Військовий лікар Олександр Рудя півроку перебував в Іраку. Не приховує, що міг загинути, але поталанило. І кулі снайперів оминули, і каменюки, якими влучно жбурляли в українських миротворців місцеві мешканці. Він не шкодує, що ризикував життям у чужій країні, рятуючи життя багатьом людям.

«У дорогу проводжала злива, тому повернувся живим...»

25 травня 2003 року – цю дату майор медичної служби, начальник лабораторного відділення Чернігівського військового шпиталю Олександр Рудя не забуде ніколи. Власне, спочатку це був звичайний день. Він навіть не збирався на чергування. Проте захворіла колега і Олександр Михайлович заступив у наряд. Тоді й дізнався, що українських миротворців відправлятимуть до Іраку. Підійшов до начальника військово-медичного управління, попросив: «Хочу поїхати...». Йому не відмовили – спеціалізувався на інфекційних хворобах, саме такого фахівця і потребували наші вояки в Іраку.

«Ми проходили підготовку на полігоні в Білій Церкві, – розповідав Олександр Рудя. – Дружина моя була проти. А батькам я взагалі спочатку нічого не казав. Щоразу, вирушаючи до Білої Церкви, пояснював, що це – просто відрядження. Але батько у мене – мудрий, поцікавився в онука: «Павлику, а чому це тато туди їздить?». Ну, дитина й обмовилася про Ірак... Звісно, батько був дуже стурбований, не бажав, щоб я летів бозна-куди. Проте я – вже дорослий чоловік, мені й вирішувати. Тато тільки промовив: «Дивись, синку, твоє життя...». Тоді брали нотаріально завірену довіреність, що дружина відпускає (згодом, здається, після третьої ротації, цей документ уже не вимагали). Я Тамару все-таки переконав – пояснив, що мушу заробити дещицю грошей для сім’ї».

Колеги Олександра Михайловича до його рішення теж поставилися неоднозначно. «Я служив у дев’ятій військовій лікарняній комісії, – пригадував він. – Начальником там був полковник медичної служби Володимир Герасименко, який пройшов Афганістан. Володимир Іванович запитує: «Сашо, навіщо ти їдеш до того Іраку?». Я відверто кажу: «Заради грошей». А Герасименко у відповідь: «Хіба ти не знаєш, де буває безкоштовний сир? Тільки у мишоловці! Постарайся зайвий раз не висуватися. Стримуй свою допитливість, якщо не хочеш потрапити під кулю снайпера. Власне, за таких обставин що завгодно може трапитися. Бережи свою дублянку!». Це він шкіру мою мав на увазі – застерігав, аби я беріг себе... Проте у мене передчуття було, що все обійдеться і я благополучно повернуся. Коли вже востаннє від’їжджав із Чернігова до Білої Церкви, вперіщила така злива! Кажуть, це хороша прикмета – злива в дорогу».

Ще одна пам’ятна для Олександра Руді дата – 9 серпня 2003-го. Саме того дня українських миротворців відправили літаками до Кувейту: «Коли ми приземлились і спустилися з трапа літака, нас вразило небо. На Батьківщині воно – блакитне, з білими перистими хмаринками. А там – брудно-синє. І запах повітря – не надто приємний, якщо з Україною порівнювати... Ми летіли зі зброєю, бронежилетами. Самі ж усе й розвантажували. Всю ніч нас везли до військової бази «Койот», де ми перебували до 13 серпня. Постійно потерпали від спеки. Навколо – пустеля, бархани. А я спеку не люблю – можливо, тому, що народився взимку (мама казала, тоді саме неабияка заметіль була). А потім ми проїхали п’ятсоткілометровим маршем. Хлопці, особливо молоді вояки, не витримували – одержували теплові удари».

