Чернігівець Сергій Гриценко цілий рік прослужив у далекій африканській країні Сьєрра-Леоне, спустошеній двадцятирічною громадянською війною. Він рятував біженців із Ліберії. Виживав у джунглях у п’ятдесятиградусну спеку. Тричі хворів на малярію... Цей рік він вважає одним із найкращих у своєму житті. І навіть не уявляє, що було б, якби він туди не поїхав.

«Африканські дітлахи незабаром заговорили українською…»

У Сергія Гриценка – три альбоми дивовижних, екзотичних знімків. Причому про кожну фотографію він може розповідати годинами – так, наче все це відбулося щойно. «Хіба таке забудеш?!» – посміхався Сергій Васильович. Власне, до Африки він вирушив заробити дещицю грошей. Погодився, не вагаючись, адже зарплата офіцера на Батьківщині була мізерною. А так і ці кошти зберігались, і за кожен місяць африканського життя 900 доларів нараховували. Хоча, відверто кажучи, українським миротворцям платили найменше...

Рівнина Бо, видно тіль вертольота миротворців

Сьєрра-Леоне раніше була британською колонією. У цій державі – великі поклади алмазів. Країна мала бути дуже багатою, а її громадяни – заможними. Натомість більшість населення потерпає від голоду.

«Телебачення там немає, електричного світла – теж, тобто взагалі – жодних ознак цивілізації, – говорив Сергій Гриценко. – Люди п’ють воду просто з річки, для них це – звична справа. Мешкають у вбогих хатинках: вкопують палі з баобаба, кладуть на них поперечини і все це вкривають пальмовим та банановим листям. Внизу – земляна підлога. Все – так і живуть...»

Їжу там готують на багатті. Причому вогнище фактично не згасає – тліє до наступної трапези. Майже всі сім’ї – багатодітні, але смертність – дуже висока. На кожному кроці – жебраки: «Місцеве населення – від малих дітей до людей похилого віку – постійно з простягненими руками. Одну долоню тримають перед собою, а другою шкребуть власний живіт, увесь час жалібно зазирають тобі в очі і кричать: «Чоп-чоп!», просять їжу. До речі, у них – чим товстіша людина, тим вона шанованіша. Бо товстий – отже ситий! Вони ходитимуть невідступно, жебракуватимуть, і, не приведи Господи, комусь щось дати! Тільки пожалів одного, все – навколо тебе вже лементує збуджена юрба. Ти – в тісному оточенні десятка змучених і голодних людей...»

На День Незалежності України наші миротворці спробували завезти продукти місцевим жителям, то там за цю їжу зчинилася жахлива бійка! Але серце – не камінь: дітей та дорослих, котрі з ранку й до вечора стояли біля табору наших вояків, випрошуючи бодай якісь харчі, милосердні українці, як могли, годували. «Ми просто не могли вчинити інакше, – розповідав Сергій Гриценко. – Взагалі, ці дітлахи дуже швидко опановували українську мову. Запам’ятовували все буквально «на льоту». Місяць пройшов – і вже говорили по-нашому! Правда, мимоволі вони повивчали й ненормативну лексику, достеменно не розуміючи її змісту. Думали, це якісь нормальні слова, дуже популярні. От і заходилися їх вживати за першої-ліпшої нагоди. Тобто дивилися на наше життя і копіювали його: шикувалися, як ми, завели своїх командирів та підлеглих... І починали: «Струнко, такий-розтакий … ! Кроком руш!» Ми, побачивши і почувши таке вперше, розвеселилися, на відео записали. Але потім, переглянувши «кіно», збагнули: «Та вони ж показали наші недоліки!» З того часу ми ретельніше добирали слова, уникаючи всіх отих висловів...»

«Українські вояки – найкращі, бо вміють робити неможливе!»

У місцевого населення було дуже багато зброї – в основному, радянського виробництва: автомати, гранатомети, пістолети, кулемети, міни… Адже у Сьєрра-Леоне двадцять років тривала громадянська війна. Тому жителів заохочували до роззброєння. Скажімо, за добровільно зданий автомат людині пропонували 15-20 доларів, відро та циновку і ставили на облік для отримання хоча б якоїсь допомоги. А головне – їй прощали всі скоєні раніше гріхи. Бажаючих вистачало!

Особливо активно зброю приносили діти. «Дивишся – трирічне дитинча тягне бойову протитанкову міну, – пригадує Сергій Гриценко. – Думаєш: «Господи, зараз як вибухне – від нас мокрого місця не лишиться...» У них же воювати починали з восьми років! Приходили повстанці і забирали у батьків шести-восьмирічну дитину, завозили в джунглі і там виховували – вчили стріляти. А в десяти-дванадцятилітньому віці їх уже «пов’язували кров’ю», тобто примушували когось вбивати. Взагалі, якщо хтось відмовлявся воювати, йому відрубували праву руку до ліктя, щоб іншим була «наука». Їдеш країною, дивишся: з кожних десяти чоловіків двоє-троє – безрукі. Це – дуже страшно! Бригадним генералом у них був 26-річний хлопчина. Ми, між іншим, поцікавилися: «Хто тобі це звання присвоїв?» Він анітрохи не знітився і гордо відповів: «Моя академія – джунглі!»

