|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 14:15 | 05.29.2022

Ігор Павлюк: "Був я таким собі другом Мауглі - Івасиком Телесиком..."

Він – науковець (доктор наук із соціальних комунікацій), прозаїк (написав кілька томів прози), але за своєю глибинною і визначальною суттю – поет.

1pavlyukЯкби не боязнь пафосу слово «поет» потрібно було б написати з великої літери. Бо він поет від Бога, поет з народження. У нього не існує зазору між творчістю і життям, ці поняття (або ж діяння) злиті у нього воєдино. І сам він – наче олівець у руці Божій… Подібно до Тараса Шевченка, який, замість того, щоб малювати картини і насолоджуватися життям, писав крамольну поезію, якою розлютив самого царя і за яку розплачувався роками каторжної солдатчини, він також, щойно усвідомив своє покликання поета, не побоявся повстати проти системи – чітко відлагодженої імперської державної машини, за що, як повелося, платив засланням, неволею і стражданнями. Але не каявся. Це був його усвідомлений вибір. Відтоді він вирощував себе, як вирощують алмази, відшліфовував грані свого таланту, щоб вони засяяли усіма барвами діаманта. Він неповторний і унікальний у своїй життєтворчості. Можливо, останній романтик сучасності… Істинні поціновувачі поезії, либонь, уже здогадалися: мій співрозмовник – Ігор Павлюк.

 

− Ігоре Зиновійовичу, розкажіть, будь ласка, про Ваше дитинство. З Вашої біографії я знаю, що воно було непростим, навіть трагічним – Ваша мама померла майже одразу після пологів. Світ Вашого дитинства був ворожим чи прихильним до Вас? Хто/що – які фактори впливали на Ваше формування?

− Чим старший, пане Дмитре, стаю, тим виразніше бачу свою дитинство і тим загадковішим воно для мене постає, як і для кожної людини, адже у цей період кожна людина найближче до Всевишнього стоїть, до ангелів, це вже протягом життя ми стаємо демонами, або рὁботами... Моє дитинство в селі Ужова Рожищенського району на Волині було райським, наскільки я, грішний, тілесний можу уявити собі Рай, адже я не усвідомлював тоді, що я сирота, який зостався без мами у десятиденному віці... та й батько жив окремо. Це знання було мені, як я тепер розумію, божественно заблоковане. А бабуся Тетяна, прабабуся Ганна, дід Олексій та прадід Герасим як сторожі цього раю робили, як я також тепер відчуваю, бо й сам уже дід онука Данила, все, щоби я не зустрівся зі Змієм і якомога довше не став вигнанцем. Тому був я таким собі другом Мауглі – Івасиком Телесиком, який спілкувався з домашніми тваринами і травинами, пізніше – з лісом, ловив рибку для своїх стареньких родичів у лісовому ставочку, слухав прабабусині казки у її неповторному виконанні, бо мені тепер здається, що деякі з них вона сама і придумала, – і ніби продовжував бути у затишному маминому лоні... А перші тривоги, страхи з’явилися у моєму дитячому серці, коли бабуся Тетяна, яка була мені мамою, кудись відлучалася... Тоді я плакав ридма – ніби мене покинув сам Всевишній. А ще я містично боявся якоїсь Квоки у хатньому льохові, яку придумала, як я тепер розумію, прабабуся Ганна, щоби я до того підвалу не наближався і не впав у нього, хоча я в льох надвірний усе-таки впав і ледь не загинув, свідчення чого – довічний шрам на моєму чолі... Це вже пізніше у шкільні роки Змії з’явилися у моєму бутті, зміючки Оленки і всяка інша нечисть, яких я тепер сприймаю як героїв із казок моєї прабабусі Ганни, які стали основою мого поетичного світогляду, разом із природою і святими святами, − як я тепер розумію, адже телевізора у нас не було... А на єднанні почуття й фантазії заснована всяка творчість, як усі життєві сюжети-колізії вже передбачені в українських народних казках, серед яких той же «Телесик» (у мене, до речі, однойменний вірш є), «Колобок», «Котик і Півник», «Бабина дочка і дідова дочка»... А ще на мою підсвідомість у дитинстві не могли не вплинути смерті оцих моїх найрідніших людей, які були уже доволі немолодими: прадід і прабаба померли у майже дев’яносторічному віці. Через три роки після смерті моєї мами у шістдесятидворічному віці помер її тато, а мій дідусь Олексій, серце якого не витримало втрати доньки, на могилі якої він ночував і там практично й помер... Як я вже казав десь образно: біля моєї колиски часто стояли труни. Але дитяча психіка, як і психіка святого, – швидко забуває біль, нікому не мстить за той біль і пружинно тягнеться до радості, до Сонця, якого, до речі, язичники багатьох народів вважали Богом, − до власне Всевишнього у кінцевому підсумку, повторюючи мікромодельно Універсальну матрицю духовного розвитку своєї нації і людства загалом: від полібожжя – до монобожжя... Тому закономірно, що поет Ігор Павлюк від 18 до 45 своїх років був язичником і в житті, і у творчості, бо для мене між ними «нема зазору».

− Американський психолог Ерік Берн запевняє, що кожна людина проживає своє життя за якимсь із сценаріїв, їх існує певна кількість і у більшості випадків усі вони програмуються ще у віці до шести років. Транзакційні аналітики помітили, що остаточна доля людини радше визначається рішеннями, прийнятими в дитинстві, ніж плануванням у дорослому віці. Здавалося б, які рішення здатна прийняти дитина, котра повністю залежить від дорослих (по суті живе чужим розумом), при цьому, що й дорослі зазвичай є «жертвами обставин» – залежать від особливостей державного устрою, специфіки соціуму, мінливостей побуту, тим не менше така гіпотеза існує. Якщо б пригадати і проаналізувати події Вашого дитинства та подальшого життя, Ваш життєвий досвід підтверджує теорію Берна чи спростовує?

− Підтверджує. На всі сто! Власне, про це я почав відповідати уже на перше Ваше запитання... Правда, я би ще у цьому контексті поговорив про ДНК, закони спадковості, зокрема Закон Грегора Менделя, який гласить, що діти успадковують генетичний код дідів значно більше, ніж батьків, тобто це так званий Закон третього покоління. Я тепер ясно бачу, що виразно успадкував генетичні коди мого прадіда Герасима (мамина родова лінія) і діда Якова (батькова родова лінія) – землевласницької хазяйської аристократії. Причому представники двох родових моїх ліній воювали між собою навіть у Другій Світовій війні: одні в радянській армії (дід Микола загинув під Одером у Німеччині), інші в Українській повстанській армії (репресовані на шахти Кемеровської області). Майже Монтекки і Капулетті шекспірівські!.. А якщо ще взяти до уваги той момент, що мене виховували діди і прадіди, то я досить природний, хоча і рідкісний, продукт... І ще мій крепкий код ДНК допоміг мені пізніше вижити і реалізуватися у іноді жорстокому світі, коли після смерті усіх моїх оцих дідів-прадідів я все-таки був вигнаний не лише із раю-дитинства, але й із раю-лісу, раю-села: у Санкт-Петербург курсантом військового училища, чорноробом (спеціальність: «каменедробильник» – написано у моєму військовому квитку) − у красиву і строгу забайкальську тайгу, тобто у тугий реальний світ бандитів і романтиків, романтиків-бандитів... На той час я був романтиком, який умів перемагати в іграх за кохану дівчину, на спортивних змаганнях, на районних та обласних олімпіадах... але не був готовий до реальних ножів у спину. Та й сирітська травма на все життя... Тому довелося важко. У цей час до мене і прийшов процес творення віршів на папері (розмова із собою і світом), який і врятував мою душу від загибелі в координатах метафізики, як пізніше, у сорок п’ять років прийшла молитва (співтворчість із Творцем), якої навчили мене прабабуся і бабуся, і вивела мене на божественний духовний рівень, на якому і перебуваю, почавши писати мемуари, у яких, очевидно, буде обширна відповідь на Ваші, пане Дмитре, запитання. А наразі процитую ще ніде не друкований уривочок із них під назвою «Пригоди сонячних зайчиків (листи до нащадків)»: «Першого Сонячного Зайчика я побачив на підвіконні старої дерев’яної хати, обмурованої моїми предками добротною червоною паленою, аж золотою, цеглою і покритою товстою надійною срібною бляхою. Цегла, як і сама хата, і взагалі село, або як іще називали це поселення, колонія, також була чеська. «Чеськими» були й ікони, які висіли у всіх трьох кімнатах хати і її кухні – найбільшій кімнаті, в якій була власне кухня, або ж пічка, плита, плитка… де варили їсти собі, людям і тваринкам. Тут же стояло залізне («ще польське») ліжко із розмаїтими фіґуровими деталями, окремі із яких здавалися мені то шишечками, то якимись містичними, казковими кониками… Пам’ять зберегла окремі флеші, миті, епізоди. Кажуть, що те, що запам’яталося, – то і є життя... Отож, пам’ятаю себе в дерев’яній колисочці, що стояла в хаті між уже радянським диваном і тим же, «забужанським», ліжком, сонно-проснулим і тривожно-щасливим. Пора була, як я тепер розумію і відчуваю, передвечірня. За полем, на яке виходило синє хрестате вікно нашої хати, красиво заходило Сонце. А синок Сонця, чи, може, внук, правнук (Сонячний Зайчик)... оце сидів на підвіконні пізнього літа і дивився на мене добрими, теплими, вологими оченятами, смішно кліпав. Скільки сонячних років було тому Сонячному Зайчику і скільки часу він жив-був у земному світі-світлі, я точно сказати не можу, не вмію. Але мені у цю мить було, як аз грішний розумію зараз, райськи. Тобто було мені якось так, як лише може бути істоті поза маминим животом: тепленько, не тривожно, затишно, у міру світло, гармонійно. І увесь зовнішній світ здавався мені Мамою, якої у мене з десяти днів від роду фізично не було: померла... А мій світ внутрішній… внутрішній у цей час настільки зрівноважувався із зовнішнім, як і душа із тілом, що ставав із ним одним єдиним. Поволі-поволі Сонячне Зайчатко на моїх заспаних очицях міняло свою шубку: з біло-золото-солом’яної – на бронзово-зеленувату, мокро-конопляну, збивалося у клубочок, тицяючи свого вологого носика у ненабагато більшого пухнастого хвостика. І поки мою увагу відволік якийсь мишачий шумок на горищі, яке варте окремого опису, як і кожна кімната, а то й кожен закуток нашої оселі, яка після маминого живота стала для моєї сонячнозайчикової душі другим Всесвітом… Третім, четвертим, п’ятим, і... знову першим були подвір’я, вулиця, ліс, річка, ставок, небо зоряне над лелечим гніздом, що росло на дерев’яній білій хаті через сільську вулицю навпроти, куди приїжджала до бабусі Маринки із міста дівчинка Наталя – моє найперше кохання… Отож, коли моя душа відволіклася від враження від кольорів на враження від звуку, а через якийсь момент знову повернулася до Сонячного Зайчика, але його на підвіконні вже не було. Трішки вище билася лобом об доволі чисте скло чи то лінькувата, чи то втомлена пошуком виходу в інший світ наївна мушка. Мама Сонячного Зайчика – Сонечко – лягло спати. І якраз тоді, коли мені (пам’ятаю якимось сьомим інтуїтивним чуттям), стало сумно і страшно, до хати крізь великі голубі двері увійшли найближчі мої люди: бабуся Таня, прадідусь Герасим – її тато… через якийсь час – дід Олексій (бабусин чоловік), бо прабабуся Ганна – мама бабусі Тані, дружина прадідуся Герасима, була у сусідній кімнаті у цей час... Усі вони, як я зараз розумію, жнивували на куцій нашій нивці, під хатою: жали, косили, акуратно складали у копи «свій хліб». І лише тепер я розумію, як нестерпно важно було їм десь двадцять із чимось років тому пристосовуватись отут, на Південній Волині, до нових умов життя-буття, зоставивши там, у теперішній Польщі, на історичній українській землі, свої родові, вкорінені аж до магми, гнізда разом із могилами предків, посадженими з любов’ю деревцями і кущами, любовно возведеними хатами, стодолами… Моя кровна рідня по маминій родовій лінії переїхала в радянський колгосп із мінімумом свого селянського майна… улюбленими кіньми, яких також пізніше, десь через рік, наскільки пам’ятаю з пізніших розмов, також змушені були віддати в той же колгосп. Прадід Герасим – великий і ніжно-ножовий любитель коней (з його зростом, фізичною силою, фактурою, йому ця любов пасувала) – плакав, як дитина, як згадувала моя тітка Соня, за кількома своїми кіньми, особливо за одним вороним, породистим… Ходив уночі на колгоспну новозбудовану стайню підгодовувати їх, про що я часто згадую, як про метафору драми одного із представників нашого народу. Аж тепер [...] я наближаюся лише до сердечного осмислення тієї великої трагедії у душах переселенців, до числа яких належали й мої рідні по крові, з якими я ріс від самого народження і до яких, можливо, повернеться душа моя, коли вічний сон обійме моє грішне тіло. Як би я хотів бути з ними вічно під Божим покровом!.. І хоча збереглися їх фотографії, зроблені переважно моїм двоюрідним братом Льонею Патроніком – сином моєї тітки Соні, десь там, нижче, я спробую описати їх зовнішності і добрим та ласкавим пером із нашої старої гуски доторкнутися до їх внутрішніх світів». Мої мемуари помаленько пишуться... Упевнений, що їх буде цікаво читати нащадкам. Урешті, кожен письменник за великим рахунком пише одну Книгу − про себе, у яких би жанрах він не реалізовувався: від ліричного вірша – до історичної хроніки. Скрізь автор залишає «печать свого духа». І це найбільша оригінальність. Бо ж про все інше написано уже іншими письменниками і Письменниками. Погоджуюся із Бенджаміном Франкліном: «Або напишіть книгу, що варта читання, або зробіть щось таке, що варте написання книги». Я пробую поєднати свій життєтекст (біографію) і текст (написані книги) – щоби обидва були цікавими і Творцю, і нащадкам.

