|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 0:33 | 12.08.2022

Думати треба передусім головою, а не ногами

Думати треба передусім головою, а не ногами

Після 24 лютого 2022 року в мільйонів українців думки про самозбереження, порятунок дітей та інших рідних від воєнної загибелі формувалися не стільки в голові, як у ногах.

Тож біженці від війни опинилися аж за кордоном, у багатих країнах Євросоюзу, куди й Україна давно намітила курс, який президент Петро Порошенко затвердив спеціальним указом, і в Конституції вже записали. Багато «самославленого» народу сприйняли це на «Ура!», з цією ейфорією і в Європу ринули мільйонами. Заможні партнери належно зустріли постраждалих від «братніх» окупантів, але після кількамісячної опіки почали нагадувати й про «інтернаціональну» народну мудрість: «Щоб люди жили щасливо, треба багато і важко працювати». А далі – ще гірший натяк: «Хто прийшов за позичкою чи подачкою, того не вітають, можуть лише «для годиться» співчутливо пожаліти і допомогти».

 

Проте тим і міцна українська нація, що в ній «тугодумів» і любителів жити «на дурняк» – незначний прошарок. Переважна частина перших біженців повертається назад, щоб включитися у важку працю на себе, на рідну Вітчизну.

Втім, ще більше українців взагалі не виїжджали за межі країни. Одні керуються національним прозрінням у воєнний час: «Ніхто не збудує нам і не захистить суверенну державу, окрім нас самих», «Україна має стати державою, яка сама поважає себе, а не турбуватися тим, чи поважають її інші, жаліють і допомагають». Інші – з діда-прадіда привчені працювати на українське суспільство, забезпечуючи результатами своєї праці й небідне життя своїй родині.

1a2man

З двома такими трудягами недавно вдалося поспілкуватися. Народилися й живуть Микола Черній та Євгеній Красножон в селі Данівка Козелецької громади, але працюють за п’ять кілометрів – у Бобровицькому товаристві «Земля і воля», яке доручило обом механізаторам сучасні трактори «Джон Дір» американського виробництва.

– Колись і в нашому селі був міцненький колгосп, – розповів Микола. – Тут одержав і перший досвід водія й механізатора, але передове в районі колективне господарство так реформували, що в нього з’явилося аж чотири приватні господарники – орендарі землі. Одного з них (товариша Миколи Рудьковського) й досі ніхто у вічі не бачив. З роботою в рідному селі стало важко, аж до її втрати. Довелося мені влаштуватися в Києві охоронцем. Потім якось зустрівся з Анатолієм Мартовим, бригадиром Браницького відділку товариства «Земля і воля» – він і увів мене в новий колектив, в якому повернувся до улюбленої справи хлібороба. Старша дочка Альона вступила на навчання в Бобровицький коледж аграрного напрямку, я задоволений.

У Євгена Красножона теж двоє діток, дружина працює у Данівській школі, де навчається близько 80 учнів. Коли до села під’їхала техніка росіян, у родині з’явилися різні думки, але зупинилися на тих, що йшли від голови. У правильному виборі переконалися невдовзі.

– Знали, що окупанти недалеко від’їхали, але ми з Миколою та Віталієм почали розвідувати давно нам відомі маршрути, як прориватися на роботу в Браницю, – пригадував Євгеній. – До війни по нас присилали з господарства автобус. У березні про це й не мріяли, бо пряме автосполучення було перегороджене зваленими деревами, і танки контролювали. Та ми знайшли «лазівку» через ліс, а тепер і по прямій дорозі досі їздимо на роботу своєю машиною, господарство забезпечує пальним. Після нетривалої перерви на пенсії повертається незабаром на роботу й батько Віталія Гончарова – Сергій. На перевезенні вантажів, оранці, інших польових роботах, бувало, й по тисячі з гаком гривень заробляємо за день. Місячні зарплати одержували, як то кажуть, число в число, незалежно від військового стану, труднощів з продажу продукції. Дуже рідко, але, буває, в телевізорі подивлюсь українські новини. Крім повідомлень з фронтів, часто подають інформацію, як допомагають нашим біженцям у Європі. З одного боку – приємно, а з іншого – особисто мені соромно жити з родиною на чужих подачках, ще щоб і в казну держави й копійки не давати. Я з друзями обрав інший шлях, за який мені не соромно ні перед дітьми, ні перед країною.

