Про те, що я народилася, виросла і завжди душею у селі, кажу завжди із гордістю. Бо саме село і його люди вчили мене жити. Їду у рідне село Новоселівку, а мене там чекають… могили. Кладовище на бугрі. Так, було, раніше і казали в селі – «на бугор віднесли», «коли мене на бугор віднесуть». Тепер попід бугром розлився ставок. У часи мого дитинства він був зовсім невеличкий, щоліта заселений домашніми гусьми. Повз цей став завжди проганяли череду корів. Проходячи одна за одною попід берегом, вони витоптували глибокі стежки. Йшли чітко у порядку своєї, коровами ж і створеної черги, яку ніколи не змінювали. І, хоч було це таки дуже давно, майже півстоліття тому, пам’ять вимальовує все до деталей.

Завжди перша у череді була корова сусідів Скибів Лиска. Червоно-ряба, точніше, майже повністю червоної масті, за нею слідки Силкіних (чи як казали у селі «Сількінші») Чайка – білої масті, чорноока, гонориста. Дуже не любила дітей, та і на дорослих могла махати рогами. Десь у середині череди завжди підтюпцем наша червоняста Майка, і ледь плентається Лиска бабусі Ганни моєї подруги Тані… Тоді мені здавалося, та і досі я тієї думки, що кожна корова схожа чимось на своїх господарів… Проводжу паралель і ділюся дослідженням зі своєю бабусею Катериною:

– Корови схожі на своїх хазяїнів!

– А ти рознечистая сила (бабуся так любила називати мене за мої вигадки)! Ти хоч людям такого не кажи! Таке придумать!

А я ж таки доводжу своє! Переконую бабусю, що все ж є схожість між коровами і їх господарями! Врешті бабуся сміється і погоджується, що у моїх вигадках є доля правди. І досі не поміняла своєї думки і згадую односельців, яких давно немає, і їхніх рогатих годувальниць.

Корова у сільській родині була дуже важливою, і навколо неї крутилося скільки подій! А життя сільських дітей, особливо влітку, тісно перепліталося навколо корови. Крім того, що треба було відпасувати череду тоді, коли твоя черга прийде, ще ж і вдома її підгодувати, і сіно на зиму заготовити, і помити та почистить корівку, тричі на день видоїти та молоку лад дати. Відтак у дітей і дня влітку не було без корови. Якщо вранці тебе не підняли, щоб відігнати її у череду, то опівдні бабуся (батьки ж завжди були на роботі), нагадувала: «Шуринко! Дивись не прозівай, бо вже й дванадцять! Корови йдуть!». І ти мерщій за ціпочок, який стояв під хлівом, і – назустріч коровам. Десь о 14.20 тобі треба було корову відігнати знову до яру, а увечері зустріть. З роками обов’язків додавалося. Років у 12-13 сільські дівчатка вже самостійно доїли своїх домашніх корів, ще і мамам на фермі допомагали.

У підпасичах сільські діти ходили років із 6. Мені це так подобалося! Часто влітку сестри відпасували чергу наперед, щоб потім, коли іти до школи, не пропускати уроків. Спогадів про ті дні вистачило б на цілу повість. Не утримаюся, щоб не розповісти один, здається, найцікавіший момент. Сестра вишиває картину хрестиком. Оскільки сільським дітям влітку на вишивання і часу не було, а дуже хотілося це робить, сестра бере вишивку на пастівень (щоб бабуся і мама не бачили). Корови гарно пасуться, купаються у ставку, а ми всілися на бугрі і тільки споглядаємо. У нашої Майки була теличка Снігурка. Така мила і грайлива, як кішечка. Прийшла до нас, випросила яблука і вляглася поряд. Мені захотілося підстригти їй чубчик на лобі. Снігурка не брикалася. І я… взялася за її хвоста! Підстригла трішки, і нам стало смішно, як вона ним вимахувала. Тоді вже сестра взяла ножиці. Словом, отак, сміючись, обстригли хвоста зовсім. А женемо череду додому увечері і думаємо – що ж нам за це буде?! Навіщо ми це зробили?! А хтозна… Увечері ніхто із дорослих не помітив тих змін. Не помітили і вранці, бо батькам було ніколи… Лише через кілька днів в обід, коли я пригнала худобу з яру, бабуся зиркнула на мене і за голову взялася:

– А де хвіст у нашої телиці?!