− Ерік Берн також стверджує, що кожна людина носить у собі маленького хлопчика чи дівчинку, який (яка) відчуває, думає, діє, говорить і реагує так само, як тоді, коли він або вона був дитиною певного віку. На його думку, для людини важливо розуміти свою Дитину не лише тому, що вона буде з нею протягом усього життя, а й тому, що це найповажніша частина її особистості. Ігоре Зиновійовичу, як склалися Ваші стосунки з Вашою «внутрішньою дитиною»?

− Ви дивитесь, Дмитре, у корінь, у крилатий корінь. Хоча уся моя література – це пошук коріння... «Будьте як діти – таких бо Царство Небесне» − казав Ісус Христос, який, до речі, не написав жодної книги, хоча про Нього написано найбільше у світі книг... «Доросла творча людина – це дитина, яка вижила», − вважала відома у світі американська письменниця-фантаст Урсула Ле Гуїн. Яким би цікавим не був письменник для людей (його сучасників чи нащадків), найважливіше – сподобатися Всевишньому – адже ми всі співтворці Його – Творця, який – Любов. А дитина – це абсолютна ангельська любов, без обману, розрахунку – тобто без диявольщини. Дивлюся на свого внука Данила – він великий Поет, який творить Галактики і співтворить ДНК, про що я написав, дивлячись на його Гру із самим собою, тобто і з Всевишнім:

Забув я віршів рвані клаптики:

В руці Творця моя рука...

Із Ним ми творимо галактики

І ДНК!

Я відчуваю дитинну душу у собі, як кожна майбутня мама відчуває у своєму лоні тіло дитини, і зберігаю цю дитинність у собі, колишу її, захищаючи мужністю дорослого чоловіка, як молюск захищається мушлею, вирощуючи перлину із болю і піщинки... На скільки це мені вдається – «вскритіє покаже» (як люблю я жартувати), тобто судитиме Господь після того, як душа покине моє грішне тіло, бо догоджати людям – гріх, бо їм все одно не догодиш: вони можуть у п’ятницю кричати про Сина Божого: «Розіпни його!», а в неділю «Осанна!», то що вже про мене, скромного поета говорити... Насправді, якими б дорослими (мудрими всезнайками) не були ми, для Всевишнього ми все одно діти... Тому, як я тепер можу свідчити про себе, зробивши перші узагальнення, найкращі мої твори тематично чи екзистенційно пов’язані із дітьми, дитячим сприйняттям світу і засвіту. У моєму дитинстві мене вабили і одночасно лякали закрита кімната у нашій сільській хаті, потім – наш двір, ліс, місто, інші країни, інші галактики... Одночасно мене тривожно вабив невидимий, нематеріальний світ бабусиних казок, молитов, світ добрих і злих духів, тобто Потойбіччя. Я це все почав описувати-переформатовувати у собі, ділитися своєю творчістю із людьми – і став письменником. Це моя психотерапія. Молитва, місія. Тобто творчість для мене – це боротьба зі страхом з допомогою любові. А оскільки абсолютна Любов – це Універсум, моя поезія − це вічний шлях до Творця для співтворчості із Ним. Я щасливий, що ще за мого фізичного життя потрапив у модель цього Духовного Закону як українець, як європеєць, як громадянин світу, Всесвіту і, надіюся, Засвіту... Моя бабуся розмовляла із коровою, пташками... А я тепер розмовляю із комп’ютером і з бабусею... Бо людина у ХХІ столітті парадоксально стає комп’ютером, а комп’ютер – людиною (не дитинною, а сатанинською – як розум без душі)... Між ними – Поет, який кличе колективний Розум Людства ставати Богом, Творцем! Я вдячний Універсуму, що він створив мене поетом і розмовляю із ним (тобто молюся) моїми книгами. А якщо мої книги ще подобаються людям – то відчуваю відповідальність бути медіумом між предками і нащадками, різними народами, людьми і Всевишнім, шукаючи у них об’єднуючі риси і в художній формі толерантно ретранслюючи їх до якомога більшої аудиторії, як у цьому моєму вірші, перекладеному найбільшою кількістю мов і включеному до шкільної Програми в Україні:

ДІВЧИНКА

 

Плаче дівчинка боса

На бабусин поріг.

Розчарована осінь

Клигає по дворі.

 

На душі, прохолода.

Навіть півень затих...

 

– А кого тобі шкода?

Каже дівчинка:

– Всіх...

− Середню школу Ви закінчили зі золотою медаллю. Щоб отримати золоту медаль, окрім відмінних оцінок потрібно було ще й мати зразкову поведінку. Навряд чи в школі, тим паче у класі, було багато таких розумних хлопців, як Ви. У Вас не виникало конфліктів із двієчниками-хуліганами, які зазвичай і верховодять у шкільних колективах? Вам навчання легко давалося? Хто Вас напоумлював, хто зумів переконати, пояснити, що відмінні оцінки у майбутньому відчинять перед Вами двері до широких перспектив?

− Так, я майже завжди був відмінником... І школу закінчив із золотою медаллю, і Львівський університет із відзнакою... Не знаю, це комплекс відмінника, чи я такий розумний?.. Очевидно, це не від марнославства, не від бажання бути першим-кращим, а від совісності, від сором’язливості – відмінно виконувати те, за що взявся, і від великої вродженої любові до знань, до творчого процесу навчання. Я і зараз залишаюся відмінником (не перфекціонізм – це інше), хоча пора вже розслабитися, бути мудрішим... Говорю це із добрим гумором, звичайно. Все справжнє у цьому світі стоїть на межі: між смиренням і байдужістю, свободою і самотністю, гординею і гідністю, добротою і слабкістю, любов’ю і корисливістю... Я ніколи не був пай-хлопчиком – навпаки: мене заносило у різні періоди мого життя на екстремальні віражі-рубежі: бійки за дівчат і честь, жорстке богемування в молодості, паломництво по різних країнах – від США – до Пакистану... Врешті такі виклики долі, як настирливе залишання Санкт-Петербурзького військового училища, під час якого мною серйозно зацікавилися «особісти»-кегебісти – і покарали мене, відправивши у Забайкальську тайгу, як дисидента, де я дивом вижив тілесно і душевно... І далі моя боротьба із собою і цим світом триває: видима і невидима (про яку колись дізнаються люди). Якщо спробувати проаналізувати моє «відмінництво», то ніхто мене не «напоумлював». Бабуся, яка на час мого шкільного навчання, залишилася практично єдиним моїм опікуном, бо дідусь, прабабуся, прадід померли одне за одним, була неграмотна. Школи, бібліотеки, церкви у селі не було... Та й у школах сусідніх сіл, куди я ходив, більше часу, здається, ми, школярі, допомагали колгоспникам садити дерева і збирати врожаї, ніж учитися. Якась невидима сила мене тягнула до книг, до знань, до школи, яку я дуже любив, інтуїтивно відчуваючи, що добре навчання – єдиний спосіб для мене виконати свою місію у цьому світі, фізично покинути своє маленьке село – і полетіти у вирій... Що і сталося. Тобто я любив школу, а школа в особах вчителів і учнів любила мене. Хоча був період у моєму першому класі, коли я школи глибинно злякався. Бо наша вчителька (Царство їй Небесне) була жорстока і била учнів. Мене, правда, не била. Але коли я побачив, як вона б’є інших, – то глибинно злякався і втікав від школи у ліс, аж поки мене якось не заспокоїли інші вчителі. Із тих пір у мене із навчанням зривів не було. У військовому училищі, правда, знову Внутрішній Голос явно прорік мені: «Це не твоє. Ти − поет». Я ішов за цим голосом, не боячись уже нічого, навіть самої смерті. Можливо, це був повчальний голос моєї мами (до речі, вчительки початкових класів) із Того світу, може, поклик генів... А може, через них усіх – вічний поклик самого Всевишнього. Адже відомо, що сиротами опікується Бог, котрий і дав мені талант, який, як відомо, складається у всіх, кому Універсум його подарував, − із інстинкту, на одну третину – з пам’яті, а на одну третину з волі. Я ж продовжую прислухатися до свого Внутрішнього Голосу, хоча, як відомо, у космосі звук не поширюється. А на Землі поширюється...

− Чому Ви вирішили поступати до військового училища? Чим Вас вабила кар’єра військового? Це було Ваше самостійне рішення чи Ви дослухалися до чиєїсь поради? Чому Ленінград? Чому саме інженерно-будівельне училище? Хто Вас супроводжував, коли Ви поїхали здавати вступні іспити? Це була Ваша перша мандрівка? Яку спеціальність Ви здобули б, якби закінчили навчання?

− Я вирішив вступити до військового училища, бо, як я тепер розумію, був безпросвітним романтиком-ідеалістом чистої води. Тобто, простіше кажучи, сільським диваком, щоби не сказати дураком... Відмінні знання шкільного рівня і сильний характер давали мені можливість вступати куди завгодно, навіть проблискувала в моїй макітрі рудоволосій думка про Луцький філфак, але як переможець розмаїтих олімпіад із фізики (у школі я був реальним фізиком, а ліриком латентним), володар грамот із різних спортивних змагань, я відчував себе супербоєм, а не якимось ботаніком-філологом... А тут ще надивився фільмів про гусарів у сусідському телевізорі, бо свого у нас із бабусею не було, як я вже казав... А тут ще приїхав у село дядько Коля у військовій формі – наш далекий родич... І вже ніяка реальна сила не могла забрати у мене мою визрілу мрію: стати шляхетним, красивим, сильним, мужнім офіцером! Що я майже і зробив. Принаймні в елітне Санкт-Петербурзьке військове училище вступив без жодного протеже, хоча там викладав підполковник дядько Коля, але він про мій вступ тогорічний не знав, хоча колись мав необережність написати мені адресу і назву цього училища. А зустрів я його вже через кілька місяців після мого вступу в училище. Як я вже казав, кожен письменник, а поет-лірик особливо, пише про самого себе загалом (хоча історія душі і тіла різні), тому усі мої найважливіші біографічні колізії якось охудожнені у текстах. Забайкальський період, скажімо, у моєму романі «Вирощування алмазів» (буття душі у неволі) і в ліричних віршах, сучасне життя світу у мені і мене у світі у книгах повістей «Заборонений цвіт» і «Поза зоною», де вміщені помічені читачем і критикою повісті «Біографія дерева племені поетів», «Масовка», у поемах «Сестра солов’я», «Смерть золотого міту», у романі «Мезозой», у ще не надрукованому романі «Вакуум»... Навіть в моїх історичних творах – як-от роман «Буг», драмах про княгиню Ольгу («Регентка»), князя Володимира, гетьмана Павлюка («Бут»), всесвітнього мандрівника українського походження Миклухо-Маклая («Таморус»), філософсько-світоглядних текстах на кшталт поем «Втрачена Земля», «Ворожіння на віках» − на різних енергетично-вібраційних нейрорівнях присутній аз грішний – автор, навіть у моїх наукових дослідженнях, монографіях, книгах публіцистики... А от моя поїздка для вступу у колишній Ленінград опоетизована у моєму романі у віршах «Паломник» (це роман про народження і смерть, любов і ненависть, воскресіння і переродження, які кожен має пережити сам. Хтось шукатиме в цій книзі паралелі із «Паломництвом Чайльд Гарольда» лорда Байрона, хтось, можливо, із «Метаморфозами» Овідія... Але всі паралелі й компаративи тут діло другорядне і смакове. В ліро-епічний, драматичний наратив тексту «Паломника» інкрустовані поліритмічні «Зміна ритму», «Внутрішній голос», «Голос літописця», які органічно симфонізовують подекуди медитативне звучання розмови подорожнього з людьми, із самим собою, із Всевишнім...), де, зокрема, отаке, де можна знайти рядки про Вашого тата – Василя Дмитровича Слапчука:

Лягав сніжок, від Сонця золотий,

На теплий гріш, на синій лід на Леті.

 

Я світ спіймав.

Не знав, куди нести.

Поніс в поети...

 

Вже не було ні мами, ні бабусь...

Діди заснули вічним сном під Бугом.

Хотілось взяти в рамку голубу

Поля і ліс, ріку, зорю і друга.

 

І пісню колискову, що мені

Співала тихим голосом бабуся,

І рибки золоті на мілині...

Усе, чого не буде, як вернуся.

 

Церков старих осінні куполи

Моргали вздовж чадної автостради.

В «буфетах» смачно рюмсали й пили –

За «все святе» і за «савєтську» владу.

 

Я ще ж не пив...

Я слухав і писав

У зошит, що купив за дві копійки,

Про все.

Кругом, здавалось, чудеса:

І запах шпал, і дві вокзальні бійки,

Дівочі очі в нашому купе

Якісь такі... як мрія, нетутешні.

Тож серцем пам’ятаю дотепер

Її «прощай»... розсипані черешні

На той нічний, нічийний, злий перон,

Де ліхтарі в метеликах наївних,

І скрегіт гальм, і «Госпаді, баронь!»,

І крик блатний, і пісня Чураївни –

Така печальна, чиста, як сльоза.

Від того, що платила болем, горда.

А зранку, в Бресті, почалась гроза.

В купе сусідськім обмивали орден –

Ці хлопці із афганської війни,

Ну майже що ровесники для мене.

Незвично тільки: сиві пацани...

А я ж іще рум’яний і зелений.

 

Як гільзи, порожніли «бутилькИ».

Мов кулі, цілувалися хвилини.

В одного хлопця не було руки...

Та він мені налив:

«За батьківщину!».

 

І як мені ото не причастись

Уперше у житті моїм прозорім?

– За бать...

– Братуха!

Ти держись, держись, –

Підтримав побратим його суворий.

 

* * *

 

Отак ми довго їхали «на норд» –

В курляндські дюни крізь слов’янські землі.

Навіть не знаю: ангел, а чи чорт

Були в моїй душі у ночі темні.

 

Було майбутнє і ледь-ледь «тепер».

Минуле в сон ще поки не полинуло.

Нас об’єднали рейки і купе,

Пожеж сердечних відблиски калинові.

 

За вікнами віки й руїни гнізд

Пташиних і дворянських...

А сусідка:

– Може,

У них сидить ще справжній комуніст?.. –

Й заткнулася:

– Що я морозю, Боже!..

 

Уранці – з чаєм Місяця лимон,

Сусідок теплих усмішки інтимні.

Десь за годину буде той перон,

Куди, як на Той світ, зійти мені.