Українці дісталися до американської вертолітної бази, переночували в БТРах, і наступного дня вже були в Ель-Куті, тобто кілометрів за десять від цього іракського міста. Коли миротворці вирушали в дорогу, їм обіцяли, що там, принаймні, будуть намети. Проте їх не виявилось. Спали в якомусь напівзруйнованому приміщенні на... бронежилетах. А коли покусали місцеві комахи, почало немилосердно свербіти тіло. З’ясувалося, вояки постраждали на шкірний лейшманіоз. Це – інфекційне захворювання. Перекладач пояснив: недугу передає піщана блішка. На місці укусу утворюється виразка, яка й дошкуляє. Олександрові Руді від підступних комах теж дісталося. Довелося випалювати місця укусів марганцівкою. Хоча місцеві мешканці рятуються від цієї напасті спеціальними ін’єкціями в лікарнях.

Українські вояки милися в душових, але вода була темно-коричнева. Її завозили з річки Тигр. Можливо, такий колір – через занадто твердий ґрунт. Там же – пісок із глиною. Взимку, коли випадає дощ, вода не всмоктується в землю, аж доки знову не настане нестерпна спека, і сонце нарешті випарує цю вологу...

«Американська їжа іракським дітям не смакувала!»

Невдовзі Олександр Рудя переїхав у Аль-Хай. Близько шістдесяти українців мешкали в занедбаному приміщенні колишньої спортивної школи. Олександр Михайлович працював старшим ординатором медичного пункту. Але, як і кожен офіцер, заступав у наряд – протягом чотирьох годин здійснював оперативне чергування: видавав зброю, розставляв вартових, одне слово – контролював ситуацію. Українські миротворці на БТРах забезпечували порядок у місті.

Особливо контролювали бензоколонку – там часто здіймалася стрілянина через бензин, солярку та дизельне паливо. Справа в тому, що на той час в Іраку сто літрів бензину коштували... дев’яносто центів, а таку ж кількість дизельного палива можна було придбати буквально за долар. Звісно, місцеві «олігархи» боролися за те, аби захопити якомога більше пального, щоб потім перепродувати його десь на узбіччі. Тому американські солдати, проїжджаючи повз нахабних перекупників, зазвичай пробивали штик-ножами їхні ємності, і бензин просто витікав на землю.

З іракських вояків створили власну «армію». В місті Аль-Хай було близько тридцяти таких бійців. Вони отримували невелику зарплатню від американців – за те, що разом із миротворцями несли службу на блокпостах і ловили «алі-бабу» (так називають тутешніх розбійників). Бандити серед білого дня зупиняли на дорогах машини, грабували й розстрілювали мирне населення, а потім забирали автівки і перепродували їх у сусідніх селах.

«Відверто кажучи, місцевих вояків більше цікавив не порядок у місті, а власний ґешефт, – говорив Олександр Рудя. – Я видавав їм зброю – автомати Калашникова. То ці спритники могли поцупити нові патрони, натомість напхати замість них старі порожні гільзи. А щоб таку оборудку не викрили одразу, шахраї зверху прилаштовували кілька нормальних патронів. Втім, серед арабів вистачало і «стукачів», ладних бодай щось заробити на доносах. Отож вони тишком-нишком підходили до українців і пропонували: «Що ви мені дасте, якщо я розповім вам правду?». Інформація, як правило, підтверджувалась: горе-вояків шикували, ретельно перевіряли замасковані гільзи і потім зменшували зарплату порушникам».

Власне, місцеве населення до українських миротворців поставилося негостинно: «Іракські дітлахи просто закидали нас камінням, а роблять вони це дуже майстерно. Перекрили нам воду, втім, ми швидко відновили водопостачання. З’явився перекладач Мухсін, котрий намагався налагодити контакти між нами та його односельцями, щоб не було ворожнечі. Проте, коли ми вивісили український прапор, зчинилася неймовірна буча. Іракці почали стріляти, грюкати в двері. Показують – мовляв, приберіть стяг. Начебто ми – загарбники якісь: захопили їхнє місто і прапор свій почепили. Врешті-решт знайшли компроміс – вони принесли власне знамено, яке ми обов’язково мали повісити над українським. І лише коли над нашим помешканням замайорів їхній стяг, городяни більш-менш заспокоїлися».

