За родинною легендою рід Фесенків заснував в середині XVII ст. заможний козак Сава Супрунов з села Головеньки, що на Чернігівщині (село існує й досі у Борзнянському районі Чернігівської області). Згодом, у першій половині ХІХ ст., Супрунови стали Фесенками – через бабусю Євфима Івановича Феодосію, яку називали Фесинькою. Оскільки тривалий час вона була удовицею, то і її синів почали йменувати «Фесинькиними». Та під час запису на військову службу батько нашого героя з «Ивана Степанова, сына Фесинкина» перетворився на Фесенка.

У дев’ять років Євфим – так сам він себе називає у спогадах  – навчився читати. Це перша з ключових подій, що визначила його подальшу долю, а в 13 років він вперше побачив лубочні картки-малюнки – це справило колосальне враження на підлітка. Хлопець був енергійний, рухливий і допитливий. З 15 років почав задумуватись про заробітчанство: щоб не лише родині допомогти, а й світ побачити. 1869 р. Євфим таки остаточно залишив батьківську хату й пішов до Києва, а звідти – до Одеси. Ідею про місто над Чорним морем підказав батько, коли син його врешті переконав відпустити: «Ну, гаразд. Певно, підеш до Одеси, там, здається, можна діло знайти швидше, ніж будь-де», – адже хлопець мріяв заробити копійчину і викупити сінокіс, що був відданий у заставу.

Діставшись до Одеси, Юхим деякий час працював в аптеці та на парфумерній фабриці, а вже наступного року він перейшов працювати до однієї з кращих у місті друкарнень Петра Францова. Кмітливий молодик швидко оволодівав всіма видами робіт на підприємстві – від крутильника колеса машини до комірника. Через кілька років він був уже одним з помічників відомого одеського видавця, на підприємстві якого друкували журнал «Епархиальные ведомости», видавали продукцію і для Російського товариства пароплавства і торгівлі, і для одеської залізниці, і навіть для Афонського монастиря.

 В 1880 році разом з сином власника друкарні Емануїлом Петровичем моложий прикажчик побував на Афонській горі. Там він впізнав з багатьох мов, якими читали Євангеліє під час одного з урочистих богослужінь, і українську. Після цього у Юхима Фесенка виникло тверде бажання завести власну справу, щоб друкувати й українські книги.

У 1883 році в будинку Маврокордато на Грецькій вулиці відбулося відкриття друкарні Фесенка. Спочатку вона складалася з семи працівників і двох господарів - самого Юхима Фесенка і його дружини Віри Феодосіївна. Справи пішли успішно. Фесенко бачив перспективи розвитку, в разі необхідності ризикував і вдало користувався можливостями отримати великі замовлення і розширити справу. Незабаром друкарня переїхала у двоповерховий будинок на Рішельєвській, 47. Реконструкцією займався архітектор Л.Ф. Прокопович, який більше спеціалізувався на церковній архітектурі.

Пізніше Фесенко добудував третій поверх, докупив нове обладнання, яке разом з синами ретельно підбирав і купував в Європі. На початку ХХ століття типохромолітографія Ю.І. Фесенка стала відомим видавництвом Одеси. Її продукція виходила тисячними накладами і добре поширювалася. Видавництво стало відоме по всій Російській імперії. Його продукція отримала чотири нагородні медалі на зарубіжних виставках, зокрема перший приз на Всесвітній міланської виставці 1897 року було за представлені літографії.

Характер видавничої продукції був різноманітний: від розкішних, дорогих книг, ікон до вперше виданих Фесенком зошитів в лінію і маленьких дешевих образків. Юхим Іванович видавав лубочні картини в українському стилі, листівки з текстами народних пісень і нотами, ілюстровані художником Амвросієм Ждахою і книги етнографічно-побутового змісту. Видавець зробив значний внесок в розвиток української культури. Юхим Фесенко відрізнявся особливою прихильністю до української літератури.