 

Хоч я уже цей поїзд полюбив

І цих людей – із долями й без долі...

А далі – світло у кінці труби,

Чи дим солоний зі ствола пістоля?

 

Попереду міфічний Ленінград

З містичним тлом для хлопця лісового.

Чомусь дороги не було назад,

А рейки ці, здалось, вели до Бога.

 

Іскрилися на шибі дві сльози

Чи то роси, чи то грози нічної.

Мені було неважко: я ж не син...

Нема за ким тужити...

Сиротою

Воно ж простіше:

Пан – а чи пропав.

Ніхто і не заплаче – як не буду...

 

Немов ріка підземна, ця тропа

Вела мене у нелюди і люди.

У цьому романі Ви можете знайти відповіді і на інші свої запитання... Але оскільки ми спілкуємося прозою, то постараюся так відповідати Вам, щоби й самому зрозуміти більше в собі і в навколишньому світі, побувши медіумом між минулим і майбутнім, предками і нащадками, краями і країнами.

− Ігоре Зиновійовичу, що трапилося на другому курсі? Криза світогляду? Ви збагнули, що служба у війську – це не Ваше? Я розумію, Вам хотілося присвятити себе поезії. Але хіба не можна було поєднати писання віршів із навчанням у військовому училищі? Інша справа, якби Ви хотіли стати актором, тоді б Ви дійсно гаяли час на військову справу, замість того, щоб навчатися акторської майстерності. Не існувало якогось компромісного варіанту, аби Ви змогли уникнути покарання?

− Так. Відправною точкою до зміни моєї стежини долі був мій вірш «Коні моєї долі» («Запрягав я з дідом білі коні»), написаний 22 вересня 1985 року на березі Фінської Затоки, який і став тим Великим Вибухом у мені, що розбудив мій поетичний космос. А вже перша публікація моїх віршів у районній рожищенській газеті «Світло Жовтня» 19 вересня 1985 року із благословення доленосної руки журналістки Раїси Олексюк (Божої ласки їй, тепер редактору цієї газети), куди я їх вислав, реально і безповоротно закорінили моє внутрішнє переконання: я – поет!.. Далі я вже слухав лише свій Внутрішній Голос, який став одним із дійовий осіб того ж мого автобіографічного роману у віршах «Паломник», де я отак описував той мій тодішній стан:

Поезія росла в мені, росла...

Це ж – музика, написана словами.

То мала присмак диму зі ствола,

То наче з Того світу голос мами.

 

Я захлинавсь від ритмів і світів,

Які, мов струм, проходили крізь мене.

Ходити строєм більше не хотів,

В собі зачувши ніжне і шалене.

 

У кришталеві труни юних мрій

Вгніздилася бунтарська непокора –

Як та козацька чайка у Дніпрі,

Немов живиця золота на корах.

 

Готовий вмерти, а чи заіскрить,

Я заявив, що –

«Хочу. Буть. Поетом!» –

Мов хтось мені наказував згори,

Мов хтось манив на інший берег Лети.

 

Я відчував: струна – колючий дріт

Для того, хто один – супроти світу.

Вже не було назад мені воріт,

А спереду зоря болюче світить.

 

Були людиська й люди навкруги.

Хтось розумів, сміявся хтось і злився.

З’явились справжні друзі й вороги

І до судьби п’янкий азарт мисливця.

 

А старомодні віршики мої

Вже друкували милі райгазетки.

То ж до сих пір я ніжно вдячний їм

Перед Новим Законом, перед Ветхим.

 

Тоді різниць для мене не було –

Де друкуватись...

Нині знов так само.

Печалилось за коренем крило,

По ночах серце плакало до мами.

 

Аристократи вимерлих родів –

Полковники, майори, лейтенанти –

Мені книжки приносили тоді,

Щоб я учився між рядків літати.

Тобто компромісного варіанту для мене не існувало. Або я стану Поетом, або загину. Написав заяву на ім’я начальника курсу підполковника Загороднього, що «прошу відрахувати мене із училища, бо хочу бути українським поетом». Який тут компроміс? Наступного ж дня мене запросили до себе «особісти» і почали довго і марудно бесідувати, переконувати, щоби я, м’яко кажучи, не робив дурниць, що, мовляв, «стішкі» − не причина залишати Савєтскую Армію, що «Лєрмонтов тоже стіхі пісал і афіцером бил» і тому подібне. Щоденні бесіди контори глибокого буріння зі мною тривали більше місяця. Але я не здавався. Кегебісти також не здавалися. Вони швидко нарили, що моя родина по-батькові репресована за участь в ОУН-УПА. Тому до мене ставлення стало особливим. Мене мали відправити у Норильськ на уранові шахти чи в Тіксі – північний мис СРСР, де би я однозначно загинув фізично. Але втрутилися офіцери нашого курсу, які заповажали мене, водили навіть у Спілку письменників, де якась добра душа також побачила в мені поета... і виклопотали для мене м’якший вирок: дисциплінарна будівельна частина у сопках Забайкальської тайги...

 

«Нехай мене ця чаша обмине».

 

Не обминула...

Крильми золотими

Послала у Сибір через хребет

Уральських гір –

Шляхами птиць і предків...

 

Тому що я... «украінскій поет,

Бандьора врєдний», −

написав я у цьому ж «Паломнику». Тобто всі запитання знову ж таки до мого Внутрішнього Голосу. Я слухав лише його і ніякі вмовляння ні моїх родичів, ні курсантів-побратимів, ні офіцерів, ні, як Ви зрозуміли, кегебістів, мого рішення не змінили... Правда, у форматі інтерв’ю всього не розкажеш. І навіть у романі всього не опишеш, бо є позасловесні рівні енергій. Цеглинки слів загрубі для возведення храму Долі.

− Як я розумію, Вас відправили до дисбату. По суті – до в’язниці для військових строкової служби. Я трохи погуглив, місце – м’яко кажучи, малоприємне. Дисбатівців максимально завантажували фізичною роботою, дуже часто безглуздою. Буквально могли заставляти копати яму, а потім її засипати. Про це я дізнався зі слів офіцера, котрий служив замполітом у дисциплінарному батальйоні. Ви, наскільки я знаю, займалися корисною працею – прокладали в тайзі дорогу, але навряд чи Вам від цього було легше. Що було більш нестерпним – фізичні навантаження чи психічна обстановка?

− Якби я описав один день мого перебування у цій моїй зоні (як екзистенційну антитезу я назвав одну із моїх книг повістей «Поза зоною), то це був би приблизно сюжет знаменитого «Одного дня Івана Денисовича» Олександра Солженіцина. Я постараюся зробити це в моїх мемуарах. А наразі, у форматі розмови-інтерв’ю, нічого нового, глибшого і тоншого не зможу сказати. І психічна обстановка, і фізичні навантаження на трасі, на зоні були важкезні, чесно кажучи. А ще й шалений мороз із вітрами «читинками», до якого мій волинський організм не був адаптований, адже я прибув туди якраз на мій день народження – 1 січня 1986 року. Через дев’ять місяців надлюдських навантажень мої суглоби жахливо розпухли, почало пронизливо боліти серце – і мене забрали із траси (так називалося місце, де ми будували дорогу через сопки), в читинський госпіталь із діагнозом якимось таким – ревматоїдний поліартрит... Але духовно я тримався.

− Відбування покарання в дисбаті не зараховували як військову службу. Служба в Радянській армії тривала два роки – Вас не заставили дослужувати? Єдиний плюс дисбату, що термін покарання не вважається судимістю, на відміну від цивільного ув’язнення, й інформація про це вписується лише у особову справу військового. Біографії собі Ви не зіпсували, хоча життя добряче ускладнили. Скажіть, упродовж цього року – тривав він, напевно, цілу вічність – Вам ніколи не довелося жаліти стосовно власного рішення, яке привело Вас на цю каторгу? Ви не занепали духом? Чим Ви надихалися, що підтримувало вас морально у ці тяжкі часи?

− Отож. Егеж. Я був (та й залишаюся, мабуть) не від світу цього. Якби я там, в атмосфері смерті і насильства, не молився поезією, не писав віршів у «захалявну книжечку», то, напевно, завершив би буття своє самогубством, як це зробили деякі хлопці, що пахали зі мною... А так я тримався і підбадьорював інших, чим заслужив повагу братви, які мене після мого звільнення у листопаді 1986 року відправили мене на таксі до аеропорту, купили квиток на літак до Москви, повідомили своїм, щоби зустріли мене по-людськи в Москві... Тобто мені щастило на хороших людей у житті. Саме тут, у Забайкаллі, я здружився із киргизом, капітаном, якого звали Туксумаков Нурланбек і який добровільно поїхав воювати в Афганістан, щоби не застряти назавжди у тій дирі, де рік ішов за півтора... А я, слава Богу, не зламався і не озлобився, цей жорсткий («жесть») період мого життя-буття чесно опоетизовавши у розділі «Тайга» цього ж роману у віршах «Паломник»...

В цих краях вирощують алмаз

Зі сльози, із магми, із росини.

Тут гнилої затхлості нема,

Лиш метали, від морозу сині.

 

У посмертних масках по воді

Бродять духи в’язнів споконвічних:

На руках кайдани золоті,

В льодяних очах зоріють свічі.

 

Десь отут діди мої і я

Біля них багульником весняним.

Хоч душа десь там, у кураях...

Ностальгійно.

Вітряно.

Боянно.

 

Дорога дорога...

Бам – як дзвін,

Як струна самотнього шамана.

Золото і нафта – мов живі.

Голуба водяра у стаканах.

 

Де вже той тунгуський метеор,

Що болідом став землянам ніжним?

Ця посмертна маска не декор,

Це покров на сопках синьо сніжний.

 

Хто тут з честю рік переживе –

Сам стає Сибіром...

Сибарити ж

Утікають – наче фальш із вен,

Коли треба з Богом говорити.

 

Я купався в ріках тут дзвінких,

Мов христився...

Здорово.

Не слизько.

 

Білий берег.

Простір – як віки.

Даль – мов між труною і колискою.

 

То ж цю землю з болем покидав –

Так, як голос покидає тіло,

Наче небо грозове – вода,

Чи як дим – розгойдане кадило.

 

Вже ставало коренем гілля.

Вже звикали очі до морозу.

Вже, мов ртуть, понуливсь переляк –

І душа завмерла передгрозяно.

Знову ж таки – словами для людей це адекватно я передати навряд чи зможу. Але дух мій виявився сильнішим, аніж моє тіло, яке «вхопило» поліартрит у цих суворих кліматичних умовах, де я рив землю...

− Повернувшись на Волинь, Ви влаштувалися кореспондентом Ківерцівської районної газети. Як Вам це вдалося? Адже Ви не мали фаху журналіста. Та й всі тодішні газети були підпорядковані партійним, комсомольським чи ще якимсь органам – відповідно: працювати там повинні були люди благонадійні. Чим Ви їх взяли – поезією? Журналістику обрали тому, що вона найближча до письменницької праці?

− Як написав я в розділі «Повернення» того ж мого «Паломника»:

Я вертавсь на Волинь.

Так вертаються, мабуть лелеки.

Пуповина моя там закопана.

Там я з’явивсь.

Там я вперше почув зсередини

Голос далекий –

І у мандри пішов,

Як вогонь до вогню,

Як земля до води.

Повернувшись на рідну Волинь із Чити через Москву, я відразу поїхав у редакцію районної газети в Рожище, познайомитися із Раїсою Олексюк, яка друкувала мої вірші там, чим дуже підтримала мене. В редакції мене тепло зустріли, запитали про мої плани на подальше життя, на що я сказав, що збираюся попрацювати на заводі в сусідньому районному центрі – Ківерці, де інженерив мій дядько Пилип Патронік – чоловік моєї рідної тітки Софії Олексіївни – старшої сестри моєї покійної мами і вчительки хімії і біології в ківерцівській школі, а потім, влітку, вступати на філологічний факультет у Луцький педінститут. Мене запитали, чи не хочу я спробувати попрацювати журналістом, хоча я навіть мріяти про таке не міг. Подзвонили в ківерцівську районку, де якраз було вільне місце. Взяли мене там на випробувальний термін, а потім зарахували у штат. «Журналістику заповажав, навіть полюбив, але поезія вже була моїм другим диханням. Працював із чудовими професіоналами, великодушевними людьми, серед яких Луцюк Діна Дмитрівна, редактор Миценко Микола Іванович… Готувався до вступу на факультет журналістики Київського університету, але пан-випадок – знайомство із колишнім працівником газети, а на той час студенткою Львівського університету Петрук Людмилою Степанівною, – знову вирішив мою долю у просторі на довгий час: у 1987 році вступив на факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка, який закінчив із відзнакою у 1992 році» − писав я вже у своїй автобіографії ще у 2003 році. Як не побоялися мене, засланця, взяти на таку роботу – сам дивуюся. Очевидно, далася взнаки уже розпочата Михайлом Горбачовим так звана Перебудова, добрі і мудрі серця людей, які мене пригріли. Та й вину свою, якої не було, я вже «кров’ю змив»... Пізніше, правда, на факультеті журналістики Львівського університету один професор-парторг мені тицяв у ніс моїм Сибіром і грозився ще раз туди послати, коли мої вірші почала друкувати студентська опозиційна газета «Точка зору»... Але не встиг. Союз розвалився. Професор відразу перефарбувався і став тепер великим націєцентричним патріотом... Я йому не вірю. Але це вже інша розмова. А журналістика направду не заважала мені зоставатися поетом. Щоправда, якби я у той час знав, що є Літературний інститут імені Горького, то, очевидно, вступав би туди. Але, як кажуть французи, cherchez la femme (шукайте жінку) у всі переломні і загадкові моменти долі. Ось і Людмила Петрук, стала тією femme, за якою я поїхав до Львова, із якої живу уже 32 роки, яка стала мамою двох наших доньок і бабусею наразі одного онука...А я із реальної журналістики пішов у дослідники журналістики та літератури, у науку. Хоча журналістом у душі залишаюся.

− Якими Вам пам’ятаються університетські роки? Чим тоді найбільше були зайняті Ваші помисли (окрім навчання, ясна річ)? Університет Ви закінчили з відзнакою. Золота медаль, червоний диплом – чи можна зробити висновок, що Ви по життю відмінник? Як гадаєте, якби не зреклися військового училища, були б уже генералом?