До українських миротворців місцеві жителі ставилися надзвичайно привітно. У Сьєрра-Леоне нормальних доріг практично немає, тож вантажівка іноді могла просто заблукати у джунглях. І ось уявіть собі таку ситуацію: дві банди з’ясовували між собою стосунки, а тут несподівано – наш автомобіль. Стрілянина одразу стихала. З водієм ввічливо віталися, називали кращим другом, залюбки показували дорогу... І лише за півгодини, переконавшись, що навіть випадкова куля українцям не загрожувала, ті головорізи відновлювали сутичку...

Підполковник Сергій Гриценко у Сьєрра-Леоне працював заступником командира роти матеріального забезпечення. І саме на нашій техніці їздили миротворці з інших держав. А коли розпочалася війна в Ліберії, українці рятували біженців. Півроку за пекельної спеки фактично мешкали в джунглях: «Коли возили біженців, розуміли: від наших дій залежить їхнє життя. Звісно, людей хотілося врятувати якомога більше! Тому наші водії щодня сідали за кермо, хоча на вулиці було сорок градусів, а в кабіні – п’ятдесят. Руку на капот не покладеш, бо на ньому можна яєчню смажити! Вранці він виїжджав, забирав біженців і віз їх углиб Сьєрра-Леоне, в безпечне місце. Тобто працював з ранку й до вечора, мав лише годину на обід. У пилюці, за такої спеки, та ще й їхав сам, без напарника! Розумієте?! ООН давно визнала, це – ні для кого не секрет, що українські миротворці – найкращі. Скажімо, у Сьєрра-Леоне – такі «дороги», що в сезон дощів там нічого не їздить, все грузне й тоне. А наш автомобіль – їде! І всі йому в долоні плескають, бо такого просто не може бути... Проте він їде, виборсується з будь-якої багнюки і виконує бойове завдання, а за кермом цього авто сидить звичайний український хлопець!»

«Якщо тобі починає подобатися чорна жінка, то пора додому...»

Сезон жахливої спеки у Сьєрра-Леоне розпочинається якраз напередодні Нового року і триває до травня. На вулиці – до плюс 50-ти! Тож наші миротворці, які прилетіли у бушлатах, камуфляжах та теплій нижній білизні, почали роздягатися просто в аеропорту, адже піт із них лився струмками. Перші півроку українські вояки мешкали у палатках – по шість осіб. У кожній із них був кондиціонер. А над ліжком – москітна сітка, в яку потрібно було ретельно загортатись, щоб жоден комар не вкусив. Адже у Сьєрра-Леоне лютує малярія. Сергій Гриценко перехворів нею тричі...

«Наша українська натура – за будь-яких умов мати щось своє, рідне, – розповідає миротворець. – Тому облаштували лазню та парилку. Звісно, березових віників там не було, тому парилися евкаліптовими, доки шкіра не вкривалася пухирцями. Коли у парилці 80 градусів, а надворі 40, то виходиш – і відчуваєш такий приємний холод... В Африці вода – на вагу золота. Їздили по неї кілометрів за тридцять. Одного разу завезли воду, залили в резервуар, але забули на ніч накрити її тентом. Вранці приходимо, дивимось – а там жаби великі плавають – по 250 грамів кожна! Ну, ми їх, звичайно, повиловлювали. Але, коли навідались наступного дня, там, у резервуарі, вже пуголовки плавали! Ось таким швидким був процес розвитку!»

На запитання про стосунки з місцевими жінками Сергій Гриценко відповів так: «Нас одразу попередили: ви їдете в Африку, не забувайте, що там – СНІД. Тому нас безкоштовно забезпечували протизаплідними засобами: щомісяця по 20-40 штук кожному миротворцю видавали. Проте особливої необхідності в цьому не було, бо до тамтешніх жінок ми не ходили. У нас була популярною така приказка: «Якщо тобі починає подобатися чорна жінка, то пора додому...» Хоча, відверто кажучи, вона нам почала подобатися десь за місяць перебування у Сьєрра-Леоне. Все-таки ми дуже сумували за Україною!»

Ритуальний жіночий танок тамтешнього народу

Спочатку миротворці за продукти навимінювали у місцевого населення чимало різноманітних сувенірів. А потім з’ясувалося, що слід бути обачнішими: «Ми ж тоді не знали, що не можна брати маски та статуетки з важкого чорного дерева, бо, за тамтешніми повір’ями, вони накличуть нещастя тому, хто принесе їх до власної оселі. Взагалі, у Західній Африці дуже розповсюджене ворожіння «вуду»: там є свої чаклуни-шамани, здатні накласти закляття, які дійсно впливають на психіку людини. Нам такого про все це нарозповідали, що ми справді певний острах відчули. Винесли ті маски на плац: «Та цур їм! Хто хоче, хай бере. А нас хай Бог милує від такої напасті!»

«Нашого павіанчика у селі панічно боялися – ну, дуже страшний звір!»

