Після державного заколоту – незалежність

Після державного заколоту депутати нашого першого скликання затвердили Акт проголошення незалежності України. Я ж здебільшого займався з депутатською групою «Земля і воля», до якої увійшли всі 34 депутати-аграрники. У їхньому першому зверненні до народу був даний глибокий, не прикрашений, аналіз стану справ у сільському господарстві, вказані шляхи виходу з кризового становища. І якби тоді партійна більшість у парламенті, а також «департизована» верхівка виконавчих органів влади прислухалася до депутатів від села, то і наслідки від перебудови і розбудови України були б значно кращі, ніж одержали.

Виконавчий директор Валентина Онисимівна Чернякова «Керівника красить не посада, а його вміння управляти собою, де на чільному місці повинно бути почуття відповідальності за свої рішення і роботу колективу»

Вони пропонували зменшити протягом наступних 3-4 років обсяги будівельних робіт у містах, віддавши основну частину матеріальних ресурсів (не менше як 50 відсотків) селу, сконцентрувати увагу на газифікації, водопостачанні сіл, будівництві житла, шкіл, дитячих садків тощо. Цього не відбулося. Дефіцитні будівельні матеріали йшли на спорудження навколо великих міст царських дачних котеджів, а села занепадали, їх покидала молодь, занепадало виробництво. У селян були гроші, але вони не могли дістати будівельних матеріалів. Потім гроші пропали, і нормального житла люди не збудували.

Група «Земля і воля» підтримувала різні форми господарювання в селах – колективну і приватну фермерську, водночас виступала проти нав’язаного «зверху» якнайшвидшого руйнування колгоспів. Адже і тоді, і через 20 років незалежності України не дрібні фермери, а великі господарства виробляли переважну більшість продукції. Хоча на розвиток фермерства в кінці 80-х і в 90-ті роки з державного бюджету витрачені великі кошти. У фермери записалися всі, кому не ліньки. Їм надавалася фінансова підтримка. Згадали про село і чиновники з Верховної Ради й уряду. Вони найбільше й хапонули з фонду розвитку фермерства. Витрачали державні кошти на поїздки в Європу – вивчати досвід розвитку сільського господарства. Справжніх хліборобів не допускали до таких зарубіжних турне.

У Німеччині стажувався щодо створення і розвитку фермерських господарств (за державні кошти) не якийсь господарник з Бобровицького району, а житель Києва, працівник Верховної Ради Яків Кириченко. Потім він приїхав у село Петрівка. Але районна рада не виділила йому 50 га землі, оскільки він не мав належного досвіду сільгоспвиробництва, та й матеріальної бази ніякої не було. Така ж ситуація була у ще одного київського «фермера» Олександра Попова.

А наш радгосп-технікум продовжував стабільно працювати і в тих умовах, коли район все далі здавав позицію по багатьох основних показниках. Тоді ще існувала державна підтримка села, зокрема на капітальне будівництво, придбання техніки і добрив. Адже очолювана мною депутатська група «Земля і воля» добивалася, щоб підтримка селу не зменшувалася, оскільки вже тоді існувала велика нерівність не на користь селян.

Взагалі жителі сіл та невеликих міст вимушені були зайнятися своєрідним бізнесом. За це взялися й окремі наші викладачі технікуму. У них були невеликі земельні ділянки. Господарство допомагало їм удобрювати й орати. Там вирощували непогані врожаї картоплі, моркви, капусти, столових буряків, іншої городини, частину якої відвозили на ринки Києва ручними тачками, названими в народі «кравчучками». Викладачів змусили обставини: затримки з виплатою зарплати. Цю проблему ми не могли вирішити, бо гроші виділялися з бюджету – як і вчителям, лікарям, культпрацівникам, навіть державним чиновникам. Дехто з наших викладачів і на Польщу їздив.

На ці складні роки припадає чергова реорганізація і в радгоспі-технікумі. Враховуючи рішення трудового колективу, клопотання Чернігівської обласної державної адміністрації, керуючись декретом Кабінету Міністрів України від 31.12.96 р., наказом по Міністерству сільського господарства і продовольства України від 03.02.97 р. радгосп-технікум ліквідовано з одночасним створенням на його базі Бобровицького державного сільськогосподарського технікуму та державного сільськогосподарського підприємства «Промінь».

Нові віяння в державі призвели до вимушеного розділення навчального закладу з виробничим підприємством. Спільно вони проіснували 33 роки. За цей час навчальний заклад досяг небувалого раніше розвитку. Створена матеріальна база, якій заздрили навіть деякі столичні виші. Значно збільшилася кількість учнів. Відкрилися нові відділення, розширилася географія вступників. Але оголошена в Україні нова докорінна реорганізація і приватизація сільського господарства змусила відокремити виробництво від навчального закладу.