− Почну відповідати із кінця Вашого, Дмитре, запитання. Генералом я би, навряд чи став, якби все-таки закінчив військове училище. Але якщо уявити таке у ретроспективі, то, гадаю, десь до полковника би дослужився при своєму комплексі відмінника... Був би уже на військовій пенсії... І писав би собі все, що хочу. Теж непоганий варіант. Але Долю не обманиш. Отож, Львів. Мій внутрішній світ після того, як я відчув себе поетом, став для мене основним, сильнішим загалом за зовнішній світ, на який я дивився, як на кольорове кіно. Тому, легко вступивши на факультет журналістики Львівського університету, я відчув себе золотою рибкою у гірській воді, адже вчитися я любив, тим більше, що предмети уже були мої – гуманітарні (література, історія преси...), а не технічні (опір матеріалів, хімія тощо) − як у військовому училищі, куди я так само легко вступив відразу після школи, як золотий медаліст, ще не знаючи себе, свою душу, сплутавши романтизм із натуралізмом... Тобто у Львові, де сім років прожив у гуртожитку університетському (а загалом на «казьонній подушці» спав десять років), я продовжував писати вірші, поеми, драми... Уже на другому курсі мені сподобалося займатися науковими дослідженнями, тому натхненно творив курсові роботи, ревно просиджуючи у бібліотеках Львова, який чомусь нагадував мені бабусину кімнату і оприявнював мій дитячий сон про нього, як реальне дежавю, тобто вже колись бачене-відчуте... У студентські роки ми із друзями підкорили усі вершини Карпат, узбережжя Чорного та Азовського морів. Разом із тим університет запам’ятався мені й пильною увагою до мене кегебістів, які контролювали мене через деяких студентів та викладачів, прізвища яких не хочу називати. Нехай це буде на їх совісті, як то кажуть. Але я був закоханий, адже через кохання і приїхав до Львова, як Ви зрозуміли, «захворів» театром, дружив із «моїми» людьми, як і завжди, – у школі, у військовому училищі, деякі із них зосталися зі мною до сьогодні. Не буду також називати прізвищ, щоби когось не образити, назвавши не першим... Мені щастило на увагу Особистостей, які помічали мене і підтримували, серед яких професор Володимир Здоровега, дисидент Михайло Осадчий, відомий археолог, вроджена аристократка Лариса Крушельницька, академік Микола Жулинський, нобелівський лауреат Мо Янь... У Львові ж народилася моя перша книга віршів «Острови юності», наші із Людмилою доньки Надія і Олеся, тут я написав і захистив у Києві кандидатську і докторську дисертації. Тут, врешті, квартирую і зараз. До речі, мене в універі не сприймали за волинянина, «волиняка», як деяких інших студентів родом із Волинської області. Я знайшов пояснення цьому не без доброго гумору: якщо схрестити холмщачку, якою була моя мама, і волинянина (мого батька) – вийде якраз галичанин. А в євреїв загалом по маминій лінії приналежність національна ідентифікується. То я взагалі був би питомим европейцем!.. До речі, родину мого прадіда Герасима Глуся, який мене ще доглядав до семирічного віку і якого я добре пам’ятаю, на Холмщині називали королями – настільки харизматичними, багатими і впливовими вони були там. Маю чимало фотографій цього прадідуся, який, до речі, був дуже подібний зовні на Ернеста Хемінгуея, трепетно любив коней. Мені приємно думати, що не лише зовні аз грішний подібний на цього легендарного чоловіка і що мені передалася через ДНК хоч частково його харизма... У мемуарах розповім почуті від тих, хто його знав, бувальщини і легенди про нього. Львову ж я із поважною любов’ю присвятив чимало моїх віршів, прозових, публіцистичних пасажів, цілий великий розділ у цитованому вже «Паломнику», де, знову ж таки, Ви можете знайти душевну відповідь на Ваше запитання, як-от:

 

ЛЬВІВ

 

Я знову перед вибором стояв –

Мов на Дніпрі: між Заходом і Сходом.

У Львові вже жила любов моя,

А там був Київ – Стіл мого народу.

 

Я мандрував у просторі тоді.

Це вже пізніше – більш мандрую в часі

З коханням, завжди першим, молоді,

Ми їхали у Львів, до щастя ласі.

 

І чув я кров’ю, що мій предок злий

Колись давно варяжив тут стихійно.

І діти його воями росли.

А внуки вже – ліричні і спокійні.

 

І мама їхня руською була,

Й вони вже тут не яблука на вишні.

В мойого щастя два було крила...

Я ж полетів – куди хотів Всевишній:

У древній Львів, на Захід, до «европ»!..

Учитись жити в Університеті,

Куди не легко попасти хлоп

Раніш – «за Польщі» –

Й нині – «за совєтів».

Училася і тітка моя тут,

Що примусово вигнана з-за Бугу.

Нехай віки чесніше розберуть,

Що добре, що погано, що по кругу.

 

А я прийшов у місто, як варяг,

Чи як монгол?

Чи як козак Богдана?

Кохання праг.

Поетом бути праг.

Летіти крізь повстання і гадання.

 

Після бездом’я і безодні днів

Прожитих в Петербурзі, у Сибіру,

Я кров’ю повернутися хотів

В мого дитинства предковічну віру.

 

Поезія вже вибрала мене –

Як вибирає доля народитись.

Я знав, що маю те, що не мине,

Що мушу словом в пісні засвітитись.

 

* * *

 

А Львів – як Львів.

Від Лева взяв ім’я...

Нервових вулиць плетиво химерне.

Тут перша моя книжка і сім’я

З’явилися –

Як цвіт мойого ж терну.

 

З’явилися і друзі, й вороги,

Жінки красиві – мов карпатські гори,

Яких я серцем брав своїм нагим,

Закривши скриню грішниці Пандори.

 

Модерність львівських двориків, пань-бань

Мені була цікавою спочатку.

Любив же тих, що виросли в степах,

Або в лісах озерних мали хатку.

 

Старих упівців тіні кров’яні

Затвердли тут, мов клени мезозою.

Я ж воїн на невидимій війні

Себе з собою...

 

Аз лицемірства зроду не любив.

А тут здалось усе витіюватим

Після моєї дикої тайги,

Після простої предківської Хати,

Що на Волині, в лісі, наче гриб,

Зосталася стояти сиротою –

Мов наше Древо Роду без кори,

Мов братик, що покинутий сестрою.

 

ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС

 

...Попри все люблю це місто я.

Пробачаю щось йому,

І його манірну містику,

І суму його, й тюрму.

 

Тут моя богемна молодість

Йшла – мов Полтва під церкви.

Тут мені любов приходила

З шармом приворот-трави.

 

Тут артисти і художники,

Балерини і ченці,

І бездомники, й безбожники...

З криком світла на лиці.

 

Серед них у мене братство є,

І ворожки, й вороги.

Захід.

Схрон.

Скульптури грація.

Хрест.

Жебрачка без ноги...

 

Мов суха різьба історії –

Ці собори, зАмок сам.

А за Львовом, далі, гори є,

Шлях – хазяйська ковбаса.

 

Одне слово, Львів прийняв мене…

І дітей моїх, і вірш,

З усіма моїми мавками,

Степом, зорями в крові.

 

То ж нема чого обідитись.

Ми ростем обидва з ним –

Не багатими, не бідними

Під каштаном золотим.

 

Я ж його лиш тілом зраджую

Зі столицями держав,

Із лісами, що насаджені

Десь подалі від ножа.

 

Я його покину, може й, ще,

Наче молодість свою,

І як храм, і яко торжище.

I love you.

 

− Після університету Львів став місцем постійного Вашого проживання. Як прийняло Вас це гонорове місто, як Вам у ньому велося? Будні та побут не вбили тієї романтики, яку викликає Львів під час знайомства?

− Я закінчив факультет журналістики у романтичний духовно і важкий матеріально 1992 рік. Ми із дружиною і донькою Надією, яка народилася у 1991 році жили в гуртожитку, на роботі, в релігійній газеті «Успенська вежа», мені платили мало, мої фінансові збереження гонорарні інфлювали... Але я не падав духом завдяки, знову ж таки поезії в душі моїй і надіявся на краще, яке і прийшло: мене запросили завдяки протеже професора Володимира Йосиповича Здоровеги в Науково-досліднидний центр преси Національної академії наук України, де я швидко захистив дисертацію «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз» під керівництвом Володимира Йосиповича, видавши відразу монографію під цією ж назвою, яка увійшла у підручники з журналістики. У 1993 році разом із народженням другої доньки – Олесі − ми перебралися у свою квартиру у Львові, яку я одержав фантастично: із Божою допомогою помінявши нашу родинну хату на Волині на неї. Уже матеріальний тил був забезпечений – і я міг віддатися творчості: досліджував історію преси, писав  і друкував вірші, драми, прозу, багато подорожував Україною... У 1995 році мене як поета помітили у Києві і нагородили дуже престижною на той час літературною премією імені Василя Симоненка, кілька моїх книг одночасно вийшли друком тоді − у Києві, Луцьку, Дрогобичі, у Львові. Дружину, яка працювала в популярній львівській газеті «За вільну Україну», запросили на роботу викладачем на рідний факультет журналістики, де вона незабаром захистила кандидатську дисертацію. Одне слово, я був щасливим сім’янином, письменником, науковцем...

− Ігоре Зиновійовичу, яка причина того, що Ви не стали робити журналістську кар’єру, а звернулися до науки? Вам не кортіло стати провідним журналістом або головним редактором якоїсь впливової газети?

− Ви мені задаєте запитання, на які я сам не знаю відповіді, бо я не запрограмований робот і не ангел. Це все якось траплялося ніби само собою. Можу лише чітко сказати, що я ніколи не прагнув до влади, свідомо відмовляючись від пропозицій стати завідувачем кафедри, деканом, редактором тощо, навіть від пропозиції стати депутатом Верховної Ради, відчуваючи-розуміючи, що поет має бути поетом, а від всякої чиновницької роботи поет умре або здуріє. Голос моєї мами, як і колись мами Івасика Телесика, кликав мене єдино правильною, моєю, стежиною, на певних відрізках якої траплялися мені добрі, шляхетні люде – як той же професор Володимир Йосипович Здоровега чи згадувані офіцери... А наука справжня – це також журналістика, як і література. У перспективі часопростору грані між ними екзистенційно стираються. Тому журналістом, врешті, я бути не перестав.

− Ваша кандидатська дисертація має назву «Митець-Влада-Преса: історико-типологічний аналіз». Що Ви можете сказати про співіснування митця і влади у радянські часи та в пострадянський період, коли постала незалежна Україна? Які стосунки митця і влади бачаться Вам ідеальними?

− Так. Можу сказати лише, що коли натхненно писав цю наукову роботу, то не думав, не гадав, що самому доведеться своїм життям і текстом підтверджувати її висновки, серед яких (цитую уривки із тексту монографії «Павлюк Ігор. Митець – Влада – Преса: іст.-типолог. аналiз: Моногр. / НАН України. ЛНБ iм. В. Стефаника. НДЦ перiодики. – Луцьк: Надстир’я, 1997. – 112 с.», яку, до речі, можна прочитати в Інтернеті): «Духовне життя, як і життя матеріальне, завжди було, є і буде ареною суперництва, протиріч, конфліктів. Під зовні прекрасними сферами церкви, мистецтва стиснуті одночасно всі людські високі і низькі почуття, відчуття, нахили, які репрезентовані антипарами: Моцарт і Сальєрі, Христос та Іуда, Шевченко і Бєлінський... поет і цар»; «При змінах суспільних форм, прикмет природи, зростанні кількісного і якісного рівня інформації, яка контролює різні (теж змінні) форми політичної влади, управління, найстабільнішою складовою магічного трикутника Влада – Преса – Митець залишається остання: сьогоднішній Митець – це людина, яка того ж боїться, того ж прагне, тому радіє і від того ж плаче, що і тисячі років тому назад. Важко уявити, наприклад, прес-конференцію, на якій Данте розмірковував би над проблемами ринкової економіки, хоч дух цього великого поета до сих пір визначає, задає магістральні шляхи розвитку всього людства і кожної людини зокрема. Через творчість великих Митців проходить отой Axenzeit («осьовий час» – за Ясперсом), навколо якого крутиться велике Колесо Історії людства, квантованого народами з їх правителями, арміями, судами»; «Динамічна рівновага Систем, наближених до правових, забезпечується суворою самофункціональністю їх інститутів, форм Влади, де «митець пописує, читач почитує», преса інформує; «перо» не прирівнюється до «штика» – і навпаки»; «Інформаційна закритість-відкритість суспільств впливає на людсько-мистецьку природу стосунків суспільних інститутів, але парадоксально не детермінує самої якості мистецтва: Вергілій та Овідій однаково великі для нас, хоч стосунки їх із Владою були різко протилежними (зовнішні прояви цих стосунків), психологія яких, як ми доводили протягом нашого дослідження, детермінована конфліктом. Ці римські поети можуть бути прапорами воюючих між собою кланів»; «Рух індивідуальної практики в полі соціальної матерії» (Сартр) у випадку із Митцем і Владою, визначається, на наш погляд, за уже давно запропонованою формулою: «Віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже» (Лука, 20, 25); «Системи трансформуються, зазнають краху. Основні загальнолюдські ідеї продовжують існувати, втілюючись в інших формах у інші Системи. Доки існує людство»; «Оскільки мистецтво має загальнолюдське значення, воно повинне керуватися законами, які все людство виробило протягом усього періоду свого існування. Митець недеформованої Системи через посередництво Преси і при підтримці «своєї» політичної Влади може впливати на стосунки Митця і Влади Систем деформованих (тоталітарних), сприяти їх демократизації (урівноваженню)»; «Сумно лише, якщо європейсько-американська демократія справді є вінцем суспільно-політичної еволюції, якщо далі піде лише інформація про мистецькі шедеври минулого та історію боротьби народів і окремих людей за свою національну і особисту свободу».

Тобто як не крути, а формула проста, тобто божественна: «Віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже». Намагаюся жити-творити, життєтворити за цією формулою і всім раджу.