Євген і Микола привозили в Бобровицю своїх дружин і дітей, робили тут певні покупки. Деякі ціни вищі, ніж, скажімо, на базарі в Козельці, але вибір більший, і покупців – як у великому місті. 

1akomun1

У тилу за порядком слідкують комунальники

1akomun2

Сподобалися порядки на вулицях, без розкиданого сміття, захаращених куточків: комунальники в роботі, машина регулярно забирає побутовий непотріб з контейнерів і під дворами. Довідалися, що організоване збирання сміття і по селах Бобровицької громади – працює сміттєвоз товариства «Земля і воля». Дороги скрізь ремонтуються, здебільшого за кошти базового господарства і місцевого бюджету. А наповнюють ті бюджети місцеві українці, що навіть у надзвичайній, життєво небезпечній ситуації думають все ж головою, а не швидкими ногами.

1asmit

Як сказала одна мудра людина, мовляв, любов до Вітчизни не тільки в клятві й виголошуванні гарних патріотичних лозунгів.

Звісно, зараз любов до України проявляється передусім на фронті, але не менш важливим для перемоги над ворогом є й високопродуктивний, добре організований тил. Останнім часом на це звертають велику увагу й лідери держави. І не тільки вони…

Недавно зателефонував із Польщі хороший товариш, заслужений журналіст України, завідувач кафедри журналістики міжнародного університету «Україна», уродженець Веприка Анатолій Сєріков і повідомив про створення українсько-польського інформаційного центру «Незалежний Медіа Форум», який розбудовує потужний інтернет-портал українською, польською і англійською мовами. Очолює центр Юрій Щербак, Надзвичайний і Повноважений посол у США, Канаді, Ізраїлі, відомий письменник і публіцист. Над цим проектом працює ще один наш земляк – Микола Семена, секретар Національної спілки журналістів України, уродженець Вороньків. Головна мета: розповідати на увесь світ про стан справ в Україні. Зокрема й про те, як українці в надзвичайній воєнній ситуації умудряються плідно працювати на вітчизняну економіку, допомагають результатами своєї праці зміцнювати оборону країни, її боротьбу за звільнення окупованих територій.

Наші європейські й американські партнери-спонсори хочуть бачити й чути живу інформацію не лише про героїзм українських воїнів, про інформаційну війну з агресором, а й про уміння виживати та міцніти в цих страшних умовах.

1avolmol

Валентин Молчанов

 

Тож, як тут не згадати про ще одного приїжджого жителя, відданого хліборобській справі – Валентина Молчанова. Мати його Аліна Володимирівна народилась десь аж на Колимі, потім доля закинула її в Браницю. Тут і син її Валентин виріс, певний час працював будівельником у Києві, де й майбутню дружину Лізу зустрів, уродженку Богуслава столичної області. Згодом оселилися на постійне місце проживання в Браниці. Купили будинок, поступово обладнують його до сучасного комфорту. Валентин шість років працює в товаристві «Земля і воля» на «Джон Дірі», його майбутня дружина має роботу в Браницькій школі, незабаром молодята офіційно поберуться – до цього йде. Тоді, певно, дійде черга й до діток.

У Браницю переїхали з Кобижчі двоє братів – Владислав і Станіслав Перепелиці. Ще один брат Богдан залишився жити в Кобижчі, де бабуся залишила йому свою хату. Працюють всі брати на «Джон Дірах» у товаристві «Земля і воля», й не думали записуватися в «євробіженці». У них серця не з каменю, безперечно, відчували неспокій і навіть страх, коли в селах громади з’явилася ворожа техніка з окупантами. Одначе молоді трударі не переключили свої ноги на найбільшу швидкість й не побігли «підсідати» на європейські подачки, а з першого місяця війни працюють на вітчизняну аграрну економіку, на поповнення вітчизняного бюджету. Роблять це мовчки, бувало, й із затиснутими зубами, але без перерви на лемент про патріотизм. Бо в них той патріотизм не на кінчику довгого язика, а в серці й міцних трудових руках. На таких й українська нація тримається, такі й на фронті воюють – у них немає часу на героїзацію дебільними ботами і блогами. У них за спиною Україна, і відступати нікуди, оскільки далі – окупанти й прислужливі зажерливі дурні, гірші за ворогів.

 

Григорій ВОЙТОК

Схожі матеріали (за тегом)