Одного разу до миротворців принесли на руках тяжкохвору, зовсім виснажену арабську дівчинку: «Допоможіть!». Але мала потребувала серйозного лікування, а за таких спартанських побутових умов, у яких перебували українці, навіть крапельниці не можна було поставити. Тому батькам пояснили: дитину потрібно негайно везти в Ель-Кут, де їй нададуть належну допомогу.

«А ось іншу місцеву дівчинку ми вилікували, – пригадував Олександр Михайлович. – У неї, шестимісячної, оченята закисали. Рідні немовляти зверталися до тутешніх медиків, але марно. Там якщо й беруться за лікування, то вимагають надто великих грошей. Я закрапав їй очі сульфатом натрію. Араби жестикулюють: «Дай, дай...» – просять, аби я дозволив взяти ліки з собою. Звісно, я не відмовив – пояснив, як ними користуватися, і незабаром дитина одужала. Батьки завітали до нас, щиросердно дякували, а їхня донечка так зворушливо дивилася на світ своїми красивими карими оченятами».

Взагалі, більшість іракців живуть бідно. За будь-якої погоди та пори року їхні діти бігають босоніж, благенько вдягнені: «Поряд із будівлею, в якій жили наші вояки, знаходилася невеличка хатинка. У мирний час в ній перебував охоронець, котрий наглядав за спортшколою. І мешкала там сім’я: тато, мама й четверо діток. Малеча постійно прибігала до нас, і ми пригощали їх чим могли. Але, що цікаво, американські сухі пайки іракським дітям, як і нам, не смакували. Вони вибирали звідти солодощі – шоколад та козинаки, а решту, навіть не соромлячись нашої присутності, викидали. Зате українські пайки з гречаною та перловою кашею і яловичиною брали залюбки».

«Було дуже страшно...»

Під час перебування Олександра Руді в Іраку загинуло троє українських миротворців. Чернігівець Юрій Койдан повертався з патрулювання в Ель-Куті. Колеса БРДМа потрапили в траншею, і машина перекинулася. Врятувати нашого бійця не змогли. Тіло Олексія Бондаренка (він – із Запоріжжя) знайшли за будівлею на ірано-іракському кордоні – з пістолетом у руці. Поруч – пачка цигарок. Експертиза встановила: самогубство – капітан вистрелив собі в голову. Йому було трохи за тридцять. Батьки втратили єдиного сина. Досі невідомо, чому молодий, енергійний чоловік вирішив накласти на себе руки. «Він був перекладачем, тож постійно спілкувався з арабами. Можливо, стався якийсь конфлікт і йому погрожували», – припускав мій співрозмовник. А сержант Сусло з п’ятдесят другого батальйону стояв на посту, коли пролунав фатальний постріл. Українець загинув, вбивцю так і не знайшли.

«Було дуже страшно, – зізнається Олександр Михайлович. – Зокрема, на ірано-іракському кордоні – щодня стрілянина. Це – як у фільмах про війну, де на передовій бійці буквально живуть між кулями. В Іраку тепер ніколи не наступає тиша. Будь-якої миті у людину можуть влучити! Пам’ятаю, наш боєць стояв на даху, і раптом хтось вистрелив – куля просвистіла зовсім поряд. Якось я вийшов на подвір’я, і несподівано з-за паркану в мене щосили пожбурили величезною каменюкою, яка пролетіла буквально в міліметрі від скроні. Мені надзвичайно поталанило, що все не завершилося трагічно! Було над чим замислитися».