− Що спонукало Вас 2003 року перебратися до Києва? Львів як культурне середовище вичерпав себе і перестав підживлювати Вашу творчу натуру? Чим Вас вабила столиця і чи виправдала Ваші сподівання?

− Я повстав у собі проти нового директора Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника, у структурі якої був Науково-дослідний центр періодики, де я успішно працював десять років, який прийшов начальствувати на місце аристократичної Лариси Іванівни Крушельницької, – і пішов у нікуди... Майже рік я був без роботи. Знову було і матеріально, і психологічно важко. І тут несподівано академік Микола Григорович Жулинський прислав мені дуже душевного листа, запросивши на роботу в Інститут літератури імені Т.Г. Шевченка Національної академії наук України у Києві як його директор. Очевидно, хтось із добрих людей розповів йому про мою долю, адже мій науковий рівень він уже знав, написавши захоплений відгук на мою кандидатську дисертацію ще у 1996 році, хвалив мене у своїх статтях як поета. Збіглася реальність та екзистенція: адже втрачати мені було нічого, а доленосно я знав, що всі справжні поети народжуються у провінціях, а помирають у столицях... Я їхав туди помирати, але, як бачите воскрес. Я відчуваю, що воскресав уже кілька разів, тобто переформатовувся...

 

Нарешті Київ.

 

Дніпро із крана.

 

Метро і лавра...

Коріння крик.

Мій русий пращур –

Від волі п’яний -

Прийшов на кручі

І в зорях зник.

 

Я ще зостався.

Люблю цю землю,

Що пахне сіном, вином мені,

Хоча навпроти матюччя темне,

Хоча позаду – міщанський ніж.

 

Немов лозою підземні води –

Шукаю душу, мені близьку.

Князі й апостол на берег сходять,

Перун вдягається у ріку.

 

Кричить первісно підземний поїзд.

Підводний вітер... космічний хрест...

Мій друг, афганець, мене напоїть.

Мій день помре.

 

Бо все на світі померти мусить,

Що воскреса.

 

Гуд бай, мій Львове!

Не плачте, музи...

Прощай я сам, −

наваяв я 1 жовтня 2004 року, переїхавши до Києва, де якийсь час знімав квартири, жив у Будинку творчості письменників у Ірпені, ночував у спальному мішку у Спілці письменників та в Інституті літератури... Так житла і не отримав. Але мені тепер великого значення не має – де жити, але від пропозицій громадянства кількох потужних країн відмовився. Такий аз грішний дивак... Вскритіє покаже.

− У Вашому доробку величезна кількість поетичних книг, з півдесятка прозових, десяток монографій, три томи публіцистики… Як Вам вдається так багато писати та ще й при цьому постійно переміщатися по країні та по світі?

− Не знаю. І не хочу знати, аналізувати, як сороканіжка не аналізує порядку переставлення своїх ніжок, бо заплутається. Я живу так як умію. Не можу собі діагноз сам поставити об’єктивний, адже істина про нас складається із трьох егрегорів: думки нас самих про нас, думки людей про нас і думки про нас Всевишнього, який нас і судитиме. Тому жартую про себе: «вскритіє покаже». Є письменники, які творять свій текст і життєтекст, тобто біографію і книги, ще інтенсивніше, а є дуже ліниві автори тоненької книжечки. Хто цінніший матері історії – справа смаку. Можу сказати, що пишу природно, органічно: одну книгу − дев’ять місяців – тобто стільки як мама дитину виношує. У контексті книг сказати ще хочу: можна так цікаво прожити життя, будучи Особистістю-теслею, приміром, що про тебе книги писатимуть, а можна самому такі книги написати, що їх довго люди всього світу читатимуть. Врешті, скільки би книг не написав автор, він все одно пише свою одну Книгу – історію своїх емоцій. Але головне – це молитися, тобто розмовляти з Богом, чи (найприємніше), просто мовчати із Ним – як приємно мовчати із мамою, другом, коханою... А розмова із людьми та самим собою, чим є 99 відсотків книг, то – суєта суєт і ловлення вітру. Вічність не у книгах, а в молитвах. А книги – лише засіб, а не ціль. Тому як любитель доброго гумору і афористичності апелюю до притчі, про книги автора, які можуть стати його прокляттям у вічності, якщо ці книги не божественні. Як-от у геніальній притчі: «Після фізичної своєї смерті потрапили в пекло бандит і письменник. Обох помістили в казани з гарячою смолою. Але бандитові налили смоли до шиї, а письменникові лишень до колін. Але минає час. Бандит уже у смолі до колін, а письменник – до шиї... «Чому так? – обурився останній. – Чому в мене гарячої смоли більшає, а в бандита меншає?!.» «Тому, – відповідає йому господар пекла, що жертви бандита вже померли, дехто простив йому земні гріхи... А твої книги набирають все більшої популярності серед читачів...». Ця дійсно глибока притча змушує задуматися про відносність і небезпечність земної слави письменника серед людей, адже похвала від людей загалом позбавляє нас похвали від Бога. Щодо переміщення мого смертного бренного тіла по тлінному світові – то це в координатах моєї любові до Буття загалом, до пізнання, до гри із цим пізнанням, тому, врешті, я більше люблю, як казали східні мудреці, сам Шлях, а не Ціль, тобто сам процес написання книг, а не видавництво їх та дивіденди за них різні: грошей, слави, премій... Зараз світом подорожую все більше віртуально, тобто подорожує у часі і в просторі моя душа... Хіба оце недавно у Швейцарію через Європу їхав із друзями. А загалом то стаю важким на підйом. Моя молодша донька – як справжня донька поета!.. – уже облетіла-об’їхала шістдесят країн світу, де організовує екскурсії. Молода ще, пружинна. А я продовжую писати книги (це також великі подорожі), одна із яких − книга мемуарів, де я свої подорожі-паломництва, очевидно, опишу, як уже почав у згаданому моєму «Паломнику» охудожнювати свій досвід... Хоча «Писанню численних книг кінця немає, а багато науки втомлює тіло, − як учить нас Екклезіаст (Екл. 12:12)». Бо я грішний і недосконалий...

− Розкажіть, будь ласка, про свої зарубіжні поїздки. З чим пов’язані Ваші мандри? Як Вас – українського поета – приймають чужинці? Ваші твори перекладені багатьма мовами. Чиїми стараннями Ваша поезія доступна для іноземців? Як поетові заявити про себе світові? Це його приватна справа чи країна/держава, у якій поет мешкає, все-таки повинна йому чимось сприяти? Що підказує досвід інших країн?

− Це Ваше, Дмитре, запитання таке обширне, що можна книгу написати, відповідаючи на нього. Але спробую коротко. Але пунктуально. Пункт перший. Про мої зарубіжні мандрівки я вже розповідав у численних інтерв’ю, які у мене брали відомі журналісти, письменники Віктор Вербич, Володимир Лис, Катерина Кіндрась, Надія Гуменюк, Ольга Сніцарчук... як-от: «Не побувавши в темряві, не оцінивши світла : львівський поет побував у Грузії» : [інтерв’ю з Ігорем Павлюком / розмову вела Ольга Сніцарчук] // Високий Замок. – 1997. – 30 січ.», «Душа поета в корчмарському полоні» : [інтерв’ю з Ігорем Павлюком / бесіду провела Катерина Кіндрась] // MіСт. – 1999. – 4–10 черв. – С. 21», «Поетичні обітниці Ігоря Павлюка. Відомий львівський поет кілька місяців був «монахом» в одному із пивних барів Нью-Йорка» : [інтерв’ю з Ігорем Павлюком / інтерв’ю взяла Катерина Кіндрась] // Молода Галичина. – 1999. – 26 серп.», «Український поет у ролі монаха в нью-йоркському барі» : [інтерв’ю з Ігорем Павлюком / інтерв’ю взяв Володимир Лис] // Волинь. – 1999. – 26 черв. ; 29 черв.», «Уроки чужини» : [інтерв’ю з Ігорем Павлюком / інтерв’ю взяв Віктор Вербич] // Луцьк. замок.. – 1999. – жовт. – С. 9», «Чому за «монахом» Павлюком плакали американки?» : [інтерв’ю з Ігорем Павлюком / інтерв’ю взяв Віктор Вербич] // Вісник. - 1999. – 24 черв. – С. 1, 4», «За право бути самим собою я заплатив трьома роками випробувань на Півночі» : [інтерв’ю з Ігорем Павлюком / записала Надія Гуменюк] // Віче. – 2001. – 25 січ.», «Гуляв Ігор із Роксоланою вулицями Стамбула: Інтерв’ю Віктора Вербича з Ігорем Павлюком // Сім’я і дім (Луцьк). – 2006. – 3-9 серп.» тощо… Добряче висвітлені у мас медіа були і мої поїздки в Польщу, в Англію, в Пакистан, у Швейцарію ту ж... Приймають мене загалом добре. Хоча є закономірний момент: спочатку сприймають як українця, пов’язуючи з іміджем України у світі... а потім, поспілкувавшись тісніше зі мною, − уже як окрему людину, особистість... Я свідомий, що відповідальний за країну, за народ, волею долі до якого належу. Тому мені боляче, коли Україну не поважають. Але якщо поважають мене, − то є надія, що я можу добре щось зробити і для свого народу, і для світу загалом, роблячи добро для душі своєї. Пункт другий. Мої твори перекладені багатьма мовами, але окремі перекладені книги наразі вийшли друком лише у п’яти країнах: у США (2011 р.), в Росії (2012 р.), Польщі (2012 р.), Англії (2013 р.), Франції (2015 р.), США (2019, 2020 рр.). Зараз надходять нові цікаві пропозиції, але я хочу більше зосередитися на глибині, на творчості, на молитві... адже процес видання книг забирає багато енергії, відволікаючи від основного – їх написання... А твір для себе і для дітей своїх має іншу енергетику, ніж твір, який стає товаром − на продаж, якщо він навіть той самий. Так і книга: якщо вона пишеться для себе – то одне, а якщо на догоду читачеві – то інше, суєтне...

− Ігоре Зиновійовичу, у Вас чимало літературних відзнак - вітчизняних і зарубіжних. Традиція увінчувати поета лаврами, напевно, настільки ж давня, як і сама поезія. Нагороди важливі для поета, у тому числі такі, як слава і гонорари?

− Коли мені у 1995 році подзвонили з Києва, щоби повідомити, що я став лауреатом Премії імені Василя Симоненка, то я злякався, що я відтепер не буду Ігорем Павлюком. Голова журі цієї престижної Премії Іван Федорович Драч тоді по-батьківськи вибештав мене, що відмовлятися несерйозно, що ні вічно молодий Василь Симоненко, ніхто інший не забере у мене мого імені вже. Я насторожено погодився на лауреатство, оскільки, як уже казав, був слухняним відмінником. Потім були різні історії із преміями різних рівнів. Від кількох я відмовився сам із різних міркувань – від етичних до естетичних координат. Деякі, які я хотів, мені не давали, а деякі, як-от Національну премію України імені Тараса Шевченка, мені увечері подзвонили, що дали, а зранку подзвонили, що забрали, бо я ще, мовляв, молодий, то зачекаю. Дали старшому. Пережив. Хоча було боляче. Став лауреатом Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай), Народним поетом України. Це мене гріє чесною причетністю до народу свого. Одержав кілька престижних міжнародних премій – як Премію Британського ПЕН-клубу, Міжнародну Швейцарську літературну премію... Чи важливі нагороди для поета? Важливе адекватне, безпристрасне ставлення до них – як до віскі, сигарет. Якщо людина не узалежнюється від них – то чого ж відмовляти собі у маленьких радостях. Мій дід Яків різко кинув палити, коли відчув залежність. «Не буде сигарета керувати мною!» - сказав – і зав’язав назавжди. Так і я хочу. Недаремно Біблія каже, що випробування «мідними трубами» одне із найтяжчих. Скажімо, медалі, які їх символізують, мені соромно на груди чіпляти, а от фінансові еквіваленти премій, якщо вони є, зовсім не зайві для нашого доволі скромного сімейного бюджету. Так само і зі славою – як у ще одній притчі: «Сидить у пустелі чоловік. Просто на нього йде караван. Зупиняється. Чоловік у чалмі підіймається із сідла першого верблюда і владним голосом каже до чоловіка: «Ти хто такий, що сидиш на моїй дорозі?!» «Я – ніхто, – смиренно відповідає чоловік. А ти хто?» «Я?!. Я – шейх! У мене он, – показує назад, – сотні верблюдів, сотні мішків золота, сотня наложниць! Сотні воїнів та слуг!..» «А над тобою ще хто є?» – таким же смиренним голосом відповідає чоловік, що сидить у пустелі. «Наді мною – султан!» – гордовито відповів шейх, показуючи вказівним пальцем у небо. «А над султаном ще хтось є?..» – продовжує спокійно запитувати чоловік. «Над султаном – Аллах!» – благоговійним голосом, не загинаючи вказівного пальця від неба, глаголив шейх. «А над Аллахом ще хто є?..» – не вгавав внутрішньо і зовнішньо спокійний чоловічок. «Над Аллахом... ніхто» – не довго думаючи відповів шейх. «То я ж і є ніхто» – сказав чоловік. Як повів себе шейх – історія мовчить... Ця геніальна формула універсальна для всіх релігій і всіх духовних систем координат із християнським «і останні будуть першими» включно. А щодо лаврів і тернів, то закон універсальної рівноваги гласить: спочатку лаври – то потім терни, або ж спочатку терни – то потім лаври... Ми маємо навіть свободу вибору.

− Поезія, мабуть, існувала і в первісному суспільстві, але вже від античних часів до нас дійшла чимала кількість, які прославили себе творчістю нарівні з воєначальниками та царедворцями, яким вони доволі часто присвячували гімни та оди. Яке місце поезія займає в сучасному світі? У чому її цінність? Допустимо ставити перед нею якісь конкретні завдання чи поезія самодостатня і реалізовує себе самою лише своєю наявністю?