Оцінку зробленого давав недавно призначений тоді молодий головний бухгалтер Іван Грабовий. Науку він черпав в аграрній академії, практику набував у передовому колгоспі Київської області, а найбільший досвід протягом шести років освоював у досвідченого бухгалтера Станіслава Йосиповича Масилюка, батька дружини Івана Григоровича Вікторії. Я переконав молоде подружжя переїхати в Бобровицю на постійне проживання, оскільки при першій розмові з Іваном вловив його неабиякі здібності. Тож навіть я, бувало, дослуховувався до сказаного бухгалтером. Він ніби наперед бачив і зрозумів ще в 1999 році, що ми вдало, серед перших приступили до реформування на селі. Намагався навіть похвалити мене за те, що я кожну ситуацію прораховував на кілька кроків наперед, що давало змогу уникати серйозних промахів. Потім він і сам радів, що знову ми виграли час, виважено, без поспіху провели відокремлення навчального закладу від виробництва, яке підлягало приватизації.

Нового бухгалтера тільки-но призначили на відповідальну посаду, і відразу на його плечі звалилася відповідальна процедура: ділити основні засоби, інше майно, кошти.

Якось у розмові він зізнався, що пережив зі мною важкі роки реорганізації великого підприємства. І не стільки в плані реформування, як через загальнодержавну кризу. Але й похвалив, що наше господарство і в цих умовах непогано трималося. А от технікум страждав. Припинилося бюджетне фінансування. Навіть зарплату не могли вчасно виплатити. Повісити все на плечі радгоспу означало неминучу загибель виробництва. Сільське господарство теж залишилося без державної підтримки, ще і в правовому хаосі.

Почувши його думку про ситуацію в державі, я запитав, що він вважає головним у роботі бухгалтера. Ваня відразу відповів: вчасно сказати дуже важливе слово – «ні». Потім мені доводилося неодноразово чути від свого толкового бухгалтера це слово. Але інколи й з таким поясненням: «Коли в державній системі панує безлад і корупція, то й воно не завжди забезпечує спокійне життя. Особливо коли активізується свавілля чиновників».

Я зрозумів, що Іван Григорович сказав це, як то кажуть, не зі стелі, а на власному досвіді. У другій половині 90-х років важко було назвати хоча б один день, коли в бухгалтерії не сиділи представники перевіряючих органів. І не просто так, а кожному ревізору потрібно було приділити увагу, ще й свою роботу чітко виконувати.

Слава Богу, пережили ми цю державну чехарду, пожили трохи і в КСП «Піонер» – я вчасно «загартував» кістяк колективу. І сам був налаштований розвивати виробництво, бо встиг ознайомитися з його передовим досвідом за океаном і в Європі. Ще один досвід знайшов у Рівненській області.

Компанію мені і молодому бухгалтеру склала заступник з навчальної частини Валентина Чернякова, у якої були всі шанси очолити технікум. Але на цю престижну посаду керівника відокремленого навчального закладу вона запропонувала Анатолія Гордієнка, заступника директора з виховної роботи. Цю кандидатуру і я підтримав, рекомендував столичному управлінню, приховуючи своє задоволення, що буде з ким формувати нове виробництво. Адже у березні 2000 року ми реформувалися останній раз, назвавши господарство ТОВ «Земля і воля».

Молодий головний бухгалтер теж обрав виробництво, хоча мав задатки і викладача. Коли у реформованому технікумі відкрилося бухгалтерське відділення, Іван Григорович упродовж трьох років був головою державної комісії на випускних екзаменах майбутніх колег. Серйозно ставився до виконання цих обов’язків, не дослухався до «порад», мовляв, достатньо підписати протоколи екзаменаційної комісії, і не обов’язково бути присутнім на всіх екзаменах.

Іван Григорович був присутній і брав участь в оцінюванні знань випускників бухгалтерського відділення. Та і взагалі йому цікаво було працювати з молоддю. Охоче погоджувався бути керівником практики учнів технікуму. Щороку близько десяти їх проходили практичні заняття на базі бухгалтерії господарства. Проте і на державних екзаменах, коли був головою державної комісії, і під час проходження учнями практики відчував недостатній рівень підготовки бухгалтерських кадрів. З кожної групи не більше одного-двох, рідко з якої трьох випускників охоче взяв би на роботу. Решті сказав би рішуче «ні».

