На багатій українській землі живуть бідні люди?

Озираючись на прожиті роки, інколи замислююсь: чим є для мене земля, на якій працюю вже не одне десятиліття? Сказати «доля» – мало. Це мої щоденні думки, моє діло, покликання, біль і радість. Робота на землі сформувала мій характер і стала, за великим рахунком, частиною мене самого. Тобто вона – сенс мого життя. Але чи тільки мого? Хто з українців, чия доля з діда-прадіда була пов’язана з землею, має іншу думку? І хіба лише для українців вона є основою основ? У всі часи земля була найбільшим багатством більшості народів світу. Напевно, тому, що вона – джерело життя людини і, коли хочете, її свободи. Бо що б не відбувалося в країні чи світі, людина на власній землі почувається упевненою, захищеною від суспільних катаклізмів і потрясінь. Та й жодна держава не існує в повітрі. І недаремно перший пункт першого розділу Земельного кодексу України такий: «Земля – основне національне багатство». А Панас Мирний ще давніше добавив: «Без землі немає волі».

На цій землі живуть небідні люди

Ці мудрі слова не один раз перечитував, але й розчаровувався, бо вони в нашій країні діють лише на папері. Насправді – земля вислизує з-під ніг українців і не сьогодні-завтра може опинитися в руках купки людей, які вже володіють основними матеріальними багатствами нашої держави. От тільки чи вміє ця купка самозваних аграрників вміло й розумно господарювати на національному багатстві, як господарюють фермери Європи й Америки?

На їхню користь Агентство США з міжнародного розвитку розпочало Проект підтримки приватизації землі в Україні, який фінансово сприяв виготовленню майже чверті державних актів на право власності на землю сільськогосподарського призначення у 17 областях.

Багато хто радів такій заокеанській допомозі, тільки не я. Хоча й сам мав на меті взяти в оренду земельні паї навколишніх сіл. Бо люди розорених колгоспів це просили. До того ж, запущені землі треба приводити в порядок, витрачати на них мільйони. Довелося й поспішати, бо добре знав, які грошові мішки стоять за цим «безплатним» проектом. Вони мали намір протягом 20-30 років заволодіти багатою, українською землею. Бідно-злиденні на той час селяни не знайшли б потрібної суми для оплати виготовлених державних актів на землю, що надовго б відстрочило приватизацію і продаж нашого національного багатства, яке за площею є чи не найбільшим у світі – сільгоспугідь 41,8 млн га.

Україна займає 0,1 відсотка територій планети, населення її становить менше як 0,1 відсотка всіх землян, але вона володіє 5,2 відсотка світових запасів природних ресурсів, 30 відсотками світових чорноземів. І в той же час наша держава за рівнем доходів на душу населення близька до Монголії, Пакистану, ряду країн Африки. Чому так?

Працюючи у Верховній Раді України першого скликання, а потім нетривалий час радником Прем’єр-міністра України, мені вдалося ознайомитися з відкритим листом тридцяти провідних економістів США та інших країн до президента Радянського Союзу Михайла Горбачова. Серед авторів листа – двадцять чотири професори і троє лауреатів Нобелівської премії в сфері економіки – Франко Модільяні, Джеймс Тобін і Роберт Солоу. У своєму зверненні вони закликали міченого Горбачова зберегти суспільну власність на землю і сформувати державні доходи за рахунок земельної ренти. Зокрема вони писали: «Шановний пане президенте! Перехід Радянського Союзу до ринкової економіки значно підвищить добробут його громадян. Ваші економісти засвоїли багато із досвіду країн, де ринкова економіка розвинена на тому чи іншому рівні. Ваші плани щодо вільноконвертованої валюти, вільної торгівлі й приватизації підприємств, прибутковість чи збитковість яких буде залежати від рішень, котрі вони самі прийматимуть, гідні всілякого схвалення. Але існує небезпека, що Ваша країна запозичить у Заходу ті особливості економіки, що заважають цим країнам процвітати в тій мірі, в якій могли б. Є небезпека, що ви можете піти по нашому шляху, дозволяючи приватному сектору привласнити більшу частину земельної ренти. Важливо, щоб вона була збережена як джерело одержання прибутків…»

Президент Віктор Ющенко в гостях у нашому господарстві

Це попередження відверте, серйозне і, як показав час, пророче. Останні два десятиліття стали золотим періодом в нашій державі для лжереформаторів та їхніх безглуздих новацій. Четверта за 130 років реформа в аграрному секторі України була проведена не в інтересах селянства та держави, а олігархічних кланів і міжнародного капіталу. Ми мали неоціненний досвід організації крупно-товарного виробництва. Ним значною мірою скористався світ, водночас підсунувши нам у боротьбі за усунення конкурентів і ринків збуту нежиттєву модель, що призвела до розвалу ще недавно могутнього агропромислового комплексу. Кінцева мета такої «гри» відома: заволодіти землею, зробити її товаром, виселити селянство з його правічних територій. Уже сьогодні 70-85 відсотків розпайованих угідь обробляються не їхніми власниками, а орендарями. Тобто ця земля перша у черзі на продаж, причому за найнижчими цінами.