− Як науковець, я звик докопуватися до дна джерела кожного явища, до етимології – до істини тобто, правди. Отож, поезія (грецьке  ποίησις) означає творчість. Тобто у широкому розуміння поезія – це не зміст, а форма, це сам процес пізнання і гра із тим процесом. Тому Всевишній – верховний Поет, а ми його сотворці-согравці із його ж матеріалу: космічної пилюки, води і духу... А поезія як мовне мистецтво – це лише маленька окрема форма прояву поетичності. Власник бару-театру у Нью-Йорку, де я працював, також поет. Лише поезія його більше матеріалізована, ніж моя, яка виражена словом, адже від часу розшифрування генетичного коду і біологи, і лінгвісти не перестають дивуватися подібністю між предметами їхнього вивчення... Хоча є думка, що не лише матерія породжує думку, але й думка матерію. Тобто мій Boss творив антураж міфу, торгуючи елітними сортами пива (дивіться моє інтерв’ю «Український поет у ролі монаха в нью-йоркському барі» : [інтерв’ю з Ігорем Павлюком / інтерв’ю взяв Володимир Лис] // Волинь. – 1999. – 26 черв. ; 29 черв.») у корчмі на Мангеттені, де я грав роль бельгійського ченця, предки якого врятувалися у 16 столітті підчас корабельної катастрофи, врятували кілька бочок пива і тепер продають його. Тобто поезія передбачає міфотворчість, творення легенди... Тобто ритуальні пісні, танці, наскельні написи первісних людей (наших спільних предків) – це вже поезія. Протягом існування людини розумної (Homo sapiens) змінювалася лише кількість інформації та її носії (від тих же скель, кісток, шкір тварин (пергаменту), паперу... до теперішніх інтернетизованих комп’ютерів... Суть же зосталася та ж сама: людина хоче пізнати себе через літературу, одним із родів якої і є поезія у розмаїтих формах її прояву: від гри дитини із сонячним зайчиком – до творення ДНК і галактик, про що я написав у цитованому вище вірші. А щодо поезії як мовного мистецтва (за моїм визначенням – музики, яка написана словами), яким я займаюся вже 37 років, то ми живемо в період, як писав автор відомої книги «Алхімія слова» Ян Парадовський, який, до речі, закінчив той же Львівський університет, що і аз грішний, «бувають періоди, коли вірші ходять лише між знавцями, як і роботи з вищої математики, а між словом і думкою виникає не менше провалля, як між словом і ділом».А поезія, як це не парадоксально, добре твориться доти, доки поет (нейрогравець-консерватор-трансформатор тонких енергій) не зрозуміє, що воно таке – поезія!..

− Із попереднього запитання випливає наступне: яка роль поета? Що є суттю поета? Чим він відрізняється від звичайної людини? Або ж, яка різниця між поетом і геніальним поетом? Я десь прочитав, що геніальність поета полягає в тому, що він розуміє мову птахів, мову квітів, мову вітру, мову води... Проте, коли говорить до людей людською мовою, то не завжди знаходить розуміння. Чи щастило Вам на людей та читачів, які б Вас розуміли?

− Ви, Дмитре, як розумна людина, задаєте мені мудрі риторичні запитання... І знову ж я візьму Ab ovo − тобто «з яйця», «із самого початку». Всяке древнє людське суспільство організовували вождь і шаман, називали яких по-різному: князь і волхв... король і кардинал, президент і патріарх... Адже віра в Бога закладена в людську душу... самим же Богом, очевидно. Були певні теоцентричні періоди історії у всіх народів коли шаман ставав головнішим за вождя: церковна інквізиція карала і королів, а були періоди людиноцентричні (Радянський Союз, наприклад), коли атеїзм був офіційною ідеологічною доктриною, коли той же Вождь змушував вірити в ідею комунізму, а не в Рай. Але все одно Вірити! Тобто поет у суспільстві – це волхв, шаман, духівник... який спілкується перш за все із Богом, будучи посередником між Богом і людьми, вождем і Богом, вождем і людьми. Але незалежним від них, а лише від Бога. Геніально про це сказано у Пушкіна в його «Пісні про Віщого Олега», де, власне, наш князь Олег пропонує волхву дари за те, щоби він розповів йому його майбутнє, який і напророчив князю смерть від його ж коня... Але від княжих подарунків волхв відмовився, про що поет пише (мій вільний переклад): «Волхви не бояться могутніх владик і княжий дарунок їм непотрібен. Покірний Перуну старець лише із волею божественною дружить». По-науковому я написав про це у вже згадуваній монографії «Митець – Влада – Преса: історико-типоллогічний аналіз». Тобто поет – це отой вільний від залежності від людей і царя Волхв, який поважно спілкується лише із Богом, передаючи його волю всім, хто хоче її почути, прочитати... Щодо «розуміння мови птахів, мови квітів, мови вітру, мову води...» − як Ви поетично кажете, то я саме таким був у дитинстві: «другом Мауглі – Івасиком Телесиком», який спілкувався з домашніми тваринами і травинами, пізніше – з лісом, ставши ловив рибку для своїх стареньких родичів у лісовому ставочку, слухав прабабусині казки у її неповторному виконанні...». А тепер я розмовляю із комп’ютером і оце з Вами, хоч мову природи не забув, не зрадив, хоча відійшов, надіючись повернутися скоро... Що ж до різниці між поетом і геніальним поетом. Це визначає Універсум для себе, а для людей – час. На хлопький розум я маю просту диференціацію: здібний поет (пише вірші в альбом друзям і рідним, віршовані привітання із днями народжень тощо, має славу у межах свого села, містечка), талановитий (творить книги поезій, одержує премії, має славу на рівні своєї держави), геніальний поет (входить в історію літератури свого народу, цікавий цілому світові, як лорд Байрон, наприклад), божественний (творить свою релігію – як Сіддгартха Ґаутама, Ісус Христос...). Письменство для мене гра-битва і битва-гра одночасно – в яких пошук істини і спрага співчуття, яку я виразив у цитованому вже у нашій розмові вірші «Дівчинка». Це дитинно-мудра співтворчість свого розуму, душі й духу із Вселенськими Розумом-Душею-Духом.Чи щастить мені на людей та читачів, які б мене розуміли? Щастить. Адже щастя – коли частіше дякуєш Богові, ніж просиш у нього щось. Я щасливий. У мене є друзі, серед яких лікар від Бога Володимир Георгійович Карпук, сім’я, воріженьки... У мене є свої фанати, говорячи із добрим гумором. Я їх взаємно поважно люблю. Але вони, як і я, на жаль, тимчасові у цьому світі, тому догоджати прагну лише моєму Внутрішньому Голосу, «Божій іскрі» у собі, сформувавши собі таке світоглядно-екзистенційне кредо: «Жити я готовий цілу вічність. Вмерти я готовий кожну мить».

− З усіх написаних Вами поетичних книг, є така, яку Ви могли б назвати своєю візитівкою? Про яку Ви могли б сказати, що вона виражає квінтесенцію Вашої поезії?

− Книгу духовної лірики «Спас» (Павлюк Ігор. Спас: книга духовної лірики / Ігор Павлюк. – Львів : ЛА «Піраміда», 2021. – 288 с.), яку видав друком мій духовний побратим, відомий Видавець Василь Гутковський. Адже всі інші книги моїх віршів писані і видавані для людей, а оця, найсвіжіша, − для людей і Універсуму одночасно. Бо коли буття людини-поета не наповнене Богом, воно стає вакуумом, безвихідд., мервою страшною порожнечею. «У книжці «Спас» Ігоря Павлюка поетичний голос промовляє до читачів універсальними істинами, за якими — прагнення жити просто й чесно, дотримуючись Божих заповітів. Суб’єкт поезії запрошує у світ простоти, добра, чесності. Поетичний голос розуміє світ і співчуває усім його мешканцям. Концепт радості у збірці спричинений щирим і відверто-глибинним бажанням ліричного героя віддати шану Творцеві за радість прожитих днів. «Я росту на полі цьому з квітами, // Діда ухопивши за рукав». Поет відчуває екстатичне переживання, подібно до Біблійного царя Давида, який танцював, прославляючи Господа. Поезія збірки «Спас» утверджує потребу людини в естетиці й етиці, в Божому світлі й вірі. Віра, Надія та Любов — ключові образи збірки, розкриті у віршах, де «темні сили» й грішники мають право на спокуту й повернення до Світла. Бог у всьому — утверджує ліричний герой, показуючи простоту духовних істин і складність лабіринтів людських доль. Збірка розрахована на широкі кола читачів, які живуть вірою у Слово-Бога» − гласить її анотація авторства мого друга Дмитра Дроздовського і про що моя передмова у ній «Спас – співтворчість із Всевишнім». Є ще цитований уже мій роман у віршах «Паломник», який символізує мій переломний світоглядний період від метафізичної до релігійної системи світоглядних координат... Інші ж мої книги дорогі мені кожна по-своєму − як і мої діти Надія та Олеся. Кожна книга має свою історію, свою долю, живе уже самостійним життям, але не забуває про свого татуся. Є мої книги, перекладені і видані у світі, які, кажу жартуючи, я нагуляв із заморськими Музами на рідних Пегасах.

− Ще хотів би поцікавитися, як відбувається розвиток, ріст поета? Це певна кількість революційних вибухів/осяянь, кожен з котрих виводить поета на вищий щабель? Чи це монотонний ретельний еволюційний процес, який завдяки безперервній концентрації на предметі поезії дозволяє сягнути її глибин чи висот – не знаю, як правильніше висловитися?

− Поет росте, як бамбук (швидко, але з такими ж вузликами-сходинками), якщо потрапив у рідний йому ґрунт. А от відірваний від батьківщинного ґрунту хиріє... Тому нема поетів без батьківщини, навіть якщо вони світового рівня. Глибинно ж, світоглядно поет мікромодельно повторює духовну історію його народу, лише у пришвидшеному темпі. Так і я: до сорока п’яти років був язичником... Потім був період духовно-душевного зависання-перезавантаження мого «програмного забезпечення», говорячи комп’ютерною мовою, яке завершилося моєю християнізацією, як і нашого народу тисячу років тому. Тобто ріст поета еволюційно-революційний, як і людства всього, матричною клітинкою якого він є... А якщо диференціювати пройдений мною як поетом шлях за темами віршів, то в ньому було кілька поетичних періодів: лісово-польовий (із мавками, русалками), школярський, воєнний, корчмарський, морський (цілі цикли віршів про море), степово-козацький (із кам’яними бабами, шаблями, порохом і кров’ю)... тепер-от – церковний, паломницький, релігійний... Але завжди було і залишається кохання, патріотизм... Любов. Бог є Любов. Але любов не лише Бог. Відповідно і книги моїх віршів: про природу, книга корчмарської лірики «Скляна корчма», патріотична книга соціальної лірики «Україна в диму», опоетизоване кохання – окрема книга «Стихія»... Хочеться ще написати Книгу для дітей, щоби інсценізував якийсь театр мою п’єсу для дітей «Літаючий казан»... Задумів іще багато. Але віруючій людині писати значно відповідальніше, згадуючи ту притчу, яку я розповів Вам про те, що поет може грішити і після своєї фізичної смерті, якщо його книги не поведуть читачів до Храму...

− Забув запитати, коли Ви написали свого першого вірша? У будь-якому випадку Ви займаєтеся поезією з ранньої юності аж дотепер. Як впливає на поезію поета його вік? Можна припустити, що привносить у твори мудрість чи принаймні досвід, а отже і певну майстерність. Однак, можливо, з віком поет, а відтак і його поезія зазнають якихось втрат. Якщо так – то яких?

− Перші вірші і перші поетичні вірші – різні речі. Першим моїм віршем, написаним десь у семирічному віці, як зараз пам’ятаю, був переспів вірша Наталі Забіли «Грудень», який починався так:

Змерзлим груддям скрізь і всюди

Вкрилось поле і шляхи.

− Це вже Грудень! — кажуть люди

І вдягають кожухи

 

«Мій» же звучав так:

 

Змерзлим груддям скрізь і всюди

Вкрилось поле і ліси.

Це вже грудень! − кажуть люди, −

Місяць зимньої краси.

 

«Новий Рік!» − куранти б’ють

Дзвінко й урочисто.

Всіх Москва вітає вмить

Й одяга намисто.

Як бачите, другий стовпчик зовсім оригінальний (хи-хи), але дуже заідеологізований. Хто з моїх ровесників не вчився у радянській школі – нехай перший кине камінь... Потім був вірш «Конвалія» − теж переспів почутого по радіо, яке постійно звучало у нашій хаті. Якесь таке:

Конвалія, біла конвалія,

Ти радість приносиш мені.

Милішої квітки не знаю я,

Ти снишся мені уві сні.

−−−−−−−−−−−−−−−−−

Світанки, світанки, стрічаю я

Обсипаний цвітом твоїм.

Конвалія, біла конвалія,

Озвися у серці моїм.

Та й отак. Вже в Ленінградському військовому училищі мною, його курсантом, були написані вірші «Джерело життя» та «Береза», які надрукувала уже згадувана газета «Світло Жовтня». Але й вони були перехідним етапом від просто віршів до поезії... Правда, ця публікація дала мені величезну впевненість у собі як поетові. Загалом же кожен підмайстер учиться у Майстрів. І я вчився у кого міг і як міг. Без підказок і студій літературних, до яких із села без сільради не міг, звичайно, дотягнутися. Не міг дотягнутися і з бараків Забайкальської тайги. Не знаю, правда, − на жаль чи на щастя... До речі, маю хорошу пам’ять на вірші, тому запам’яталися і ці вірші, і багато інших віршів своїх можу читати без паперу. І, що цікаво, виразно пам’ятаю і обставини, атмосферу написання цих своїх віршів, як і багатьох інших. Як і оцього, уже самостійного, написаного після революційного вузлика на моєму вертикальному бамбуковому духовному шляху, після чого і прийшло у мене бажання стати Поетом! Ось цей згадуваний уже мною вірш (дозволю собі прочитати його повністю):

КОНІ МОЄЇ ДОЛІ

 

Запрягав я з дідом білі коні –

Два вітри у долю запрягав.

По шляхів порепаних долонях

Сам себе на них шукати мчав.

 

Відпочив у вірних друзів колі,

Що зібрались, правда, не усі...

В далину моя неслася доля,

Мов коса по травах у росі.

 

А коли біляві коси вишні

Розплелись, як грива у коня,

То любов до мене тихо вийшла

З-під зорі народженого дня.

 

Дарувала Місяць на підкову,

Срібну ніч – для збруї і сідла.

В світ новий, незнаний, загадковий

За вуздечку долю повела.

