У житті іноді трапляється, коли талант та звитяжна праця народжують явище, здатне стати прикладом високого на десятиліття вперед, полишаючи в пам’яті поколінь свою неповторність. Саме так трапилось у мистецькому житті Новгород-Сіверщини, коли однією людиною було здійснено те, що й через 60 років залишається недосяжним!

Новгород-Сіверський феномен

Під час роботи в Новгород-Сіверському медичному училищі Володимир Петрович Пашков (1942-2023 р.р.) успішно реалізував свій найвдаліший проєкт зі втілення життєвого кредо. Як людина творча, він зміг проявити себе не лише носієм Божого дарунку, яким поставав в очах сучасників як виконавець творів на бандурі, земляку було написано стати ВЧИТЕЛЕМ молодого покоління, який відкрив чарівні таємниці звучання струн національного інструменту.

У навчальному закладі викладач санітарної гігієни відібрав кандидаток на місце в гуртку та сформував у 1966 році ансамбль бандуристок!

Відданість керівника навчанню гри на інструменті з одночасним «триголосним співом» сприяла швидкому просуванню величної для Новгорода-Сіверського справи до свого успіху. Тим більше, що подібного на ту пору Новгород-Сіверщина вже давно не знала. Це хіба що колектив аматорів на сцені театру маєтку Ханенків у селі Юхнові за десять кілометрів від Новгорода-Сіверського до 1917 року, коли в виставах за творами українських літераторів практикувалася бандура, міг покликати до ностальгічного спомину вже не молодого глядача. В іншому ж інструмент у цім краю на сцені виявився фактично втраченим.

А Володимир Пашков, 34-річний нащадок козацького роду, за кілька місяців впорався з колосальною роботою. Ще б пак, він підготував десять юнок Новгород-Сіверського медичного училища не тільки до рівня здатності презентувати майстерність гри з одночасним співом бандуристок на районній сцені – він пішов далі, відкривши потенціал сміливої зустрічі дівчат з оваціями від театральної публіки древнього Чернігова! Що було, те було…

Отож навесні 1967 року, менш ніж за рік, десятеро учасниць інструментально-вокального колективу зі студентства медичного закладу у Новгороді-Сіверському не тільки зачаровували грою на бандурі – вони дивували громаду майстерним співом на три (!) голоси. Уявляєте, талановиті красуні не тільки грали, а й співали під власний музичний супровід! Хіба не шедеврально?

Валентина Гарбуз, Ліда Опанасенко, Валентина Семенченко, Тамара Усок, Тамара Тимощенко, Валентина Крамаренко, Ніна Матвієнко, Надія Копитець, Люба Ругаль, Олександра Тимошенко. Цікаво було б дізнатися, як склалося життя нагороджених Всевишнім дівчат у наступні 60 років? Тим більше, що сей епізод в життєписі музичної Новгород-Сіверщини виявився феноменом, який за 60 років потому ніхто так і не зміг повторити.

Вкорінений духом роду

Сам же Майстер свідоме життя, за винятком кількох років молодості, прожив у місті на Десні в батьківській хаті. І коли в часи всіляких «модернізмів» нашого побуту не часто почуєш поєднання цих слів, що прийшли до нас із сивої давнини, він завжди називав себе кобзарем-бандуристом. Лікар за освітою. З аспірантурою за плечима та кандидатською дисертацією, яка так і залишилась в ящику шухляди, бо доля розпорядилася трішки по іншому, всупереч ідеї зі студентської лави про науковий ступінь. Тим більше, що після університетських студій ще й вийшло повикладати в медичному виші столиці України.

Але в силу життєвих обставин, розчарувавшись у коханні та шлюбних відносинах, Володимир повернувся в рідні краї – у Новгород-Сіверський, де й залишився з літніми батьками.

Працював у лікарських установах, санітарно-епідеміологічній станції, а років за п’ять перед виходом на пенсію мав обов’язки в природоохоронній інспекції. До речі, се якраз був час, коли в Україні на ноги ставала нова система з контролю та охорони навколишнього середовища. Отож рівень інтелекту Володимира Петровича став доброю «палицею-рятівницею» для чиновників районної структури.

Аж до останньої днини, разом з дружиною Раїсою Миколаївною, з якою познайомився вже в поважному віці після мало не півстолітнього «парубкування», Володимир Петрович Пашков мешкав у батьківській хаті, роки якої давненько перевалили за почесну 100-літню межу.

Хата стоїть в чарівному куточку старовинного Новгорода-Сіверського на Покровщині, зберігаючи немало з того, що кличе нас до впертих подорожей хрестоматійними хащами Української історії.

Як гідний нащадок своїх попередників, Володимир не став вдаватися до «європеїзації» простору. Він вирішив, що обійстя можна і потрібно зберегти, підсиливши дух минувшини.

Кожного гостя, який відчиняв ворота до садиби козака, вражала не тільки простота побуту містянина, а й особливий, як для сьогодення, стиль хазяйнування в господарстві.

Кобзар ґаздував, немов мешканець українського села часів Козаччини: і паркана потрібно полагодити, і дровець наколоти, і підготуватися до зими. Хоча був момент, коли Володимир Петрович все-таки збирався зробити крок назустріч цивілізації, тримаючи за хвіст ідею підводу газової труби, яка тільки в ХХІ сторіччі дійшла до Покровських пагорбів! Але передумав, віддавши перевагу щодо покращення свого життя важливішому клопоту – зібрав грошенят та підвів на обійстя воду, власноруч викопавши 100-метрову траншею під водогін!