Десять років тому наші державні земельні інституції вирахували, що ціна української землі становить 8673 гривні. Потім ця цифра трохи збільшилась. Але все одно вона разів у десять занижена. На думку закордонних експертів, потенційний обсяг земельного ринку України нині – 40 мільярдів доларів. Тобто, якщо визначити реальну вартість нашої землі з огляду на ціни в Європі, то виявляється, що український народ найбагатший у світі. Це багатство під прицілом світового капіталу ще з 1990 року. Грошові мішки спочатку скуповували земельні сертифікати, а потім – і акти на право приватної власності на землю. Платили за гектар від 600 до 2,5 тис. грн. Продавцями землі були найнезахищеніші верстви селянства: безробітні, пенсіонери, хворі, одинокі. «… Деякі економісти вважають, що для отримання державою земельної ренти достатньо простого продажу землі з аукціону. З цілого ряду причин це не найкраща ідея, – пишуть провідні економісти світу у листі до Михайла Горбачова. – По-перше, при великій кількості землі, яка повинна передатися у приватні руки, будь-яка спроба зробити це за короткий час призведе до надмірного зниження ціни. По-друге, особи, здатні використовувати землю якнайкраще, не завжди матимуть засоби для її купівлі. По-третє, перепродаж земельних ділянок призведе до спекуляції. Великі прибутки, що не пов’язані з продуктивною працею, створять напругу і незадоволення в суспільстві…»

Найгірші прогнози учених справдилися: абсолютна більшість українців, що нині володіють земельними наділами, – бідні люди, які не зможуть купити землю для ведення сільськогосподарського виробництва. Навпаки, вони будуть продавати землю, щоб покращити своє матеріальне становище. Якщо зважити, що 53 відсотки земель належить пенсіонерам, із яких 30 відсотків не мають спадкоємців, то можна не сумніватися, що ці люди, не задумуючись, віддадуть свої наділи за ті копійки, які їм запропонують. Селяни теж не уявляють, скільки насправді коштує їхня земля.

Хто ж скуповуватиме завтра чи післязавтра землю в Україні? Олігархи свої і закордонні, фінансові групи, що володіють основними багатствами нашої держави, банки, які братимуть землю в заставу, іноземці через підставних осіб. Існує не одна небезпека: фінансові спекулянти скуповуватимуть землю не для того, щоб на ній працювати, а для того, щоб вигідно перепродати за великі гроші. Це обов’язково позначиться на вартості сільськогосподарської продукції і потягне за собою інфляцію, що призведе до ще більшого зубожіння простих українців. Ми в усьому ставимо собі за приклад Європу і США. Але не хочемо бачити, що в цих країнах рух землі практично припинився: щороку в обігу лише 4-5 відсотків угідь. Та й то ділянки переходять в основному від батьків-фермерів до їхніх нащадків. Бо там держава зацікавлена в тому, щоб земля була не предметом спекуляції і нагромадження капіталу, а давала роботу жителям сільських територій і годувала народ.

Не раз буваючи за кордоном, я дивувався, що на убогих ґрунтах збирають по 80-100 центнерів пшениці з гектара. У нас би на таких полин із лободою вродили, а канадці, німці, американці за допомогою сучасних технологій вирощують ось такі, поки що неможливі для нас, урожаї. Вивчав, дивувався, а коли вертався додому, мені знову різали очі наші контрасти: багатство земель і злиденність селян, заручників чужих експериментів і помилок.

Моєю аграрною стратегією зацікавилися пенсіонери з Прилук

У своєму господарстві ми впроваджуємо лише найкращі світові технології сільськогосподарського виробництва, ще й закуповуємо на Заході техніку, бо в Україні такої немає.

Можу провести паралелі і на нашу користь: чи вижив би їхній фермер у тих умовах, в яких працюємо ми: без державних дотацій, ще під пресом чи не найстрашнішої у світі корупції і найширшої мережі бюрократії?

Очевидно, що країни, які вважають себе господарями світу, намагаються перетворити нас в мутантів, безвольних рабів для обслуговування «вищої» цивілізації. Нині мільйони співвітчизників задешево продають свої руки і розум в Європі і за океаном. Є реальна небезпека, що й наша земля служитиме чужоземцям, а не її справжнім господарям. Уже давненько компанії-інвестори з іноземним капіталом господарюють на українських землях.