 

Знаю: там живуть нові тривоги,

Сум новий і радощі нові.

Тільки не звернути вже з дороги,

Де живуть легенди світові.

 

Будуть нас на неї проводжати,

Зігрівати в сутінках густих

Дихання біленького лошати

І дитини дзвониковий сміх.

І ці білі дідові коні, ставши моїми Пегасами, везуть-несуть мене із Музою і далі, все вище і вище... Поет має дарувати людям, природі, Всевишньому душу, закодовуючи їх у слова, адже лише наповнене духом-душею слово стає Логосом – тобто частиною Бога, тобто Богом... А версифікаційна майстерність – діло наживне. Навчитися римувати, писати вірші може кожен, навіть комп’ютер, а от стати Поетом – це Боже благословення, це терново-лавровий вінець. З віком поет, а відтак і його поезія справді зазнають втрат.Недаремно ж доволі значний відсоток геніальних поетів покинули цей світ фізично молодими: їхні нерви перегоріли передчасно – як вольфрамові нитки лампочок від величезного перенапруження. Мені вдалося спастися від передчасної смерті тільки тому, що я у безоднево критичний період перейшов на релігійну систему координат. Тобто мене врятувала молитва, якої навчила мене бабуся. А так би було самогубство (прости Господи), або ж хитре самогубство: загибель на війні, на дуелі... чи повільне самогубство − алкоголізм... Душа людська заповнює тривожну порожнечу молитвою, або горілкою: тобто іде до Бога – або до біса. Творець-Батько любить своїх чад і дає нам свободу вибору. Із віком поет із трьох основних тем, на які пишуть поети усіх часів і народів (кохання, космос і батьківщина) природно залишає лише космос... Хоча, звичайно, винятки закоханості у старості бувають. Але винятки, як відомо, підтверджують правильні формули. Тобто поет стає філософом. А філософія – це вже холодна поезія. Найвищий рівень – святість.

− У Ваших віршах доволі часто зустрічаються такі слова, як «Бог» і «душа». Що означають для Вас ці поняття? Один німецький фізик писав, що Бог для вірян стоїть на початку мислення, а для фізиків на кінці мислення. Де знаходиться Бог для поетів? І чи є поезія способом мислення? Де місце поезії, якщо поставити її в ряд релігії і науки?

− Все справжнє поза словами. Тому поезія метафорична, афористична. Вона хоче увесь Всесвіт знову увібгати в мікроточку, з якої він через той же Великий Вибух (кажуть фізики) і почався з ініціативи Творця... Так, я доволі часто звертаюся у творчості своїй до Творця − до Бога. Хоча Бога, хоча третя із десяти християнських заповідей гласить: «Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно». Так-от аз грішний відчуваю, що призиваю Імення Господа не надаремно, а з поважною любов’ю, закликаючи сучасників і нащадків іди до Нього, до Його Храму, як-от у моїх книгах «Вирощування алмазів» (доказ існування Бога для людей із технічним мисленням), роман у віршах «Паломник», книга духовної лірики «Спас», драми про рівноапостольних князів наших Ольгу та Володимира, вірші на кшталт «Про Перуна», «Христос»:

 

ХРИСТОС

 

Вітер метро – запах тунелю,

Яким у вічність душі вертепні летять.

Прийшов Христос, як у пустелю.

 

Не розп’яли…

Посміялися з нього.

Сіли.

Їдять.

 

Владу «ругають» земну й небесну.

Натовп стиснувся в кулак і затих.

Христа по спині поплескали ніжно, чесно,

Питаючи – за тих він, а чи за тих…

 

А він, хто втомився від революцій,

Підкинув суху галузку в старий вогонь

І запитав, як колись Варраву:

Як вони звуться?

Бо він був тесля.

 

І цвяхи цвіли

Із

Його

Долонь.

Фізикам, хімікам, математикам простіше, бо їхні формули універсальні для матерії у нашому Всесвіті. А гуманітаріям важче, бо мова піддається інтерпретації. Місія Поета − зробити слово Логосом (в античній філософії «Логос»  − це термін для позначення загального закону світу). Адже не кожне слово – Бог, як дехто каже. Є ж і лайка, слова-убивці, слова-віруси, слова-прокляття... Слова несуть енергію душі того, хто висловлюється. І навіть слово «любов» можна сказати» з ненавистю, а слово «ненавиджу» з любов’ю. Для поета все поезія, як я вже зазначив: і наука, і релігія... Все, що твориться, творить, кличе до співтворчості-пізнання, адже етимологічно поезія – це творчість! Бог і мама були зі мною, коли я був дитиною, хоча мама моя фізично померла. Тепер я підріс. Але для мами і Бога я все одно дитина. Все більше люблю Поезію мовчання.

− Мені здається, що наскрізною, найбільш виразною і потужною темою Вашої творчості є два концепти – любов і кохання. Не буду зараз торкатися класифікації любові, яку розробили ще стародавні греки чи переліку видів любові Еріка Фромма (недавно мені потрапила до рук його книжка «Мистецтво любові»). Будемо вважати, що любов – це універсальне почуття, яке може проявлятися до будь-чого, а кохання – значно вужче, що виражає почуття однієї особи до іншої. Чи дійсно ці два почуття є рушійною силою Вашої поезії?

− Любов – це Бог. Але Любов – не завжди Бог. Можна любити і зло... А кохання – це статеве. У нас, українців, ці поняття (любов і кохання) розрізняються і одночасно об’єднуються. Кохання − для продовження роду. А любов – для овічнення душі. Вони взаємозалежні. Тобто моя книга віршів «Стихія» − про любов до жінки, а книга «Спас» − про любов до Бога. Хоча любов – як вода, як кисень, як вогонь – вона скрізь і в усьому. Тому у «Спасі» є «Стихія», а у «Стихії» «Спас», «Паломник»... Так моя «Стихія» починається такою ось парадоксальною із погляду ортодокса поетичною формулою:

Любов напала навесні −

Як Божа кара.

Писала кров’ю по вині,

Сумна і кара.

 

Здавалось − чесна, як вогонь,

Як вітер − гола.

Хотіла імені мого

І вийти з кола.

 

Ліпила слово-пластилін

Без рими в стовпчик,

Немов один на всій землі

Той сивий хлопчик.

 

Немов від Змія всі були,

Не від Адама.

Розтяті вени, як стволи,

Як телеграма,

 

Що треба їхати кудись −

Удвох, від світу.

 

Любов напала назавжди,

А ми ж до літа...

Найважливіше, пишучи і друкуючи книги, не стати ні книжником, ні фарисеєм.

− Якогось часу Ви в Національному університеті «Острозька академія» викладали курс літературної майстерності. Яким літературним премудростям професіонал може навчити початківця? Знову ж таки – на рівні ремесла чи мистецтва? І ще одне – навчити можна будь-кого чи лише особу із певними задатками? На Вашу думку, яка найкраща наука для літератора-початківця? У свій час, як і в кого Ви навчалися? Існують рецепти найбільш ефективного літературного вишколу?

− Навчити і навчитися бути генієм неможливо! Геній і приходить до нас як Оригінал. Не люблю повторюватися. Але я вже дав так багато інтерв’ю про моє життя і творчість, як-от приміром: «Ігор Павлюк: «Слухаю і записую музику революції» (Інтерв’ю взяла Олена Логвиненко) // Літературна Україна. − 2005. − 13 січ.», «Игорь Павлюк: «Хорошему поэту противна сама идея власти над собой»: Интервью взяла Анна Лобановская // Правда Украины. − 2005. − 13 янв.», що нині майже неможливо Вам задати ще не задаване мені питання, а мені відповісти так, як ще ніколи і нікому не відповідав. Тому, бачу, що візьму паузу інтерв’юерну після оцього нашого спілкування, доки не вийду на інший духовний рівень, або не станеться щось цікаве у моєму бутті. А наразі відповім Вам уривком зі своєї лекції з теорії літератури, яку читаю студентам факультету журналістики: «Учити генія бути генієм – все одно, що сороканіжку вчити, за яким порядком вона має переставляти свої ноги. Із цього погляду теорія мистецтва, зокрема теорія літератури, не більше й не менше як окремий літературний жанр. Бо генієві вона, здається, непотрібна: він, геній, на те і приходить, щоби порушувати канони, норми… А не-геній теорію літератури не засвоїть. Хоча є у мене один приятель, який абсолютно не вміє співати, але чудово грає по нотах на піаніно. Композитором він не стане, звичайно, але… Я не знаю, що але… Що йому дало вісім років відвідування музичної школи. Напевно, що час, потрачений на безрезультатну боротьбу з природою міг би бути використаний людиною на щось щасливіше у його житті., адже щастя (за Сковородою) у «сродній праці»... Про найбільші, найвідоміші, найпотужніші твори художньої літератури (до них, до речі, належать «Дон Кіхот» Серватеса, «Війна і мир» Льва Толстого, «Злочин і кара» Достоєвського) написано набагато більше за обсягом, ніж обсяг тих же творів. Отож, будемо вважати, що література – це пристрасть: як ЛЮБОВ, СЛАВА, ПОДОРОЖ, ГРОШІ… а ПРИСТРАСТЬ бездонна і по горизонталі, і по вертикалі. Її вершини різко стають прірвами, а прірви вершинами. На вершинах незатишно. Страшно. Холодно. Але вони, як і прірви, манять. Як там у поета? – Єсть упоєніє в бою і в бєздни мрачной на краю... Отож, про вершини письменників – альпіністів духу – хочеться почати із однієї бувальщини, яка, як і годиться бувальщинам про «великих людей», стала легендою.

До Вільяма Шекспіра у розквіті його життєво-творчих сил прийшов юнак:

– Я Такий-то такий-то, – відрекомендувався він, – дуже хочу бути таким же великим письменником, як Ви. – Що потрібно для цього, шановний пане Шекспір? Навчіть мене, як жити?!

– Ні, Ви ніколи не станете таким за величиною письменником, як я, – відповів Шекспір, навіть не дивлячись на молодого зухвальця…

Амбітного хлопця це дуже обурило:

– Але ж, пане Шекспір! – якось так, напевно вигукнув молодий письменник. – Ви ж навіть ще не читали моїх творів!..

– Але я відчуваю логіку життя, – приблизно так відповів великий Шекспір, – Міркуйте за мною: Я все своє свідоме життя хотів бути таким великим, як Бог, але став лише маленьким Шекспіром… То ким станете Ви, якщо прагнете стати лише таким, як Шекспір?!.

Серед притч пов’язаних загалом із теорією мистецтва, є ще такі:

Одного разу до Моцарта прийшов молодий композитор, щоби проконсольтуватися, як розвивати свій талант.

– Я би порадив Вам починати з простих речей, – сказав Моцарт. – З пісень, наприклад.

− Але ж Ви вже в дитинстві писали симфонії! – заперечив чоловік.

− Це правда. Але тоді я не мав до кого ходити за порадою, як розвивати свій талант»

Я вчився у геніїв, тепер учуся у святих, наслідуючи Творця як я Його відчуваю.

− Поет – він громадянин світу чи його пуповина повинна залишатися не перетятою, аби він ніколи не втрачав зв’язку з тим місцем – землею, народом, – що породили його як людину і поета, звідкіля він черпає снаги для життя і творчості? Ігоре Зиновійовичу, Ви само ідентифікуєте себе як волиняк чи поліщук? Я знаю, що родину Вашої мами депортували з українських земель (із-за Бугу), що нині перебувають на території Польщі. Для певної частини українців це було величезним потрясінням. Чи існує пам’ять роду і чи зберігаються у пам’яті подальших поколінь оті етнічні катаклізми на рівні індивідів?

− Оскільки я зараз перебуваю в мемуарному тексті своєму, тобто дуже близько спілкуюся зі своїми предками по крові і по духу (хоча іноді це різні люди), за яких молюся і в церкві, то чим більше докопуюся, тим більше загадок. Так можна і до Адама з Євою дійти артезіанським тунелем духу. Найсвіжіше моє інтерв’ю на цю тему в українській газеті у Польщі «Наше слово» (№7, 2021 рік) під назвою «Шкода, що моя Вітчизна – не вітчизна моїх дітей» (https://nasze-slowo.pl/igor-pavlyuk-shkoda-shho-moya-vitchyzna-ne-vitchyzna-moyih-ditej/), де я, зокрема, кажу про відвідування маєтку моїх предків: «Відвідав хату, сфотографував, зустрівся з її теперішніми мешканцями. Побував на місцевому цвинтарі, де знайшов могилу своєї прапрапрабабусі Ганни Глусь, яка померла у 1974 році. Оскільки родина моїх предків була досить заможною, звали їх Королі, то пам’ятник у прапрапрабабусі на той час був дуже добротний, тому і зберігся. Дивовижні відчуття… Нові власники (честь їм і хвала) дідівської хати зберегли деякі предмети побуту у тому вигляді, в якому вони були майже сто років тому. Щоправда я нічого не взяв звідти, як беруть землю із могили рідних, тільки фотографії, відео… пам’ять серця». Живу я реально у галицькій столиці − Львові. Що ж до Волині та її північної частини – Полісся... То я ідентифікую себе як волинянин із поліською душею, оскільки дуже люблю ліс і все, що з ним пов’язане, як Ви уже зрозуміли. Моя дружина справжня географічна поліщучка – із містечка Луків Турійського району на півночі Волині, відповідно й доньки уже. Я поліщук більше на душевних нейрорівнях, який багато писав і пишу про цей прекрасний природний оазис на Землі і його репрезентантів прочитайте мою повість «Біографія дерева племені поетів», наприклад), як-от у вірші присвяченому пам’яті моєї мами:

Поліський край придумував мене,

Ранкових птиць розсипавши коралі.

Я не господар, а лише сонет

Трави, якій схотілося печалі.

− Коли Ви звернулися до прози? Що Вас до цього спонукало? Ваші творчі ідеї потребували іншого формату вираження? Я розумію, що запитання не зовсім коректне і безперечно спрощене – що легше писати поезію чи прозу? Ви повноцінний прозаїк чи поет, котрий пише прозу? З яким зі своїх прозових творів Ви порадили б читачам ознайомитися в першу чергу? Якою була б мотивація?

