|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 4:24 | 12.05.2021

До перших снігів До перших снігів

Вівця краща за свиню

Олександр Лудін зі Стахорщини, що на Новгород-Сіверщині, тримає в господарстві три з половиною десятки овець.

А ще – чотири корови, коня, свиней та птицю. Щодень із ранньої зорі і до пізнього вечора чоловік крутиться по хазяйству, мов білка в колесі. Інакше на селі – не вижити. Овець Олександр розводить вже десять років поспіль. Каже, що це – його улюблена тварина, утримувати яку значно простіше і вигідніше, ніж тих самих свиней.

 

Романівські – плодючі, мериноси – важкі

 

Перші вівці в господарстві в Олександра Лудіна з’явилися десять років тому, відтоді чоловік і гадки не має їх виводити.

Його родина мешкає на краю села, тож із випасом для чотириногих проблем немає. Нині в стаді тридцять п’ять голів.

«На весну, – каже Олександр, – буде більше, бо вівці окочуються».

Стадо, до речі, змішане. Його основу складають дві поширені і давні породи – романівська і меринос.

Романівській породі – вже понад дві сотні років. Це російська селекція, і її заведено вважати народною. На вигляд романівські вівці є компактними тваринами. Це вівці середнього розміру з дещо опуклим профілем, рухливими вухами та великими очима. Вони мають достатньо м’язисту шию середньої довжини, пряму та міцну спину, короткий хвіст, а також глибокі та широкі груди.

oludin

Перевага цієї породи полягає в тому, що романівські вівці легко пристосовуються до різного клімату та мають значну витривалість. До того ж, романівські вівці не потребують спеціального догляду і великих витрат на утримання.

Важливою особливістю овець романівської породи є їхня висока плодючість.

«Романівські вівці виправдано вважаються найбільш плодючими в світі, – говорить сіверянин. – Так, за ягніння вівця зазвичай приводить двоє ягнят. Вони плодяться незалежно від пори року. Зараз ось якраз народились молоді ягнятка», – виносить, щоб показати, із хліва на руках новоприбуле потомство господар.

А от мериноси, – порода, яку вивели в Іспанії 800 років тому, – одна з найдавніших у світі. Морда в мериносів витягнута, а на голові – закручені роги. Щоб відрізнити мериноса від іншої породи, слід звернути увагу на шкіру. Вівці цієї породи володіють прекрасним руном, воно тонке і приємне на дотик. Колір вовни піщаний, білий. Вага барана – 95-130 кілограмів, вівцематок – 45-55 кіло.

 

Кому потрібна та вовна?

 

Така тварина, як меринос, цінна серед інших представників овечок за рахунок унікальної вовни, яка є якісним і найніжнішим продуктом. Якщо порівнювати людське волосся з вовною тварини, друга буде в кілька разів тоншою, але і в кілька разів міцнішою. Втім, овеча вовна – це не про Україну.

«Вівці тримаю на м'ясо, а вовна нікому не потрібна, – пояснює Олександр Лудін. – Та й із реалізацією м’яса останнім часом сутужно. До пандемії возив тушки на базар у Шостку (Сумська область, – Авт.), а з карантином продавати стало важко».

Хоч як і не шкода, та Олександр змушений продавати вирощених тварин переважно оптовикам. Ціна живою вагою – 40 гривень за кілограм, туша – 80.

Та навіть при таких невисоких цінах утримувати овець вигідніше за свиней.

1popov

Олександр Лудін із поповненням у кошарі

 

«У 5-6 місяців вівця вже придатна до забою. Її середня вага складає 30 кілограмів, – пояснює вівчар. – Свиню треба вирощувати рік, і за цей рік вона з’їсть чимало зерна, яке також треба купити. Вівця ж невибаглива до кормів: випустив – і вона собі пасеться».

Тож арифметика, як бачте, доволі проста: за півроку з одного приплоду романівської породи (яка приводить по двоє ягнят) можна отримати понад 2 тисячі гривень, значно зекономивши на харчах і утриманні.

Окрім м’яса, у вівці є ще цінний лой.

«Ми робимо з нього ліки від кашлю, а також натираємось ним, якщо хворіємо», – пояснює принцип застосування цінного овечого жиру сіверянин.

 

Триматись і не здаватись!

 

Доля Стахорщини, як і доля більшості сіл Новгород-Сіверщини, на жаль, не надто райдужна. Село трималося до останнього, аж доки на родючі землі селян не прийшли великі землевласники.

Якихось два-три роки тому в селі ще була діюча ферма.

«Зайшли полтавські землевласники, наобіцяли, що буде робота, що відродять ферми, а як отримали землю, то худобу вивезли, ферми розвалили, людей залишили без роботи, – бідкається селянин. – Своїм у селі роботи немає: пригонять великі трактори, обробили і поїхали, а ти тут виживай як хочеш».

«Чому ж не забираєте паї?», – запитую в Олександра.

«Обробляти їх самому не вигідно. Нічим, – відповідає чоловік. – Засоби виробництва, які були в колгоспі, порізали на металобрухт, а купити щось, хоча б і стареньке – треба чималі кошти».

Отак і живуть працьовиті та горді сіверяни: є в них і повноводні ріки, і дрімучі ліси, і родючі чорноземи, та, вочевидь, немає майбутнього. Повірили у красиві обіцянки агрохолдингів, а реалії сьогодення виявились сумнішими, ніж здавалось. Втім, доки є такі, як Олександр Лудін, віра у відродження поліського села не згасає. Адже у цих умовах головне – не складати рук. Не заради себе – заради дітей.

 

Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора

Схожі матеріали (за тегом)