Далі – клопітка, фахова праця над вдосконаленням і розширенням обраного шляху господарювання. Починали вирощувати кукурудзу на 70 гектарах, і поступово дійшли до 27 тисяч гектарів, кожен з яких давав господарству більш як півтисячі доларів чистого прибутку. Таку рентабельність ще треба пошукати по всій Україні.

На фото: Мій учитель Володимир Плютинський у генеральському чині

Відокремлене від технікуму господарство зазнало кілька реорганізацій. Остаточно воно стало товариством з обмеженою відповідальністю «Земля і воля». Повторюсь, що так називалася депутатська група, яку я очолював у першому скликанні Верховної Ради України.

Розширення меж товариства відбулося за рахунок зруйнованих колишніх колгоспів із їхніми забур’яненими землями. Не всі вірили, що на недоглянутих полях вирощуватимемо і збиратимемо рекордні врожаї передусім кукурудзи. Пам’ятаю, як 24 лютого 2000 року в обласній газеті «Деснянська правда» журналіст Микола Будлянський зробив зразковий підзаголовок: «Економічне диво Яковишина». І це диво розвивалося на полях господарства «Піонері». Запозичена ця назва була в кукурудзяного учителя, депутата Верховної Ради України Володимира Плютинського. Він побачив наші результати і порадів за мене, його учня. Сказав мені, що я перевершу і його кукурудзяні досягнення. І це відбулося в ході відродження родючості полів знедолених сіл Ярославки, Озерян, Щаснівки, Бригинців, Старої Басані, Пісок, Нової Басані, Браниці, Кобижчі.

Йти на ризики в розширенні аграрного виробництва мене підштовхувала й історія Майнівки. З неї відомо, як ефективно реформував і розбудовував навчальний заклад один з найкращих дореволюційних керуючих Костянтин Гамалей. Він перший, ще до Жовтневого більшовицького перевороту, широко застосував елементи сучасної реклами. Про Майнівку довідалися в багатьох губерніях Росії і в столиці після того, як її представники почали брати участь у різноманітних сільськогосподарських виставках і ярмарках. Їздили досвід запозичувати і своїм ділитися. Кращі зразки худоби виставляли на суд спеціалістів і землевласників. Цим досягалися бажані результати: для відомого навчального закладу легше добиватися збільшення фінансування, сюди з більшим бажанням приходили на роботу нові досвідчені викладачі і абітурієнти на навчання.

Вміло займався розбудовою і популяризацією технікуму післявоєнний директор Ілля Макарець. Влаштовував навіть кінні перегони, на які з’їжджалися багато гостей, зокрема з Чернігова і Києва. У результаті керівнику легше було діставати дефіцитні будівельні матеріали, обладнання для навчальних кабінетів, техніку для господарства.

На фото: А я із Зіркою Героя

Тобто і в старій Майнівці мені було на кого рівнятися не лише в розвитку господарства, й виводити навчальний заклад на навчальні простори. Бо якщо ще тоді, при тих умовах, так широко розвивали талановиті директори сільськогосподарську школу, то мені було б соромно пасти задніх. І я з колективом так працював, що про радгосп-технікум довідалися в найвіддаленіших куточках СРСР. На нашій навчально-виробничій базі проводилися республіканські і всесоюзні семінари, сюди приїхали перші іноземні делегації. Тоді кількість студентів на стаціонарному і заочному відділеннях сягнула до рекордної цифри – 1200.

На початку третього тисячоліття студенти технікуму кинулися за професіями економічного профілю, водночас знизився попит на зоотехніків і агрономів. Зоотехніки стали не потрібні, бо відбулося обвальне скорочення поголів’я тварин. Скажімо, в Бобровицькому районі залишилося три тисячі голів великої рогатої худоби, зокрема менше тисячі корів. Колись в одному колгоспі стільки було. Ця негативна тенденція спостерігалася і в домашніх господарствах.

Водночас земля нікуди не поділася. Але й агрономи стали непотрібними: в ході «новітніх» реформ розвалилися колишні колгоспи і радгоспи, тисячі гектарів їхніх земель не оброблялися, заростали бур’янами. Хто при такій ситуації піде навчатися на агронома чи зоотехніка? А от із дипломом бухгалтера і економіста можна влаштуватися на роботу і в місті. Віяння часу відчули в Бобровицькому технікумі. У 2004 році його реорганізували в державний аграрно-економічний технікум.

