалися.

Потім він знову поїхав на реабілітацію, бо стояв у черзі на протезування. Лікувався в шпиталях Трускавця, потім – Львова, далі опинився під Львовом – у Винниках, в «Superhumans». Так називається всеукраїнський сучасний центр воєнної травми, що спеціалізується на протезуванні, реконструктивній хірургії, реабілітації та психологічно-соціальній адаптації ветеранів війни. У цьому центрі з Русланом працювали гарні спеціалісти, тренери, які вчили його ходити...

Оля наче разом із ним теж вчилася ходити, він слав їй відео, і вона раділа кожному його кроку, допомагала, турбувалася, нервувала. Її підтримка надавала йому сили – і він зміг, зумів! До речі, дуже гарний та комфортний протез профінансував японський благодійний фонд.

Про Прилуки і Львів, автобус № 29 і реєстрацію шлюбу під час тривоги

Оля згадує, як приїхала забирати його з центру, коли він уже гарно стояв на протезі. У Львові був сильний дощ…

Приміський автобус під номером 29 (вона запам’ятала його на все життя!) повіз її у Винники… Оля побачила його побратимів, хлопців, з якими він лікувався разом… Вони зі світлою заздрістю, радісно проводжали Руслана, який уже твердо стояв на ногах…

– Це коштувало йому багатьох зусиль, – розповідає пані Ольга. – До Львова він переніс п’ять операцій, бо рана не заживала. Пройшов через великий біль. Довго був лежачим, далі сів на візок, а вже згодом став на милиці, а потім – на протез… Лікарям вдалося врятувати його ліву ногу, плече, вони – всі у шрамах. З плеча, вже вдома, виходили дрібні уламки, тіло саме виштовхувало їх. Була ще й контузія… Він звик тримати все в собі, ніколи не жалівся. Вже значно пізніше розповів, як його поранили. Був приліт ракети, і їх засипало в бліндажі. Друг Сергій відкопав його, виніс, евакуював. Руслан постраждав більше за всіх…

Три дні вони гуляли по Львову, насолоджувалися старовинною архітектурою, левами на площі, кав’ярнями, тим, що вони вдвох, тим, що їм – так добре разом…

Було спекотне літо, Руслан ходив у шортах. До них підходили люди, вклонялися йому, дякували, це було зворушливо і боляче…

Побувши у відпустці, поїхав служити в частину у Білу Церкву. Майже щосуботи приїздив додому – тепер уже у Ладан під Прилуками, в дім, де Оля мешкає зі своєю матусею. А потім його, ветерана з інвалідністю другої групи, демобілізували.

Вони зареєстрували свій шлюб два роки тому – 13 січня в Прилуцькому РАЦСі, під час повітряної тривоги. Так сталося – війна нікуди від них не відходить.

Для Олі він – підтримка, надійний тил. Всю чоловічу роботу робить вдома: чистить сніг, ремонтує, працює на городі разом із нею, і борщ може зварити… Вони частенько подорожують – у Качанівку, Сокиринці, бо обидва люблять історію… Ці подорожі для них – свято, якого так мало в сучасному житті!

Якщо людина кохає, вона зможе все

Сьогодні війна випробовує кохання. Вона розділяє родини, ламає долі, розділяє людей. І – влаштовує для них зустрічі, робить щасливими.

– Знаєте, наші чоловіки відчули себе захисниками, змужніли, бо вони захищають родини, дітей, дружин, свою домівку, – каже Ольга Компанець. – Вони це зрозуміли, і знають, що, крім них, зробити це нікому. І жінки теж змінилися. Нині кохання перевіряється війною. Моя учениця Іра (їй 30) провела чоловіка на фронт, і таких родин – багато. Вони ще й не жили… Чекає його, нервує, посилки шле. Це – інша реальність: кохати під час війни, бути дружиною воїна або ветерана, – це зовсім інше, ніж у мирні часи.

Кохання – взагалі прекрасна і складна річ. Не всім Господь дає такий чудовий дар. Воно – не транспарант і не прапор. Коли жінка кохає і її кохають, вона стає іншою. Ні масок, ні ролей, – вона з ним така, яка є насправді…

Наші українські жінки дивовижні – вони проходять зі своїми чоловіками через усе: через важкі поранення, шпиталі, операції, реабілітаційні центри, – не кидають їх, бо люблять… Я знаю, що не потрібно нічого боятися: якщо людина кохає, вона зможе все…

Оля – щаслива, що має прекрасну родину: чоловіка Руслана, сина Ігоря, братів, племінницю Таню, маму Руслана, свою дорогу матусю. Вона щаслива, що мама з нею, з ними…

Вона любить детективи і фентезі, співає у церкві на кліросі, створює чудову музику.

Вона любить життя і людей, і робить усе по-жіночому красиво: керує машиною, варить холодець, і навіть виступає на нарадах. Її сірі очі постійно змінюють колір, залежно від настрою та ситуації. Їй гарно в музиці будь-якої пори року: під час шуму дощів та шепоту снігу, шурхоту осіннього листя чи літніх трав… Намагається думати лише про хороше, хоч інколи плаче. Важко жіночому серцю, якщо крізь нього проходить війна. Але вона не здається – живе, працює, кохає, співає. Завдяки своєму відчуттю дивовижності музики, світу, людей…

А він – завжди поруч. Сильний і ніжний. Надійний і турботливий. Її Лицар, її коханий. Хай вам щастить!

Лілія ЧЕРНЕНКО