Наш головний бухгалтер Іван Григорович Грабовий вистояв, переборов усі труднощі, бо й на день не випускав зі свого поля зору галопуючих змін в українському законодавстві. Перегони законописак усіх трьох гілок влади тривали в незалежній державі, натомість і обсяги виробництва нашого господарства теж були поставлені на швидкісну тягу. І керівник бухгалтерського відділку великого колективу теж живе навіть не сьогоднішнім, а завтрашнім днем. Вже мав великий досвід, але продовжував постійно вчитися, вчитися і ще раз вчитися. І підлеглих спонукав до регулярного оновлення і розширення бухгалтерсько-законодавчих знань. Колектив великий, є працівники обліку і у віддалених відділеннях господарства – здається, що за кожним не вслідкуєш. Але так думають самовпевнені і недостатньо відповідальні. «Я все знаю!» – таких заяв головбух Іван Грабовий не сприймає і заявників не терпить.

На кінець в 90-х у державі тривав економічний і політичний хаос. І яким би я не був досвідченим, переді мною постало питання: як виживати в нових умовах? По відповідь на це запитання поїхав до знатного аграрника, двічі Героя Праці Володимира Плютинського, котрий понад півстоліття очолював агропромислову корпорацію «Зоря» в Рівненській області. Він з 80-х років ефективно впроваджував прогресивні зарубіжні технології на вирощуванні кукурудзи та інших культур.

Практично з першої поїздки до Володимира Плютинського я знайшов дорогу до учителя світового рівня, уродженця Сербії, провідного фахівця фірми «Піонер», що в США, Мілютина Недільковича. Саме в цього справді народного професора, а не у вітчизняних академіків, я вчився ефективного господарювання в умовах ринкових відносин. З його порад наше господарство стало партнером американської фірми «Піонер» і взяло курс на зернову культуру.

Нове життя дали своєму насіннєвому заводу у 2000 році, реконструювали високотехнологічним обладнанням, новою лінією для калібрування посівного зерна кукурудзи. В області таких заводів немає

Незважаючи на недолугі реформування в незалежній Україні, мені доводилося серйозно займатися «розкруткою» навчального закладу, хоч і відокремленого. Спочатку на високий рівень підняв виробничу базу, а потім багато зробив, щоб про навчальний заклад довідалися в найвіддаленіших куточках Союзу. З історії відомо, що такий досвід поширював найбільш беручкий дореволюційний директор Костянтин Гамалій. Як тоді, так і на початку незалежності до нас приїздили на різні семінари, були й іноземні делегації. В ході такої бурхливої діяльності зростала кількість студентів на стаціонарному і заочному відділеннях, досягли рекордної цифри – 1200.

Цим досвідом скористалася й молодий директор Ольга Гордієнко, яка одержала посаду директора після чоловіка Анатолія Борисовича, який рано пішов із життя. На її плечі звалилися досі не відомі господарські проблеми. Чи не найбільше лякало велике господарство котельні, яка взимку обігрівала не лише споруди технікуму, а й житлові багатоповерхівки і окремі великі установи міста. Колись усе це було під моїм крилом і моїх помічників.

Колектив технікуму вистояв, бо й відокремлене господарство не залишило його один на один з побутовими проблемами у перші роки після вимушеного «розлучення».

Не менш важливим є і те, що про наш технікум черговий раз заговорили по всій Україні. Адже гості давали нам високу оцінку. Підтвердження цьому – 26 листопада 2000 року технікум став лауреатом Міжнародного відкритого рейтингу популярності та якості товарів і послуг «Золота фортуна». Того ж року директор і два викладачі – Ольга Іванівна Кулініч та Микола Костянтинович Гудзенко побували на стажуванні в Німеччині.

Поступово навчальний заклад почав відходити від нашого господарства, шукав нових спонсорів і ділових партнерів. Ми ж активно включилися в зернове виробництво та будівництво сучасного елеватора для сушіння і зберігання зерна, зерносховищ силосного типу по 5 тисяч тонн кожне. Придбали й ще п’ять зернових комбайнів «Джон Дір». Кожного року житловий фонд збільшували на 10-15 квартир з побутовими зручностями. Середньорічна чисельність колективу – 1200 працівників. На сезонні роботи залучали 200-250 осіб. Працювало понад 50 трудових династій.

На початку третього тисячоліття «модними» стали професії економічного профілю, водночас знизився попит на зоотехніків і агрономів. Проте земля нікуди не поділася. На жаль, в ході «новітніх» реформ розвалилися колишні колгоспи і радгоспи, тисячі гектарів їхніх земель не оброблялися, заростали бур’янами.

