19 червня в Новгороді-Сіверському попрощалися із земляком Максимом Шульгою. Нажаль, 14 червня під час виконання бойового завдання на території Донецької області він зазнав поранення несумісного з життям.

Закриті труни Вадима Неволіна і В’ячеслава Гатченка привезли на центральну площу міста, де убієнних відспівував настоятель місцевого храму Православної Церкви України отець Тарас із двома настоятелями інших храмів.

Водій військового медичного автомобіля на позивний «Тоха» – вже вдруге на війні, проте такою її він не бачив.

Полковник Олександр Єрмоленко (позивний «Морпех») за будь-яких обставин буквально випромінює оптимізм. Він любить жартувати і вміє підбадьорити бойових побратимів та друзів. Тому цей мужній, сильний та впевнений добродій – завжди в центрі уваги. Всі бійці про Олександра Володимировича відгукуються з великою повагою: «З ним можна йти в розвідку, у вогонь і воду». І це – найвища оцінка.

Як повідомив Чернігівський обласний ТЦК та СП, 14 червня на Чернігівщині прощалися з трьома військовими, які загинули захищаючи Україну. Це солдат Олег Деколюк, старший солдат Олександр Павленко та солдат Вадим Мачача.

У нього була улюблена вискооплачувана робота в Європі, спокійне та розмірене життя, але в одну мить він вирішив покинути розманіжений Захід, взяти до рук зброю і стати на захист України. 53-річний Володимир Гльовкий через любов до полювання отримав від командира позивний «Мисливець», тепер у «Мисливця» інші пріоритети й інша здобич.

Герой оборони Чернігова, командир групи «Кліщі», підполковник Андрій Требух постійно воює з 2014 року. 24 лютого Андрій Валерійович, легендарний «Кліщ», уже відчайдушно бився з окупантами у Рівнопіллі. Відтоді його бійці, яких за хоробрість називають «навіженими», щодоби виконують по 4-5 найскладніших бойових завдань.

На війні він командував танковим взводом першого танкового батальйону.

Афганець у минулому, а сьогодні командир окремої роти охорони Чернігівського РТЦК, полковник Сергій Шегеда з самого ранку 24 лютого стояв у військкоматі, а вже після обіду прийняв роту і почав займати оборону Чернігова. Це не перша війна в його житті, але тепер він точно знає, за що воює. Чоловік надто скромний, щоб говорити про себе багато. Каже, що все, чого сьогодні хоче, – перемоги. Якнайшвидше вигнати кацапів з рідної України, бо ж немає нічого страшнішого в житті, аніж війна.

Після закінчення навчання в столичному коледжі уродженця села Щаснівка Бобровицької громади Вадима Смоляка призвали в 2020 році на службу до Збройних Сил України. Мати Тетяна Борисівна досі згадує урочисті проводи сина в армію, часто переглядає фотографії з того пам’ятного вечора, а останнім часом обливаючи їх гіркими сльозами.