Іракське населення озброєне, як то кажуть, до зубів. Пістолети та автомати там – не розкіш, а засіб виживання: «Зброю у жителів ми вилучали постійно. Я як оперативний черговий все це фіксував та передавав на базу. Траплялися і старовинні раритетні італійські пістолі, і новенькі ППШ. Наші хлопці не раз їздили до їхньої чайхани, де нелегально зброя продавалась, то навіть танкові кулемети забирали».

Місцевих жінок українці обходили десятою дорогою, до них навіть доторкнутися було не можна: «Ні в якому разі! Нас одразу попередили, що з тутешніми панянками жарти дуже погано закінчуються... Всі вони носять паранджу, облич не видно. Правда, один кумедний випадок запам’ятався. Якось, проїжджаючи селище, побачили чоловіка та жінку: араб безтурботно крокував попереду і перебирав у руках чотки, а позаду пленталася його дружина – несла на голові велетенський в’юк із верблюжою колючкою. В Україні б таке сприймалося як дивовижа, а там господар чимчикує собі і у вус не дме – йому навіть на думку не спадає допомогти жінці, котра поруч надривається. Такі традиції – все нормально! Проте ця пані неабияк нас вразила. Переконавшись, що господар дивиться в інший бік, швиденько відхилила паранджу, показала своє гарненьке личко й посміхнулася. Для Іраку це – щось надзвичайне! Якби її чоловік довідався, що вона вчинила, – страшно подумати, яке покарання чекало б на молодичку за таку нечувану зухвалість. Там дівчата і заміжні дами не мають права підтримувати стосунки з чужими мужчинами! Скільки разів наші бійці патрулювали в місті, ходили на базар, то арабські жінки трималися осторонь і навіть мерщій втікали від них».

Місцеві красуні – зазвичай неосвічені й не мають ніякої професії. На базарі теж торгують лише чоловіки. Щоправда, на світанку можна побачити, як дружина несе на голові домотканий килим, аби глава сімейства потім його продавав. Базар, до речі, дуже брудний – про жодну гігієну не йдеться. Навколо м’яса та риби – цілі рої великих зелених мух. Побачивши на ринку іноземців (військових чи цивільних), араби одразу ж прагнули обдурити таких покупців і, треба визнати, нерідко їм це вдавалося...

Олександрові Руді в Іраку снилася Україна: «Це були такі чудові сни! Я ж так скучав! Десь о четвертій ранку, під час чергування, коли відносно тихо (кулі та каменюки не дошкуляли), сідав на узвишші, дивився на північ і згадував неньку-Україну».

Олександр Михайлович прагнув якомога швидше повернутися додому. Його хотіли відправити в березні, але 9 лютого 2004-го Олександрові Руді виповнювалося сорок років. Відлітаючи на чужину, він заприсягнувся дружині Тамарі, що неодмінно відсвяткує свій ювілей в Україні – серед близьких та друзів. А що ж це за чоловік, котрий не виконує власних обіцянок?! Отож 6 лютого чернігівець таки повернувся додому на радість рідним.

Напередодні його від’їзду приятель-миротворець влаштував сюрприз:

«Снайпер Мишко каже: «Михайловичу, я вам на згадку застрелю двох зайців. Будете на базі, то відзначите своє повернення на Батьківщину». Що ви думаєте? Пішов і повернувся з трофеями! Взяв я цю здобич, приїжджаю до своїх вояків, говорю: «Так, розкладаємо багаття, запечемо зайчатинку». Вони спочатку не повірили – подумали, що я жартую. Потім, вгледівши довговухих, ошелешено поцікавилися: «Де ти їх узяв?». Одне слово, свято вдалося! Потім не раз посміхався, коли згадував».

Ірак йому багато разів снився. І сновидіння ці були нелегкі, тривожні. Ні, він не шкодував, що був на війні, – за що, до речі, отримував не такі вже й великі гроші – 1067 доларів щомісяця...

Дякую, Олександре Михайловичу! Мені було приємно поспілкуватися з такою щирою людиною.

Сергій ДЗЮБА