У перші роки після роз’єднання навчальний заклад і господарство продовжували тісну співпрацю згідно з укладеним договором. Реформований радгосп залишився базовим господарством для технікуму. Викладачі користувалися навіть раніше встановленими для них пільгами. Підтримувався в належному стані майданчик з навчальною технікою. Та і вся навчальна база залишалася бути однією з кращих серед сільськогосподарських технікумів України. Сформувався досвідчений, міцний викладацький колектив. Але це для підготовки агрономів і зоотехніків. А для навчання учнів за спеціальностями економіста і бухгалтера потрібно було створювати нову базу з новими викладачами.

На фото: Із нашою спеціалізацією погодилися і рядові жінки

За більш як вікову історію навчального закладу багато разів доводилося братися за нову справу. І кожного разу «майнівці» з цим справлялися. Не стала винятком і чергова реорганізація. Свідченням цього може послужити той приклад, що на базі Бобровицького технікуму в 2003-2006 роках працював навчально-консультативний пункт Сумського національного університету, який за програмою ступеневої освіти надавав випускникам технікуму можливість отримати вищу освіту за скороченим терміном.

Намагання колективу йти в ногу з часом помітили і в Київському національному аграрному університеті, перейменованому на Національний університет біоресурсів і природокористування. Наказом від 19 січня 2006 року Бобровицький технікум реорганізований у відокремлений структурний підрозділ цього відомого в Україні і за її межами вищого навчального закладу.

Розглядалися й інші варіанти об’єднання. Ректорат Білоцерківського сільськогосподарського університету згодний був забрати в свою структуру. Із Сумським національним університетом була вже навіть тісна співпраця. Обидва виші пропонували вигідні умови приєднання. І шлях до цього найпростіший – через наказ по Міністерству агрополітики. З Національним університетом біоресурсів і природокористування було складніше. Щоб приєднати до нього технікум, потрібно було відповідне рішення Кабінету Міністрів.

Найбільше проблем створило Міністерство юстиції. Його резолюція на проекті кабмінівської постанови стояла останньою, після підписів чиновників з міністерства фінансів, економіки, агрополітики і освіти. Протягом двох місяців збирали ці погодження, а коли подали папери в Мін’юст, там знайшли помилку в термінології. Довелося виправляти і йти по новому колу погоджень. Але свого добилися: стали відокремленим структурним підрозділом одного з найпрестижніших вишів України. У 2008 році технікум перейменовано в Бобровицький коледж економіки та менеджменту імені Олександри Майнової. Відбулися зміни в структурі підготовки спеціалістів. Якщо колись навчали з двох спеціальностей – агрономії і зоотехнії, то в коледжі готують фахівців із шести спеціальностей: «Виробництво і переробка продукції рослинництва», «Виробництво і переробка продукції тваринництва», «Економіка підприємництва», «Бухгалтерський облік», «Фінанси і кредит», «Організація виробництва».

Акценти змістилися на бухгалтерсько-економічні дисципліни. Але чого варті облік і фінанси, коли не буде продукції виробництва? На жаль, тенденція до зменшення підготовки фахівців виробництва триває.

Голова комітету Верховної Ради України з питань фінансової, податкової і митної політики Данило Гетьманцев назвав нашу «Землю і волю» однією з найкращих платників податків. Недаремно я свого часу оцінив грудку рідної землі дорожчою за золото

Чи думав я у 70-ті роки, коли споруджував новий навчальний корпус на 960 місць, де навчалося більше 400 студентів денного відділення і майже 250 заочників, що настане той час, коли з державної казни не виділятиметься жодної гривні. Ситуація гірша, ніж бувало і за царизму, але періодично. А в незалежній Україні поменшало переробних підприємств, де майбутні фахівці могли б проходити практику. Тепер за увесь період навчання вони бувають там хіба що на екскурсії.

У нашому господарстві успішно працюють колишні випускники нашого технікуму, а в багатьох є й дипломи вишів. З ними можна толково поспілкуватися і щодо обраної спеціалізації. І не лише тієї, що росте на доглянутій землі, а й у багатьох інших напрямках. Недаремно до нашого господарства часто приїжджають аграрники й журналісти з різних куточків України і навіть із зарубіжжя. Бо в нас є що запозичити. Це сказав мені у вічі і мій учитель з Рівненщини Володимир Плютинський. На жаль, його знаменитий колгосп «Зоря» не втримався на тому рівні, на якому тримається наше господарство.