Я мовчки зітнула плечима…

– Дівчата! Я вас питаю! Де хвіст у телиці дівся?! – сварила бабуся. – Так кажіть! Бо я по другому запитаю! Ось матері розкажу! Кажіть, хто відрізав?

Ми з сестрою переглянулися і обидві сказали: «Ми». Нас ніколи батьки не били і дуже не сварили. Але нам було соромно і ми чекали, що розплата таки прийде…

Через кілька днів увечері тато погукав нас у хлів. Мухи насідали на Снігурку, а вона махала своїм оцупком хвоста і не могла їх розігнати. Тато не сварив, тільки сказав:

– Дивіться! Якби оце вам так!

Нам обом хотілося заплакати… І було так соромно…

В один момент батьки вирішували, що ти вже здатен пасти чергу. Радів ти тому, а чи обурювався у душі – то все твоє особисте, твоєю думкою і твоїм бажанням ніхто не цікавився.

У нашій сім’ї була така практика: закінчила дитина початкову школу – значить уже доросла для того, щоб череду пасти. До цього ти вже ходив у підпасичах, тобто із татом, мамою чи котроюсь із старших сестер пас чергу. У ній було понад 30 голів. Пасли завжди по двоє сусідів. Бувало, що хтось із кимось мінявся. Цікаво, що ніколи не було когось старшого, хто б визначав, кому коли пасти, та ніколи не траплялося, щоб люди вигнали худобу до яру, а пастухів немає. Вигнали корів, обговорили новини, домовилися між собою, хто і як пастиме (це коли поза чергою).

– Та вкладайтеся не опівночі!– приказує тато, – бо завтра о 6-й вже треба буть у яру!

А мені і не спиться… Бо це ж така відповідальність! Ще звечора збираємо із бабусею мені торбинку на пасовище. Дрібнесенько нарізане сало, двоє варених яєць, у пляшечку молока і шматок хліба. Це вже у жнива, коли достигнуть смугасті яблука та білий налив, огірки на городі, торбина пастуха стане багатшою.

– Та слухайся ж Гавриловича! – приказує вранці мама, проводжаючи свого пастуха.

Михайло Гаврилович – літній сусід із сивими закрученими вусами, добродушно посміхається:

– Пора, пора, дівчино у пастухи! Вже ж десять год є?

– Аякже! – кажу не без гордості. – Я вже у Локню в школу ходитиму!

І це було як лакмусовий папірець: коли у Локню в школу, то вже до всякої роботи годен!

Михайло Гаврилович ніколи не поспішав. Перегонимо корів через греблю і заходимо у яр. Він іде попереду черги, я ззаду. І так попаски йдемо собі та йдемо вперед. У Масловському балку нахиляємося попить води із криниці, а, дійшовши «до піску» (так звалося місце біля ставу), можна і розслабитися. Корови заходять у воду напитися, ремигають, нехотя скубуть травичку. Ти розумієш, що і тобі так уже хочеться щось «поскубти», бо удосвіта тільки відмахнувся на бабусине:

– Та укинь шось у рота, бо кишки до спини приростуть!

– Та пора вже і підснідать, – врешті чую від Гавриловича.

Сідаємо під бугром так, щоб добре видно всіх корів, і витягуємо сало та яйця. Дід розказує як дітям мого віку важливо їсти вчасно, бо вони ростуть…

Саме від дідів на пасовищі я і почула те, що більше б не почула ніде. Бо ні з того ні з сього не стане тобі той чи інший дід розказувати про те, хто жив на цих буграх, доки не зігнали усіх у село, як було в окупацію при німцях, і як жилося у комуні.