− Кожен поет може писати прозу, але не кожен прозаїк – вірші. Проза – це характер, це розріджений вірш, це… християнство з його культом Людини-Бога, Бога-Людини, а вірш – це метафора, це язичництво з його культом природних стихій та духом предків. Я пробував створити з усього цього гримучу суміш, придумавши, до речі, термін для своєї прози: проезія – тобто органічний сплав прози і поезії. У такому стилі написана моя повість «Біографія дерева племені поетів», видана кишеньковою книжечкою із оформленням Народного художника України Івана Сколоздри, звучить на радіо національному у виконанні Народного артиста України Григорія Шумейка. А один режисер навіть хоче фільм за нею зняти. Я люблю ритм. Люблю ритм-пульс свого серця свідомо єднати із пульсом-ритмом Універсуму. Майже постійно щось співаю раніше співав про кохання, тепер більше молитви...), захищаючи свою чуттєвість від дисгармоній зовнішнього світу. Якщо я не обмінюватимусь цією музикою, що наповнює-пронизує мене, у формі віршів чи прози на папері або просто пісенного муркотання – вона розірве мене на міріади маленьких світів-атомів. Цей спів – крилатий корінь поезії. Ритм – це основа життя-буття. Життя – це музика. Усі види мистецтв (навіть архітектура) прагнуть стати музикою. Тобто я вважаю себе поетом – творцем, співтворцем із Всевишнім. А всі інші мої маркери та титули (доктор наук, професор кафедри, журналіст... батько, дідусь...) – це прояви буття поета у цьому світі із проекцією на вічність і безмежність...

− Мистецтво, література зокрема, твориться суто за естетичними законами? Етичний аспект можна взагалі ігнорувати? Якщо ні, яких пропорцій необхідно дотримуватися, аби твір не втратив художньої цінності?

− Чи не найважливіше запитання, пане Дмитре. Хоча, очевидно, вже з відповіді на попереднє Ви разом із читачем передбачаєте мою відповідь. Вона у площині християнської доктрини. Скажу відразу: етика головна. Адже, приміром, художником був і Адольф Гітлер, писав вірші Йосип Сталін, вчителем літератури працював страшний серійний убивця Андрій Чикатило, якого художньо називали «Скажений звір», «Ростовський Різник», «Червоний Різник», «Вбивця з лісосмуги», «Сатана»). Врешті, і сатана – це колишній Люцифер, архангел Світла, який зрадив Всевишнього!.. Цікавий факт: Леонардо да Вінчі із того самого чоловіка Христа та Іуду для своєї «Тайної вечері», до речі, малював... А іудство (зрада) – дуже гнилий і болючий гріх. Знаю це як людина, яку зраджували ті, кого вважав друзями. Візьмемо, наприклад, «Євангеліє від Матвія» у перекладі Івана Огієнка як етичну модель стосунків Творця із суспільством, політичною владою, про що я писав у вже згаданій мною монографії «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз», вивчаючи у цьому контексті Симптом Христа, який можна розшифрувати так: «вісь історії» в історії: Ісус Христос як перехрестя колізій між елітами й народом, адже «Ісус Христос для західної свідомості – вісь історії»... Його стосунки із політичною Владою, які мали б детермінуватися формулою: «Віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже» (Лука, 20, 25), на практиці деформувалися у драматичні до символічності. Є одна загальнолюдська закономірність: «Перехід від культури до цивілізації – це перехід від суспільства до безплідності. Для греко-римської культури він відбувся в епоху еллінізму, а для західного світу у XIX столітті, з якого починається його занепад», − писав О. Шпенглер у своїй основній праці «Занепад Європи». – Вмираючи, культура перероджується у цивілізацію». Щодо Ісуса Христа. Страта його була «законною» у тому розумінні, що народ вимагав від Влади законності: «Ми маємо Закон, за Законом Він мусить умерти, – бо за Божого Сина себе видавав» (Іван, 19, 7). Сьогодні ж євангельські заповіді зайвості тілесних задоволень, матеріального багатства, гордині, слави у цьому (смертному) житті сприймаються як екзистенціальна література, яку творили геніальні Митці – послідовники Ісуса Христа – Лука, Матвій, Марко... Але якщо в релігійній системі координат святих канонізують через сотні, а то й тисячі років, то в літературному процесі (не плутати з літературою) через десятки років, буває. Але відповідна і ціна їм... Якщо нація, зокрема ми, українці, робить кумира, навіть «совість нації», скажімо, з поета, який пише брудні, брехливі пасквілі на іншого поета, якого вважає своїм конкурентом, чи труїть свого коханого через сатанинську гординю, що він вибрав для шлюбу іншу дівчину, як поетеса Маруся Чурай, − то куди заведуть націю такі фальшиві кумири? До того ж сатани. Закони духу чіткі і працюють саме так. Біда нації такій, як дереву, чиє коріння точить фальшивий кумир. Тому й державу нація така збудувати немає сили. Бо мало того, що творить собі кумира, порушуючи першу Біблійну Заповідь, то ще й, дурна, із бісівської сили того кумира ліпить... Як із етичної платформи сприймати, наприклад, «Сатанинські вірші» Салмана Рушді? Література ширша за релігію. Але релігія глибша і вища за літературу, бо Молитва твориться для Бога, вічності і безкрайності... А мірило етичності у Творця-естета – його совість.

− Чи задоволені Ви станом сучасної української критики? Зокрема чи адекватно вона реагує особисто на вашу творчість? Які найболючіші проблеми українських письменників і українських літературознавців?

− У літератури, як і в релігії, як у всіх системних явищах, є три рівні реалізації: висота, ширина і глибина. Інколи письменник добре реалізований на одному рівні, інколи відразу у трьох – якщо він геній. Але велике, як відомо, видно із великої відстані. Генія ж із близька може розгледіти лише геній. Але парадокс у тому, що генію до лампочки за великим рахунком, як його оцінюють критики, більша частина яких нездари-письменники... Я ж уже в тому віці і стані перебуваю, що дякую Богу за все. Щасливий і гармонійний. Якось так іноді, як харизматичний Володимир Висоцький співав надривно: «И нож в него! Но счастлив он висеть на острие, зарезанный за то, что был опасен!». Знаю нашу критику із середини, із боку, зверху і знизу, бо є і автором, і теоретиком літератури, її істориком та критиком одночасно із зарубіжним досвідом публікацій моїх книг і спілкування із лауреатами Нобеля... Щодо вітчизняної літературної критики, то вона як частина літературознавства дуже пов’язана із теорією літератури та з історією літератури, яких, як відомо, творять у нас певні літературні клани, що є печально, як і кожне розділення. Я вже писав про це у статті «935 слів про сучасний літературний процес в Україні», яку можете знайти на сайті «Буквоїд», де, диференціюючи учасників нинішнього літпроцесу вітчизняного на дідів, дітей та онуків, зокрема кажу: «Думати-говорити-писати про сучасний літпроцес, будучи таким-сяким його учасником, – все одно, що витягувати себе самого із болота за... чуба.  Адже велику літературу, тобто ту, що має хоч якісь шанси стати релігією (письменників вважаємо ченцями майбутніх богів), видно-чути не лише з відносно великої відстані простору, але й часу, який більше відносний для фізиків, аніж для ліриків. Між цвітом і плодом ще так багато спокусливих душевних прірв і небезпечних духовних вершин. Тому багато з того, що ниньки в сучлітукрпросі ніжиться на інформаційній пінистій хвилі дешевої глорії, через років тридцять (вік одного покоління) не те що літературою, твором, текстом ніхто не назве, адже літературний потік в усі часи і в усіх народів асоціюється не лише із глобальними національними ріками, гірськими бистротечними, але й із підземними невидимими, бо людській природі споконвіків однаково потрібні як правда, так і легенда. Тому шанс зостатися з літературою в Літературі принаймні в національному (про світовий – окремий, прости Господи, дискурс) контексті однозначно мають ті талановиті і здорово амбітні репрезентанти сучукрліту, хто створить міф (зі своєї біо-, тесто- та фотографій), або скаже адекватну правду про суччас, що, за великим рахунком, – одне і те ж... Нині бачимо-відчуваємо-чуємо агонію радянської чорно-білої реальності, де письменника або убивали – або шанували (синоніми – садили, платили), де боротися за свободу «було радісно: ворога видно, друга відчуваєш, – межу провели за тебе», – читаємо у статті Тетяни Ковалькової «Поезія плюс» […]. Із початком розпаду Імперії напруга естетично-морального поля впала, а отже (є така думка) зміліла література, адже (є й така думка) найкраще мистецтво парадоксально твориться у тоталітарних системах – як туга за свободою, її передчуття […]. А протистояння групок і особистостей з рівня соціального на рівень духовний. А якщо афористично і з добрим гумором (афоризм – це добре відредагований роман), то «їхали цигани – не догнати, а пісні співали – хрін поймеш»...

− Ігоре Зиновійовичу, Ви доктор наук із соціальних комунікацій. Можна сказати, що Ви зсередини вивчали усі ті механізми та інструменти, за допомогою яких люди, що перебувають при владі (йдеться не тільки про нашу країну), за допомогою ЗМІ маніпулюють свідомістю мас та окремих індивідів. У крайньому Вашому інтерв’ю, яке Ви дали журналові «Універсум», було чимало запитань стосовно нашого політично-державно-суспільного буття. На завершення і я хотів би поцікавитися: Ігоре Зиновійовичу, яким Вам бачиться майбутнє нашої країни? Чи буде в ньому місце для любові та поезії? Добробут, як мовиться, передбачається по замовчуванню.

− Вивчити то я вивчив. Але, як казав ще в одинадцятому столітті поет, математик, філософ Омар Хайям, світоглядну поетику якого, я, до речі, не розділяю, у перекладі Петра Скорука:

Багато років думав над земним життям, −

для мене не існує вже загадок про буття,

лиш те я знаю, що нічого я не знаю.

І це моє останнє відкриття.

Із тих пір колективне людство зовсім духовно не виросло, лише тілесно-матеріально – технічно. А все матеріальне – невічне. Стало такою собі мавпою із атомною бомбою... А душі в людині так і не знайшло, про що хитрий програміст-скептик каже: «Побачу – повірю». А смиренний чернець знає, що «повірить – побачить», що зовнішні палаци, яхти і золоті унітази – суєта суєт і ловитва вітру Я стараюся розбудовувати і захищати свій внутрішній храм-фортецю, якому не страшні ні наклепи друзів, ні ласка ворогів, ні нашестя німецьких рицарів, ні монголо-татарська орда. Всі енергетичні процеси у цьому Всесвіті рухаються по колу спіралі за маятниковим принципом. Це вже я перевірив на собі – як маленькій органічній частинці Універсуму. А оскільки я не мудріший за Проповідника (Екклезіаста), то просто наведу його слова, яким повністю довіряю, бо вони – Логос: «Те, що було, є те саме, що буде; те, що зробилось, є те саме, що зробиться. Нема нічого нового під сонцем» (Екл. 1:9). А якщо в геополітичному вимірі, то відчуваю, що Велике Коло Спіралі знову пропонує нам цикл періоду прихід Золотої Орди зі Сходу... Що ж до нашої рідної України, то

Вам вдалося мене здивувати,

Хоч давно в цьому світі я є.

Наш «Титанік» навчився літати

І «Летючим голландцем» стає, −

написав я 22 квітня 2020 року.

Загалом же людство, як і всі біологічні види, – кінечне у Всесвіті, як і сам Всесвіт, але безсмертна душа – кажу це Вам як колишній добрий фізик, який знає два закони термодинаміки, і як поет – який все відчуває... Як тут у моєму «Паломнику»:

Ми багато навчились.

Ми вмієм сміятися

З горя,

Що, можливо, й не горе,

Якщо з висоти

Могил.

Ці закони законів...

Релігії – наче гори...

З пилу вийшли, безкрилі,

І підем назад

Без крил.

 

Третіх півнів чекаєм,

Болючі атоми Тайни.

Третіх півнів чекаєм

У бід Високосний Рік.

Ну а серце радіє,

Коли закипає чайник,

Чи Телесик для мами

Рибу несе у відрі.

 

І не треба нам того,

Чого не дано пізнати.

Хай нам сниться рожеве,

Бо, може, й самі ми – сни.

Підростають сини і дерева,

Й соснова хата,

Ну а музика тиші

Народжує в нас

Пісні.

Але підкоряючий Теорії Поля і Теорії Кола, принципу Тріади, завершу свою відповідь третьою із моїх улюблених притч − про Смерть і хлопчика: «Хлопчик ішов біля струмка і зустрів бабусю, яка попросила його перевести її через той струмок. Він допоміг їй. Бабуся сказала хлопчикові, що вона не просто бабуся, а сама Смерть і за його добре серце вона зробить його лікарем і допомагатиме йому лікувати людей таким чином: коли він прийде до хворого і вона стоятиме (бачити її буде лише він, лікар) у ногах того хворого, то пацієнт буде жити, а коли вона стоятиме біля голови хворого – то він помре, незалежно від того, лікуватиме він її чи ні. При такій допомозі, звичайно, лікар дуже швидко став успішним, славним, багатим. Але коли він приходив до жінки, яка мала померти, залишаючи сиротами кількох своїх діток чи до хлопчика – єдиного сина хворих батьків, який мав померти, то він просив Смерть поміняти свою позицію і стати біля ніг хворого... Вона погоджувалася із ним. Але одного разу при подібній жалісливій ситуації попросила його піти із нею, завівши його у царство мертвих, де були посудини із маслом, яке горіло. Це були душі людей. Одні посудини ще наповнені вщерть, інші наполовину, інші гасли на очах лікаря. «Оце, – сказала смерть, – душа багатодітної мами, яку ти хочеш спасти. Масло тут уже закінчується. Як ти думаєш, звідки я маю взяти масло для цієї посудини?» «Відлити з мого... – відповів лікар. – Так буде чесно, шляхетно». «Отож, – відповіла Смерть, – тому твого масла вже не зостається, бо я його підливала до посудин-душ усіх, кого ти хотів зоставити живим. Може, ти хочеш, щоби я долила у твою посудину із якоїсь із оцих?..» «Ні, – сказав лікар і... помер...».

Я хотів би бути подібним до цього хлопчика...

 

Запитував Дмитро Слапчук

 

30 жовтня 2021 року

Схожі матеріали (за тегом)