У радгоспі-технікумі в першій половині 70-х механізували ферми, побудували комбікормовий цех, придбали нову техніку, спорудили чи не єдиний на той час в Україні зерновий склад на 6400 тонн із спеціальними жолобами і повною механізацією технологічних процесів. Обслуговували склад із великою кількістю зерна двоє працівників. На це виробниче диво приїхали подивитися делегації з різних куточків неосяжного Радянського Союзу. Авторитет навчально-виробничого закладу ріс на очах. Якщо раніше на розподіл випускників у господарства приїздили фахівці районних і обласних управлінь сільського господарства, то з початку 70-х років на цей захід почали приїздити і керівники господарств, щоб особисто запросити до себе випускника Майнівського технікуму. Бувало, і по півсотні голів колгоспів та директорів радгоспів з’їжджалися, і мало хто повертався додому без молодого фахівця.

Довелося бути і на першому з’їзді всесоюзних профспілок агропромислового комплексу

Чернігівський край – аграрний, у різні періоди його розвитку відчувався дефіцит спеціалістів сільського господарства. Недаремно саме в нас був заснований один з перших на теренах України навчальний заклад цього профілю. Після війни технікум із кожним роком збільшував кількість випускників. Проте навіть у 70-ті роки в колгоспах і радгоспах багато працювало на керівних посадах практиків, без спеціальної освіти. Особливо відчувалася їх нестача, коли в господарства почала надходити у великій кількості нова техніка, коли зіткнулися із зарубіжними засобами захисту рослин і різними видами мінеральних добрив, почули про новітні технології вирощування сільськогосподарських культур і сучасну селекцію в тваринництві. Тоді й виникло питання про навчання керівників-практиків. Керівником першої групи студентів-організаторів була Валентина Чернякова. Вона часто пригадувала колишніх своїх учнів Петра Талавіру, Володимира Мринського, Миколу Царинюка, Миколу Зацнова, які потім стали керівниками господарств. Микола Чиж після технікуму вступив до фізкультурного інституту і присвятив своє життя роботі з дітьми – був головою районного спортивного комітету, тривалий час працював вчителем фізкультури в Бобровицькій школі №1.

Диплом вручаю і щиро вітаю кращого випускника

У випускників інших груп теж були різні долі. Скажімо, Микола Федорович Борода тривалий час працював головою колгоспу у Бірках і Новій Басані. На жаль, він рано помер, хоча в студентські роки був добрим спортсменом, захоплювався велогонками. Головою колгоспу в Кобижчі працював Володимир Григорович Маковій. Згодом його господарство увійшло до складу нашого господарства «Земля і воля», а голова одержав посаду заступника генерального директора, керував відділком. Все трудове життя присвятив рідному радгоспу-технікуму Валентин Миколайович Мартишевський, а його одногрупник Анатолій Смаглюк дослужився до голови Сосницької райдержадміністрації.

Колишні випускники технікуму нерідко приходили на допомогу рідному навчальному закладу. На одному прикладі зупинюся окремо. В селі Єрків тоді Козелецького району працював головою колгоспу випускник Степан Петрович Закревський. Господарство славилося своїми показниками не лише в районі, а і в області. Керівник мав неабиякий авторитет, отже міг вирішувати навіть певні питання, пов’язані з дефіцитними будівельними матеріалами. По допомогу до нього і я звернувся, щоб одержати через його колгосп понад фондові пиломатеріали, скло, цемент, так необхідні на спорудження нового навчального корпусу та інших об’єктів. А тут ще й надійшла «зверху» вказівка про негайне створення бази для викладання нового предмету – військової підготовки, а фондів на будівельні матеріали для облаштування стрілецького тиру, спеціальних кабінетів і майданчиків на надали. Допомогли друзі технікуму, такі як Степан Петрович. Навіть тоді, коли окремі партійні функціонери почали погрожувати Закревському виключити з партії. І вони добилися свого. Але в Москві виправили їхню дурість, ще й до відповідальності притягли головних ініціаторів «наїзду» на Закревського. Згодом вони зникли безслідно на тому світі, а Степан Петрович «во здравії» зустрів черговий ювілей рідного технікуму.

До речі, у нас навчався і його рідний брат Григорій, який теж потім працював головою колгоспу. Дипломи Майнівки одержали сини Іван і Олексій. Династія Закревських залишила добрий слід на рідній землі. Її представниками пишався і навчальний заклад.

Про винятковість технікуму свідчать багато конкретних фактів. На одному також зупинюся з розповіді викладача Миколи Гудзенка. У 1976 році учениця третього курсу зоотехнічного відділу, член лекторської групи Ольга Пінчук зайняла перше місце на студентській конференції в Києві і третє місце ще на вищому рівні. Вона виступила з рефератом на тему: «Змагання як дієвий фактор підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва». Подібні теми були і в інших учасників студентської конференції, але високо оцінили роботу саме учениці з Майнівки. Бо вона базувалася на високих досягненнях радгоспу-технікуму, передусім у племінній справі і забезпеченні високих економічних показників у господарюванні. Оля розповідала, що від наведених нею прикладів організації праці і змагання, одержаних від цього результатів, у багатьох організаторів і оцінювачів студентських робіт, як кажуть в народі, роти роззявлялися.

Квіти директору і викладачам

Майбутнього зоотехніка Ольгу Пінчук нагородили республіканським дипломом першого ступеня і всесоюзним – третього ступеня. Вона одержала право вступати на навчання в будь-який вищий навчальний заклад поза конкурсом. Викладача Миколу Костянтиновича Гудзенка, який готував ученицю до конкурсу, нагородили високою профспілковою грамотою і Міністерства вищої та спеціальної середньої освіти.