Вічна пам’ять їм, моїм сусідам-дідам, з якими доводилося пасти череду корів. Це вже дорослою, згадуючи той час, я зрозуміла, що кожен із них у мені знаходив хорошого слухача. Це були часи «заборонених тем», дорослі з дорослими багато про що остерігалися говорити, а з підлітком було можна багато про що. Підліток іще не може аналізувати розмови, не може підтримувати бесіду, бо не в темі, а от слухати, та ще і запам’ятовувати…

Ходжу поміж могилами «на бугрі» і підходжу із вдячністю до могилок кожного із них. Михайло Григорович Скиба розказував мені як працювала кінна жниварка, а ще – як із його подання сусіднє село дістало назву Степове, Михайло Гаврилович Головко – це взагалі ходяча енциклопедія. Його син Володимир Михайлович, який все життя працював завідувачем ферми, розказував, чому небажано їсти ковбасу, і сам її ніколи не їв, такої ж думки був й Іван Карпович Жилка. Дід Микола Гаценко, дід «Сірьога» – Сергій Порфирович Скиба, Олексій Силкін, Григорій Авраменко, Григорій Михайлик – це все діди із нашої вулиці, які чомусь навчали «дитину», тобто мене, і залишили у моїй пам’яті багато цікавих розповідей. І за це я їм безмежно вдячна. Вже підлітком, було, беру із собою в торбу художню книжку, та читаю не часто, бо кожен із дідів стільки розкаже такого, чого в книзі не напишуть!

Менше знала дідів із сусідніх вулиць, бо відпасувати чергу з ними доводилося тільки тоді, коли хтось із кимось мінявся. Так довелося всього раз пасти корів із дідом Міщенком. Жили вони над яром із своєю дружиною. Не знаю, якого віку був той дід, адже в дитинстві всі здаються надто старшими. Пам’ятаю, що був він лисоголовим і беззубим і, ніби якимось засушеним. Завжди зустрічала його у сільському магазині у черзі за хлібом. Він відрізнявся зовнішністю від усіх сільських дідів.

– Судьба така у нього, – говорила бабуся на моє запитання, чому той дід не такий, як усі. – Женився він був на дівчині, а вона з куркульського роду, та й забрали його…

І ось одного разу якимось дивом нам випало пасти чергу із цим дідом Григорієм. Не пам’ятаю, який то був рік, і не збагну, чому йому захотілося розповісти мені, дитині, свою історію. Оскільки я ніколи не говорила із цим дідом раніше, взяла на пастівень якусь книжку. Дід поцікавився, що я читаю, і раптом став мені розказувати те, як він сказав, «чого у книжці не напишуть».

– Знаєш, є такі цигарки «Біломор-канал»? Так я той канал будував. У книжках не напишуть, що він на людських кістках стоїть. Отаких, як я, там були тисячі. Мерли сотнями від голоду, холоду, хвороб. Коли було не під силу більше терпіти муки, хлопці кидалися під машини, які возили каміння… Бувало, машина пропре… тільки кістки затріщать під колесами… і все… – дід плакав. – Так от і я намірився лягти під машину. Упав, а голову накрив таки руками. Чую – гальмує. Іде до мене водій… Бували випадки, що таких, як я, ручкою заводною били по голові – і все… Підіймає мою голову той водій, дивлюся, в роках уже, як батько… І плаче. «Підіймайся, – каже, – і швидко! Ти виживеш! Ви ж нічого не знаєте! Сталін помер! Немає сили, а ти все одно іди!». І я пішов… Не напишуть цього у книжці…

Звичайно ж, що я дома розказала це бабусі, і вона наказала нікому і ніколи не переказувать дідової оповіді. Дуже давно немає діда, немає його хати, не знаходжу і могилку «на бугрі», а ту його гірку правду завжди тримаю при собі і дуже шкодую, що не встигла розпитати, записати.

Заросли травою стежки, витоптані сільською чередою. Тільки у пам’яті і зосталися. І як над вечірнім селом лунає пісня «Йшли корови із діброви, а овечки з поля…» – то жінок із ланки везуть на кузові, а вони співають… Тепер всі вони теж тут, «на бугрі»… Дякую, що ви були у моєму житті, мої дорогі односельці, і що лишили про себе таку безцінну пам’ять.

Олександра ГОСТРА