За понад вікову історію навчального закладу багато разів доводилося братися за нову справу. І кожного разу «майнівці» з цим справлялися. 

Свята Перемога

Парламентські вибори позаду, через лічені дні доведеться оселятися під куполом, а зараз поїду додому в Бобровицю. По дорозі згадую, як двадцять років тому їхав у Майнівку, і не вірилось мені, що поля тут із кадастром у 63 бали місцями прогулювали, а на деяких ділянках родили всього по 16 центнерів. Душа аж кипіла, так хотілося довести світові і людям: якщо господарювати розумно, якщо взятися по-справжньому, – жити можна заможно, достойно.

Власне, певний досвід господарювання вже одержав на Рівненщині. Першу велику науку почув від мудрого господаря району Дмитра Тимофійовича Кайгородова, який навчав мене прислухатися до людей, інакше успіху у хліборобській справі не бачити. Уважно придивлятися до нагальної вказівки зверху: дочасно сіяти чи недозрілим збирати. І вистояти у цій війні можна лише з надійною армією, ім’я якій – справжні люди, справжні хлібороби. Справжність оцю бачив у Дмитра Тимофійовича, колишнього фронтовика, насамперед людини, а потім керівника. На жаль, він рано помер, але його науку я запам’ятав на все життя.

У колі друзів радість особлива

Досі пам’ятаю, як у 70-ті роки завів порядок, щоб робили – не так, як звикли. Та й у ставленні до людей потрібна була своя технологія, якої я й добився. Скільки слів – і добрих, і гірких – довелося витримати в директорському кабінеті, на полі з механізаторами.

У перші роки становлення колективу посаду заступника директора по господарству доручив жінці – Валентині Онисимівні Черняковій. Молода, енергійна, беручка. Не боялася найважчого. І теж загорілася – зрушити господарство з мертвої точки застою. Згодом доручив їй завідувати учбовою частиною радгоспу-технікуму. Скільки поколінь провела у світ ця невтомно-принципова жінка! Навколо неї формувалося й нове покоління спеціалістів, що продовжували вести лінію директора – до перемоги.

У нас же чекали не тільки виробничих результатів, а й політичних: увесь великий і дружний колектив переконав мене йти в депутати. Бо завзятий, добре підготовлений колектив бачив, що творили при розореній владі зажерливі чиновники. І в мене серце теж боліло, що село і далі нещадно оббирається. Хоча продукції скільки виробляють люди, а продається вона державі мало не задарма, часто ціна нижча собівартості. Та головне – я встиг за 20 років створити зі своєю командою зразковий колектив, який працює у сприятливих умовах, а коли приходять трударі додому – господарюють і відпочивають у сучасних квартирах. А ще наш працьовитий люд встиг об’єднатися навіть у колективи художньої самодіяльності із 70 членів співучого агітпоїзда. Ще і в окремі групи. Під час виборчої компанії зроблено близько ста виїздів із концертами. Організовував і акомпанував самодіяльні виступи талановитий баяніст Володимир Дідиченко. На наші концерти збиралися переповнені зали будинків культури і клубів. Душа раділа від такої уваги до мене і наших агітаторів, що працювали і в сусідньому, Козелецькому районі.

Та найбільш приємне доводилося чути від наших трударів: «Ми обома руками голосували за свого директора, – якось почув від механізатора Миколи Прилуцького. – Спеціаліст хороший і людина добра. Завжди допоможе, якщо комусь нелегко».

І люди зверталися до мене по допомогу, хоча я ще не мав відповідного посвідчення.

Від великої в моєму житті Перемоги наодинці серце до щему доходило. А їдучи додому, в Бобровицю, раптом згадав, що треба було вирішити важливе питання для господарства. Мені пощастило – зустрівся з потрібною людиною у першій половині дня і все вирішив. Тож на радості таки вирішив їхати додому, щоб із рідними і моїми побратимами розділити свято ПЕРЕМОГИ.

Тільки-но ступив на подвір’я, як до мене підбігла внучка Алінка із серйозним запитанням: «Дідусю, ти приїхав додому з Пелемогою?». Відповів з радістю і кинувся виконувати свій обов’язок дідуся – поколихав на домашній гойдалці. Ще й сфотографувався на пам'ять. Бо коли доведеться з нею потішитись? Хіба що побачить мене на засіданнях у Верховній Раді. А внучка далі допитувалася, де тепер я буду працювати? І чи її туди поведу? Тож серце знову радістю заграло. І не затихало, поки й з друзями радість Перемоги розділив.

Обов’язок дідуся виконав

Далі буде