Це написав голова колгоспу «Зоря», де він там господарював 55 років, був депутатом Верховної Ради СРСР та УРСР, нагороджений двома Зірками Праці. Славив прем’єр-міністра Павла Лазаренка разом з його партією «Громада», робив ставку на Віктора Ющенка і довіряв йому, як і довіряли видатні Українці Дмитро Гнатюк, Олег Блохін, Петро Толочко, Дмитро Дворкіс, Віталій Шевченко, Леонід Кравчук, Юрій Оробець… І куди завела їхня щедра довіра до знаменитих вождів? А в лютому 2002 році відомий політик і письменник Володимир Горбулін зробив невтішний прогноз: «Україна буде або демократичною, або безлюдною».

Я ж з колективом зробив ставку на правильно вибрану спеціалізацію, що є головною запорукою успіху в господарстві. І ми не помилилися.

Спогади від літературного критика Ніни Головченко,

кандидата педагогічних наук, доцента кафедри видавничої справи та редагування Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» (Київ, 2016 рік.)

З кандидатом педагогічних наук, доцентом Ніною Головченко я познайомився, можна сказати, випадково, і навіть не очікував, що вона зацікавиться моєю темою потужної людської особистості, котра, попри часи і влади, пробивається своєю працею і талантами, як трава крізь асфальт. Підловила літературний критик і одну з моїх тез: «Треба з розумом працювати за будь-якої ситуації, вміло казну наповнювати, і найголовніше – не розкрадати її». Поцікавилася і щодо мого серця, що щемить, бо українські самородки відбуваються у своїй країні скоріше не завдяки, а всупереч багатьом обставинам. А що ж зігріває мою душу? Признався, що усвідомлення того, що ще не вихолостили українську землю імперські й тоталітарні влади, голодомори, репресії, війни та псевдоеліти. І жевріє надія на відродження генофонду України, на розбудову правової держави, де багата земля і де живуть небідні люди. І торкнулася літературний критик теми зламу епох, суспільного ладу, економічних потрясінь, війн, які накривають своїми тривогами практично кожне покоління українців. Наголосила й на тому, що людина є незахищеною в мінливому світі, – і природні явища, і прагматизм хижаків при владі примножують ці виклики.

На фото: Я в кабінеті згадую слово великого Івана Франка: «Мій патріотизм – се не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо». Втім і для такого «ярма» філософ Альберт Ейнштейн написав уточнення: «Бажай не того, щоб добитися успіху, а того, щоб твоє життя мало сенс»

Далі вона навела чергову мою цитату: «Урядова політика стосовно вітчизняного тваринництва набагато страшніша, ніж існуючі в природі всі види чум разом узяті». І це обумовлює жахливі роздуми. Чи витримують усі ці випробування українці, щоб відбутися, нарешті, як нація і держава?..

Заглибилася доцент кафедри видавничої справи у проблеми українського села. Наголосила, що в Україні домінує два стійкі стереотипи щодо зображення і сприйняття села. Перший пов'язаний із захопленням калиною, солов’ями і вишневим садом, – така собі ідилія. Другий – із тяжкою атмосферою виснажливої праці, низьким рівнем освіти і культури, – таке собі гетто для «бидла», для тих, кому не пощастило народитися у місті. І хоча українське село годує всю Україну, належної поваги і уваги до людей села у суспільстві не сформовано. Так само ніхто на рівні держави донині системно не дбає про поліпшення умов праці у сільському виробництві, розвиток інфраструктури села. На прикладі ж організації аграрного господарства у Бобровицькому районі Чернігівської області можна вже побачити інше, цивілізоване село. Вивчення досвіду зарубіжних аграріїв, залучення іноземних інвестицій, бажання працювати не лише на особисте збагачення і чергову сумочку від Луї Вітона, а й на формування гідного рівня життя, культури праці на землі у жителів села, – це і є той шлях, що відродить і українське село, і повагу до аграріїв. Це мої переконання. А з ними – і тема регіонів України. На думку літераторки, Україна як держава – дуже багатолика, розмаїта, різна. Донедавна оця самобутність уніфікувалася поняттями «радянський народ», «єдиний радянський простір», «радянська культура», «великий могутній русскій язик» тощо. Так само централізована влада формувала дещо зверхнє ставлення до провінції. Престижно було бути у Москві чи Києві, але не у Вінниці чи Чернігові. Нині, коли децентралізацію влади і розвиток місцевих громад поки що тільки декларують, в українських містах і селах уже відбуваються потужні процеси самоорганізації. Прикладом такого успішного проекту є аграрне виробництво у Бобровицькому районі, розбудоване під моїм керівництвом. Якщо людина на своїй малій Батьківщині має роботу і гідну оплату, якщо підприємство є соціально відповідальним і розбудовує побутову, освітню і культурну інфраструктуру регіону, – тоді у людини немає потреб ставати в ряд «гастарбайтерів». Вона почувається комфортно на своїй землі і не культивує комплекс меншовартості чи провінціала. Навпаки, пишається автентичними традиціями, мовою, своєю землею (У книзі з цього приводу згадується твердження першого президента США Джорджа Вашингтона: «Ні одна нація не може досягнути розквіту, допоки не зрозуміє, що орати поле – таке ж гідне захоплення, як писати поему». На жаль, донині в Україні ці слова є принагідним політичним гаслом, а не нормою життя).