У Сьєрра-Леоне полюють на мавп, їдять удавів та мангустів. Звісно, наші вояки подібних екзотичних страв не куштували. Кожен привіз із собою в далеку африканську державу шмат рідного українського сала. Милосердно підгодовували і звірят, що з’являлися поблизу табору. Зрештою, деякі з них, відчувши турботу та ласку, стали зовсім ручними: «Між палатками мавпочки бігали. Деякі наші хлопці з удавами ходили. Хамелеони мешкали у кожній палатці. Багато мангустів було – це, можна сказати, охоронці домашнього вогнища, бо полюють на змій та скорпіончиків. От ми їх і селили в палатках, щоб туди не заліз якийсь гад. Зі мною жила парочка мангустів – хлопчик та дівчинка – виміняв за дві банки йогурту. Я їх назвав Рікі і Тікі. Пам’ятаєте мультик «Рікі-тікі-таві»? Вони з малесеньких виросли до справжніх красенів, дорослих звірів, котрі практично увесь час були зі мною. Я про них піклувався, але не наважився взяти з собою в Україну – віддав воякам із нової ротації, які нас замінили».

Взагалі, кожен український миротворець у Сьєрра-Леоне прагнув завести собі якусь тваринку. Хай навіть і не таку екзотичну: «Деякі цуценят брали, називали їх українськими іменами. Тільки й чути було: «Микола, Грицько... Марічко, ти куди почалапала?!» І «москалики» у нас бігали, і «карданні вали», і «колінвали»... А які мавпочки у нас були! В основному, синенькі такі – макаки, дуже симпатичні, віддані. Вони так обіймають тебе, мов діти, пищать (імітує звук, – Авт.). Їли все: йогурти, часник, цибулю, огірки, не вередували. Власне, саме мавпочки не раз попереджали нас про небезпеку. Адже вони кобру та мамбу за кілометр відчувають. Мамба – найнебезпечніша змія: з мізинець завтовшки, завдовжки до двох з половиною метрів, така собі чорна стріла...»

Отрута такої змії – смертельна. Жодної панацеї не існує: «Нас одразу попередили, мовляв, якщо вона вас ужалить, ми не зможемо врятувати... А мавпочки, коли ці змії підповзають, зчиняють неймовірний ґвалт. Залазять на пальми, застрибують на палатки і поводяться, мов навіжені: кричать, пищать... І ми вже знаємо, що поряд – небезпека. Подивилися навкруги, знайшли гада, вбили і викинули подалі від гріха – на безпечну відстань від табору. Бо нам розповіли місцеві жителі: якщо вбиваєш кобру чи мамбу, то самка, зазвичай приповзає мстити. Тому мертву змію не можна лишати біля своєї оселі».

Особливо часто Сергій Гриценко згадував павіана Гаррі – улюбленця українських миротворців: «Він – рудий такий, дуже розумний, сильний. У нього укус, як у мисливського собаки. Нашого павіана місцеве населення просто панічно боялося. Коли він зривався у нас із повідка і мчав у село, від нього африканці втікали з такими розпачливими зойками! Кидали все, аби тільки накивати п’ятами. З’ясувалось, за їхніми повір’ями, павіан – страшна тварина. Тож наш Гаррі як попре за ними – галас на всі джунглі... І він так до нас звик! Власне, у нього був один господар – водій Вітя. Гаррі з ним постійно їздив. Вони разом і за кермом машини сиділи. Павіан за кермо тримався, і такий у нього був погляд – відданий, осмислений, серйозний! Тільки колона зупинялася, вистрибував і всідався на капот. Ми до нього підходили – йогурт пропонували: «Гаррі, чоп-чоп!» А він у відповідь покректував так (імітує звук, – Авт.). Та лише заводилася машина, він миттю за кермом опинявся...»

В африканських джунглях будь-яка комаха може становити смертельну загрозу

Гаррі дуже любив купатися, обожнював річку: «Нам взагалі-то забороняли в африканських річках плавати. Бо там така зараза водиться! Той же кінський волос: увійде в тіло і невідомо звідки вилізе... Тому поплавати ми, зазвичай, їздили на узбережжя океану. Хоча, звісно, інколи і в річках купалися. Але Гаррі нас завжди випереджав! Коротше, золото, а не мавпочка!»

Подальша доля цього павіана – невідома. Його передали воякам із нової ротації. Проте Гаррі дуже засумував за своїм попереднім господарем і другом, тож одного разу безслідно зник у джунглях...

Сергій Гриценко анітрохи не шкодує, що на його долю випали такі випробування. Навпаки, він – щасливий, що став миротворцем. «Попри все, цей рік був надзвичайно яскравим, сповненим незабутніх вражень, – говорив Сергій Васильович. – Навіть не уявляю свого життя без спогадів та снів про Сьєрра-Леоне!» Миротворці і зараз дружать: постійно телефонують один одному, пишуть листи, зустрічаються сім’ями. Африка поєднала їх на все життя.

Переглянути більше фото про Сьєрра-Леоне

Сергій ДЗЮБА