Даруйте за суворе порівняння, але мені здається, що наші поводирі, керовані західними господарями, женуть нас до нового символічного Бабиного Яру, після якого поняття «український народ» може залишитися лише в історії. Тому слід нарешті обрати інший шлях, з відданими народові й розумними керманичами. Тільки не кажіть, що їх немає. Вони є навіть серед тих, кого ми вже обрали. Потрібно лише змусити їх працювати на народ, а не на самих себе.

Президент не має права бути не почутим

Про відкритий лист тридцяти провідних економістів США та інших країн до президента Радянського Союзу Михайла Горбачова я поспілкувався з моїм давнім другом Володимиром Антоновичем Плютинським. Я частенько в нього бував, він називав мене своїм послідовником, бо наше господарство перейняло в нього співробітництво з американськими селекціонерами. Його колгосп «Зоря» став збирати зерна кукурудзи більше, ніж усі господарства Рівненського району. Ми ж впевнено здолали 85-центнерний рубіж урожайності і намолочували зерна кукурудзи стільки, скільки усі господарства Чернігівщини. Саме на рубежі наших досягнень і завітала до нас в Бобровицю делегація Володимира Антоновича. Тоді ж я і поспілкувався з ним: двічі Героєм Соцпраці, депутатом Верховної Ради України п’ятьох скликань ще УРСР, народним депутатом України третього і четвертого скликань, членом аграрного комітету парламенту України. Звісно, мову повели про долю української землі, основного національного багатства, над яким нависли грошові мішки Європи і США. Почали з президента Віктора Ющенка, який щойно був відправив у відставку уряд Юлії Тимошенко і ряд посадовців зі свого оточення.

Запам’ятав я перший його висновок: «Я не можу сказати, що уряд Юлії Тимошенко за час своєї роботи щось суттєво змінив у кращий бік в сільському господарстві, хоч про намагання виправити становище в галузі говорилося багато».

Я нагадав, що селяни в тому році зібрали понад 49 млн тонн зернових.

«А чи стало виробникам від цього легше? – почав поправляти мене гість. – Зерно здебільшого неякісне, його можна продати фактично за безцінь. У більшості господарств, коли порахувати, у що обійшлися їм міндобрива, запчастини, пальне, зрозуміли, що опинилися біля розбитого корита. Я знаю приклади, де збиральні роботи припиняли – жнивувати було тільки собі на збиток. Наступного року посівні площі зернових можуть скоротитися наполовину, а то й більше. Хліб – це продовольча безпека держави. Якщо його в майбутньому не вистачатиме, держава закупить за кордоном. І я думаю, що це буде 70 доларів за тонну, як у нас зараз».

Уряд Тимошенко вів таку політику, щоб вітчизняних сільгоспвиробників поставити в умови самовиживання, щоб в Україну потоком пішли закордонні харчі.

Далі Володимир Антонович почав розповідати на прикладі Білорусі, де надаються дотації сільгоспвиробникам та інша допомога.

Я пояснив товаришу, що наше господарство не одержує дотацій від держави, але працювали і цього року не біля розбитого корита. Хоча я згодний із зауваженням члена аграрного комітету. Але гарно говорити – це одне, а впливати на негідну ситуацію – інше. Як кажуть в народі: взявся за гуж, то й не кажи, що не дуж. Тож я й запитав, що реально пропонує їхній комітет у проекті бюджету на наступний рік?

«Виділити на підтримку вітчизняних сільгоспвиробників 10 млрд гривень. Та я сумніваюсь, що якщо асигнування в такому розмірі навіть будуть затверджені, чи дійдуть вони до них. Отримають хіба що десяту частину, як це було в попередні роки».

Це говорить не якийсь дядько з вулиці, а народний депутат, який не боїться казати правду у вічі найвищим посадовцям. Не став його допікати, а пізніше прочитав з його виступу на пленарному засіданні Верховної Ради України: «Сьогодні у країні на всіх рівнях визнано неефективність нинішньої державної політики в аграрному секторі. Замість того, щоб створювати сприятливі умови для розвитку АПК, держава щорічно латає дірки. Чи буде цьому кінець? Скажу так: я уже не покладаю надію на майбутнє покращення, незважаючи на те, що 2006 рік оголошено роком села. Гасел за 14 років незалежності проголошено безліч, а вони гаснули, так і не розгорівшись, і тліють, як тухла солома недбалого господаря. Нехай я в цьому помиляюся, але сьогоднішній стан свідчить про біду на селі. По приклад ходити не треба – їх більше, ніж потрібно. Для чого й для кого Верховна Рада приймає закони, а виконавча влада їх не виконує – а точніше, ігнорує».