Успадкований талант

А що ж про бандуру? Про схильності до народної музики, співу та поезії Володимир Петрович говорив із неприхованим натхненням, покручуючи сивого вуса. Справжній козак! Розповідав, що сей шар української культури в старому роду козаків Пашкових шанувався з далекого часу: талановитими були батьки, діди та значно віддаленіші попередники Володимира Петровича.

«Упродовж 300 років зберігаються в згадках родичів імена всіх, хто має відношення до Козаччини. От як той же Пилип Северинко, який і започаткував новгород-сіверську гілочку великого роду. Потім вже моя баба Лисавета Пилипівна повідала про те, що дід мій полюбляв грати на балалайці. Казала, що під час весілля, співаючи козацьких пісень, козак Пилип, який за малу батьківщину мав Запоріжжя, полюбляв енергійно підтанцьовувати, чим вельми тішив публіку».

Володимира Пашкова свідома частина міста сприймала обдарованою людиною, яка від Бога володіла ораторським мистецтвом, поетичним словом, була патріотом української державности та майстерно виконувала кобзарські твори.

Можливо, саме за небайдужість до життя Господь подарував земляку здоровий дух і молодецьку роботу м’язів аж до 80 років! До речі, й сам кобзар не забував про важливість фізичних тренінгів, сповідуючи філософію здорового способу життя! Він не палив, не вживав спиртного, розумівся на дуже простому, природному раціоні харчування, про що сьогодні так багато балаканини з екранів телевізії. Натомість наш сучасник, не вдаючись до порожніх розмов із цього приводу та загадково посміхаючись, прагнув вільно жити в цьому світі разом з дружиною Раїсою Миколаївною.

Він «грався» з гантелями, штангою, що, на наш погляд, конкретно розповідає про козацький гарт достойника. Уже в поважному віці Володимир легко піднімав «кілограми», які перевищували його власну вагу!

Наставав момент – і земляк брав до рук бандуру. Тепер ми могли захоплюватися красивою та мелодійною течією великої рівнинної української ріки, а бува, й могутніми гірськими потоками! Із вуст худорлявого, невисокого на зріст з атлетичними біцепсами вусаня линули кобзарські думи. Ми товаришували з Володимиром 40 років! І всі ці роки були неймовірно цікавими, оскільки особистість Пашкова була неймовірно яскравим та глибинним феноменом.

Бандурист Володимир Пашков з відвідувачами гуртка "Сіверія", НовгородСіверської школи № 2, о.Вячеславом в День Героїв Крут біля Хреста Івану Богу (світлина 2007 р; архів автора)

Бандурист сміливо та розкішно імпровізував, відкриваючи смакоту змістовного репертуару. І долиною Десни линув голос майстра невмирущої кобзарської пісні: змістовної, цікавої, з відверто патріотичним пафосом, як і весь славний життєпис нашої рідної України.

А ще, кожного, хто мав щастя спілкуватися з Володимиром Пашковим, захоплювала свіжа та стійка в часі пам’ять виконавця, а також його світлий розум.

На жаль, сучасне життя таке, що для видання літературної збірки віршів, дум, казок та прози потрібні гігантські як для пересічної людини кошти. Тож і пану Володимиру не вийшло задовольнити попит своїх шанувальників. А так і спадок геніального бандуриста залишився у вигляді живого поетичного слова, декламування творів та почутого співу виконавця під струни старовинного національного інструменту. Аж до подій, які розпочалися 24 лютого 2022 року, бандурист не відмовлявся від виступів у районному Будинку культури, приходив на зустрічі з учнівською молоддю. Та найбажанішими для бандуриста були запрошення від дітей та вчителів до рідної Новгород-Сіверської загальноосвітньої школи №2 (І-ІІІ ст.), яка стоїть майже поруч із будинком.

Цю школу над Десною Володимир Пашков закінчив, як і його покійний брат Євген Петрович Пашков, шанований міською громадою лікар та відомий в Україні фахівець із найскладнішої ортопедії, зі срібною медаллю. Євген був старшим за Володимира. За набутий від Бога та практики талант його в народі, як кажуть завжди і всюди, називали професором Пашковим! Чоловіка й поховали на Покровському цвинтарі міста, хоча все життя прожив у столиці України.

За політичним світоглядом Володимир Пашков був прибічником національної демократії. Розумів, що націоналізм – то не лайка і не «страшилка», як це прагнули підсунути нащадки комуно-більшовиків пересічній публіці.

Кобзар-бандурист був за національне в усьому! Таким він бачив майбутнє Української економіки, мистецтва, виховання і Української церкви. Тобто справжній українець! А струни його інструменту набували особливого звучання, коли вшановували Героїв Крут, Українську повстанську армію тощо. Тут він поставав таким, яким у пам’яті людській залишилися його побратими по духу – кобзарі-лірники з часу українського Розстріляного Відродження. Інструмент грав особливо велично та піднесено. Так виконувати можна, лише маючи відчуття як розумом, так і серцем.

Що й казати, були в краї Сіверському потужні провідники національної ідеї! Талановиті та патріотичні. Отож і слухали, насолоджувалися, переживали, раділи і пишалися золотими мелодіями струн новгород-сіверського достойника Володимира Пашкова.

Борис ДОМОЦЬКИЙ, м. Новгород-Сіверський