Успіхи колективу технікуму не з неба падали. Викладачі навчали майбутніх фахівців на прикладах «живої» виробничої бази. Теорію учні засвоювали на фермах, причому не як спостерігачі, а як безпосередні виконавці. Відомо безліч прикладів, коли зоотехнікам і завідувачам ферм доводилося навчати випускників ветеринарних технікумів, які проводили кастрацію кабанчиків і щеплення проти інфекційних хвороб, виконувати нескладні хірургічні операції. Бо ветеринарів здебільшого навчали теорії, а для практичних занять у їхніх закладах утримували по 2-3 свиноматки. Там не було можливості дати кожному учню попрацювати скальпелем чи шприцом над поросятками, оскільки їх дуже мало було. Майнівка мала належну власну базу. Тут проводилася навіть конкретна наукова робота. Тому й серед випускників 70-90-х років є кандидати наук, керівники середніх навчальних закладів і факультетів у вишах. Багато їх працювало в Національному аграрному університеті.

Нарада в полі: доповідає мені заступник з виробництва Олександр Маркович Тимошенко

Славилась Майнівка і хімічною лабораторією, подібну до якої не в кожному виші можна було побачити. Створив цю лабораторію талановитий викладач Іван Миколайович Тюткало. Він же був і першим фаховим наставником у молодої викладачки хімії Марії Мартишевської. Але те наставництво можна назвати лише умовно. Хімік від Бога не любив ділитися досвідом з молодими колегами. На прохання щось пояснити міг відповісти: «А чого вас учили в інституті», або «Треба книги читати».

У педагогічному інституті вчили загальну хімію, але не було ні лекцій, ні семінарських занять з тих питань, як правильно зробити зоотехнічний аналіз кормів для тварин, визначити вміст протеїну, провести хімічний аналіз ґрунту. Тюткало добре знав предмет спеціальної хімії. Він написав підручник для сільськогосподарських технікумів, у якому систематизував і дохідливо виклав біохімію рослин і тваринного світу. Але досвідчений викладач не допускав до своєї лабораторії молоду колегу Марію. Коли захворів, то реактиви для лабораторних робіт відпускала його дружина. Такий порядок існував впродовж певного часу і після смерті Тюткала. І вже потім ключі від лабораторії одержала викладачка.

Талановитого хіміка згадав у своїй книзі «Дорогу свою покажи мені, Господи» Василь Лопата, народний художник України, уродженець села Нова Басань – у 1970 році закінчив Київський державний художній інститут, випускник Майнівського технікуму.

У своїй книзі він написав такий уривок: «Найбільший жах на Куткалових уроках (такий псевдонім дав) наводили контрольні п’ятихвилинки. Це було випробування не наших знань, а скоріше нервів. Швидко роздавши кожному індивідуальне завдання і не дозволяючи починати без команди, хімік дивився на годинник і, немов стартер, різко махав рукою. Усі гарячково тремтячими руками починали щось писати, рахувати… З кожною хвилиною напруга зростала, всі нервували: «Тільки б встигнути!».

– Усе, здавайте! – обривав він, і, не допускаючи жодної секунди зволікання, похапцем збирав аркуші.

Як тоді, так і зараз, я не можу второпати, кому і навіщо були потрібні такі контрольні.

Одного разу він скоротив час до трьох хвилин. Усі були збуджені до нестями: потрібно було вивести якесь хімічне рівняння. Раптом крик та істеричне ридання прорвали напружену тишу. Я побачив, як наша відмінниця Катя, закривши лице долонями, впала на стіл, а з-під її стільця розтікалася, дедалі збільшуючись, калюжа. Всі закам’яніли, боячись і глянути в її бік. Відчайдушне, як на похоронах, голосіння свідчило, що сталося щось непоправне, трагічне, принизливе для неї і всіх нас. Кілька хвилин цілковитого заціпеніння здалися безкінечними. Ми не знали, як і чим допомогти бідній дівчині. А вчитель здивовано і наче невдоволено подивився в бік Каті і зник у кабінеті. Ця подія нас об’єднала, а вчителя віддалила ще далі. Та не дає мені спокою та історія. Чи заспокоїлась після такої страшної травми моя однокурсниця, чи не вплинуло це на все її подальше життя? Хто ж ви були, учителю?

Звісно, таких страшних експериментів над студентами я б ніколи не допустив, не зважаючи на найвищий талант вчителя.

Потім уже не дружина Тюткала, а молода вчителька Марія Федорівна ретельно оберігала лабораторну спадщину Івана Миколайовича. Зібране ним деяке обладнання і навіть окремі реактиви довго використовувалися в лабораторії. Від старшого колеги молода викладачка перейняла вимогливість до учнів, уміння готувати лекції і семінарські заняття. Одначе Марія Федорівна ніколи не наслідувала наставника в тому, як він в’їдливо висміював учнів за якісь незнання чи просто не вивчений урок з певних причин.

Молода викладачка спостерігала, як Іван Миколайович сповна віддавався роботі в технікумі, а домашні обов’язки брала на себе дружина. Колишні сусіди розповіли їй таку історію. Прийшов Тюткало додому на обід, а у відрі не було води. То він взяв чашку і пішов до колонки, а відро так і залишилося порожнім.

Цю історію я почув теж від викладачів. У пам’яті її не тримав, а з приходом у Майнівку зайнявся важливішими справами, передусім поліпшенням матеріального забезпечення навчального закладу. Для завідувачів предметних кабінетів і викладачів виділяв автобус для поїздки в Чернігів з метою придбання обладнання, меблів, реактивів, наочності та інших матеріалів. Їхали за покупками з чековою книжкою, на рахунку якої було від 5 до 10 тисяч карбованців. Викладачі говорили, що раніше про таку щедрість адміністрації вони навіть не мріяли.

(Далі буде)