Нічого не скажеш – вірно підмічено. Хоча є й інше народне прислів’я: «Хто закони пише, той їх і ламає». А чому нам не запозичити досвід у поляків, які знайшли цивілізований протест: провели своїх представників до сейму і відстоюють інтереси селян у законодавчому полі.

Чорнобиль – це рана, яка не гоїться

У перші дні чорнобильської трагедії міг сказати, передусім сам собі: Чорнобиль – це рана, яка не гоїться, бо чув про трагедію двох японських міст, зруйнованих і отруєних радіацією. І в японців це й досі болить, нагадуючи про крихкість людського життя. Та очікував і розмови з нашими працівниками. Траплялися й такі, але здебільшого без серйозних розмірковувань і знань про причини вибуху четвертого енергоблоку.

Проте з кожним днем після аварії все більше почав непокоїти стан корів, від яких продавали молоко кожного дня для наших працівників. А радіація-то діставала й до нас. Звісно, не Чорнобильського рівня, але переживали, чи радіація не спричинить захворювання корів лейкозом? Хоч ця хвороба давала про себе знати й до Чорнобиля. Але, як то в народі кажуть, береженого й Бог береже. Про цю засторогу я серйозно заговорив з нашим ветлікарем Олексієм Остапенком і всіма фахівцями із зоотехнії.

Перевіркою худоби терміново й ретельно зайнявся Олексій Остапенко із зоотехніками та бригадирами. Багато чим і порадував: після проведення аналізу крові 95 корів не виявили захворювання на лейкоз, тож їх вивезли на ферму у Мирне. Від цих корів і молоко продавали працівникам.

Ветеринарний лікар Олексій Остапенко та заступник Генерального директора по тваринництву Володимир Шило

Проте і я, й наші зооветеринарні фахівці не заспокоїлись після першого радісного аналізу, бо лейкоз «гуляв» і по інших господарствах, і там почали проводити санітарні заходи. Ми теж долучилися до виконання рекомендацій високих фахівців. На всіх фермах провели протилейкозні заходи: в корівниках на 80 сантиметрів вигрібали землю і вивозили її у відведені місця. Провели в приміщеннях антисанітарні обробки спецпрепаратами. У корів знову відбирали кров на аналіз, результати яких цього разу занепокоїли.

Першу партію запідозрених корів відвезли на аналіз у спецлабораторію Сільськогосподарського інституту Білої Церкви. Там підтвердили цю хворобу, тож наших корів здали на переробку.

Проте лейкоз виявляли і в своїх лабораторіях. Але в нашому господарстві ще до Чорнобильської аварії придбали сучасний сепаратор, і все сире молоко перегонили на вершки та відвозили їх на місцевий молокозавод. Для господарства це вигідно, оскільки ціна на вершки висока, а перегін залишався для наших свиней і телят.

Лабораторні аналізи засвідчили, що люди не хворіють від лейкозних корів, але у приватних господарствах ця хвороба була поширена. Господарі мали б вчасно здавати кров своїх корів на аналіз, але цього не дотримувалися. Тоді ледь не силою примушували селян здавати лейкозних корів. Бо їхня корова пасеться у загальному табуні, де й лейкоз розносить. А ще – лейкозним молоком і дітей своїх годують.

У нашому господарстві існували інші порядки: ветеринар із своїми помічниками регулярно перевіряв стан корів, відбираючи в них кров на аналіз. При виявленні в худоби лейкозу він складав протокол і приносив мені на затвердження. Я довіряв ветеринару і затверджував йому неприємний документ. З ним він ішов в управління сільського господарства району. Потім розповідав мені, з яким криком зустрічав його начальник Іван Ткаченко, бо в області його не гладили по голівці за зменшення голів великої рогатої худоби. Замовкав чиновник, коли бачив, що я перший поставив свій підпис на акті про вибракування лейкозних корів. І так було не один раз, хоча я не розумів, яке право на наших корів мав чиновник з районного управління сільського господарства? Може, він купував нам дорогу худобу за свої чи державні кошти? Чи може він взявся лікувати худобу, а ми відправляємо її на забій?

Звісно, мені теж шкода відправляти на м'ясо високоудійних корів, придбаних за немалі гроші й роздоєних до рекордних надоїв. До речі, у чернігівському м’ясокомбінаті працівники забійного цеху ледь не плакали, коли забирали наших вгодованих корів, бо до них привозили здебільшого «доходяг». Але здоров’я людей важливіше за найкращу корову. Тож кричи не кричи, плач не плач, а вибраковку хворої тварини потрібно проводити, що ми й робили. Хоча через той клятий лейкоз ми вимушені були позбутися всіх хворих корів. Планували закупити й привезти в Бобровицю 700 голів високоудійних, породистих корів, але події в Україні зіпсували всі найкращі плани.

(Далі буде)