З цими золотими словами погодився і я, а також і літературний критик Ніна Іванівна, за що їй сердечно вдячний

Потужною складовою моєї книги «З нестихаючим сердечним щемом» літературний критик назвала краєзнавчий аспект, фіксацію реальних моментів з новітньої історії України. Тож я й досі близько до серця бережу таку високу оцінку моєї літературно-публіцистичної праці. Але прикро й сумно усвідомлювати, що донині більшість українців є, за Ченгізом Айтматовим, свого роду «манкуртами», людьми зі стертою історичною пам’яттю, котрі не знають своєї Батьківщини, мови та історії і використовуються як бездушне рабське створіння, повністю підпорядковане господарю. Таких людей простіше експлуатувати як імперській владі, так і «новим українським нуворишам», котрі прийшли до влади в період незалежності України. І тільки розвінчання міфів про «недолугих хохлів», заповнення лакун спотворення історії України, правда про Холодний Яр і Медвинську республіку тощо відновлять самоповагу і войовничий дух українців. І тоді-то вони стануть, написала мій критик, за Л. Яковишиним, своєрідною «вакциною проти сказу вітчизняного політикуму».

Повірте, таку оцінку від доцента видавничої справи ніколи не забуду, бо це сказала не агроном, а вчений літератор. А ще вона підкреслила: «Книга Леоніда Яковишина «З нестихаючим сердечним щемом» є надзвичайно актуальною за стилем викладу. Цю збірку статей, інтерв’ю, програмних декларацій, вибудувану за хронологічним принципом, можна віднести до так званої літератури нон-фікшн».

Література нон-фікшн (англ. non-fiction), або документальна література, як твердять довідкові видання, – особливий літературний жанр, для якого, на відміну від художньої літератури, характерна побудова сюжетної лінії виключно на реальних подіях. Документальну літературу ще називають документалістикою, документальною прозою, літературою факту – все це почув від літературного критика.

Документальна література заснована на спогадах очевидців, документах. Також тут можуть використовуватися спогади самого автора. При цьому, авторська точка зору проступає в доборі та структуруванні матеріалу, а також в оцінці подій. У документальній прозі широко використовується публіцистичний стиль.

Ще одну науку одержав від мого літературного критика: Від журналістики документальна література відрізняється великим періодом часу, що минув після описаних подій, а також великим обсягом. Від науково-історичних досліджень документальна проза відрізняється відтворенням яскравої, живої картини подій і психологічної типології людей.

Навіщо я цікавився цими публіцистично-літературними та журналістськими знаннями? Бо не знав достовірно, через брак часу, коли почну писати мої спогади. І, як не дивно, саме про це здогадувалася й літературний критик, тому й диктувала мені елементарні знання з літератури й журналістики. І для неї було не новиною те, що я добре був обізнаний на публіцистичних текстах, а також на вітчизняній політиці, і на організації сільськогосподарського виробництва. Тексти, де я аргументовано і яскраво характеризую, приміром, чи то добру «усмішку», чи то криву «посмішку» нового українського прем’єра; українську владу загалом, у котрої, «як у тієї змії: шкіра міняється, а звички – ні»; корупційно-«відкатну» схему господарювання. А завершила літературний критик свої літературні домисли теж приємним мені висновком: на прикладі моєї книги українська провінція презентує не лише історію визначної особистості, провідні аграрні технології, патріотичні прагнення, реальні успішні проекти, а й відчуття актуальних тенденцій у літературному процесі.

Це і примусило мене сісти свого часу за історичні спогади.

(Далі буде)