Першим значним проектом, який став успішним і завдяки якому діло Фесенка стало відомим було видання у 1885 р. першої одеської української літературної збірки «Нива». Її було видано на високому поліграфічному рівні – було привезено навіть спеціальний шрифт зі столиці. Замовлення від «українського літературного товариства» зробив М.П. Боровський, який разом з письменником Д.В. Марковичем виступили укладачами альманаху, запросивши до співпраці в ньому Б.Д. Грінченка, П.І. Нищинського, Дніпрову Чайку, І.С. Нечуй-Левицького, М.П. Старицького та інших. Праці трьох останніх авторів було опубліковано того ж року окремими книжечками.

Велика частина українських видань Одеси до 1917 року вийшла з друкарні Фесенка, багато з яких він видавав за власний рахунок. Так, до 75-річного ювілею з дня народження Т.Г. Шевченка у виконанні одеського друкаря були видані п'єса «Назар Стодоля», поеми «Катерина» і «Москалева криниця». Фесенко в основному випускав видання, доступні всім, тому використовували дешевий папір і прості ілюстрації. Книги продавалися в усіх книжкових крамницях. Відомості про вартість видань, нанесені друкарським способом на друкарських обкладинках книг: «Москалева криниця» коштувала 7 копійок, а «Назар Стодоля» - 15 копійок. При цьому середньомісячний заробіток в Російській імперії в 1889 році становив близько 13-16 карбованців. При наборі тексту в цих книгах використовувалася російська орфографія, так звана «Ярижка». Вона була оголошена обов'язковою до застосування для української преси в царській Росії Емським указом (1876 р.). Його книги та ікони поширювалися в Сербії, Болгарії, на Кавказі, в Середній Азії, на Синаї, в Єрусалимі, в Греції, на Афоні і навіть в Римі. В 1907 році Юхим Фесенко став почесним громадянином Одеси.

Фесенко дбав про гідні умови праці робітників, допомагав вирішувати особисті проблеми: наприклад, оплачував весілля, регулярно надавав у розпорядження своїх службовців власну дачу з повним пансіоном. Падіння Російської імперії вивело українську ідею на шлях політичної автономії, а далі і самостійного державотворення, що призвело до посиленої мобілізації чи самомобілізації внутрішнього потенціалу українства. Юхиму Івановичу в ті буремні роки минав сьомий десяток років, а з 1914 р. завідувати друкарнею став його син Микола.

Проте його попередній досвід не міг не покликати видавця до дії в царині української кнпги після тривалої паузи, адже з початком Першої світової війни у друкарні не було видано жодної української книжки. У 1918 році друкарня Фесенка видала аж 10 книжок освітнього спрямування, що стосувались української мови та літератури. Після проголошення незалежності України постало питання друку українських грошей. 5 квітня 1918 р. на  посаду міністра фінансів Української Держави було  призначено безпартійного одеського банкіра Петра Климовича, який в свою чергу розпочав і переговори з друкарнею Фесенка щодо випуску шагів – розмінної монети, яка задумувалась як поштові марки, але через брак коштів та металу для реальних «дзвінких» грошей, не були запущені до обігу. І друкували їх у друкарні Фесенка. Також розпочали друк 5 та 10 карбованцеві купюри до приходу до влади Директорії. Перед захопленням Одеси військами Антанти українці вчасно вивезли надруковані 50 карбованцеві гроші.

Після захоплення Одеси французами, вони передали владу Добровольчій армії, яка захопила й друкарню Фесенка та продовжувала друкувати, як злодії, українські гроші. Але майже через рік в газеті «Одесский листок» з’явилась інформація про те, що «на станції Бірзула під уламками висаджених у повітря більшовиками вагонів знайдено рештки літографічного каміння для друку грошей», ставить крапку на історії видання грошей у Фесенка.

За радянської влади в 1919 році друкарня була націоналізовано і вона стала Восьмою радянською типографією, але Юхим Фесенко продовжував працювати до своєї смерті в 1926 році. Сама друкарня продовжувала працювати до 2005 року як міська друкарня. Останні 15 років будівля кинута напризволяще, а влада міста хоче звільнити себе від зайвої турботи про неї.

Василь Вельможко, краєзнавець