На Сашковому ліжку вже четвертий рік лежить його чорна курточка. А поряд – завжди заряджений його мобільний телефон. Анютка іноді набирає до «Синочка», стоячи поряд із ліжком. Дивиться, як на екрані виринає дзвінок від контакту «Матуся»… Не плаче. Просто дивиться на мобільний… Її ніхто і ніколи вже не назве мамою… Душа кричить про це щодня. Дні сплітаються у тижні, місяці, вже і роки. Ні пожалітися, ні розказати нікому, бо тепер у кожного скільки біди… тільки зачепи. Та і що казати… Болю від того на душі менше не стане. А людям тільки дай побалакати!

Зоя ніколи в житті раніше і не здогадувалася, що так можна любити… Від зустрічі до зустрічі ніби марила отим, що скоро знову побачить його. Великі теплі руки обійматимуть її тіло, а вуста не даватимуть сказати їй і слова… Та і навіщо ті слова… Вони дивитимуться у вічі одне одному й усміхатимуться тільки очима. Кілька годин зустрічі вони дихатимуть одне одним і… розійдуться. Михайло – не її, чужий чоловік…

У залі на стіні впевнено виклацують ходики. Їм уже, мабуть, під сотню літ, як і їх господарю. Яких хоч тепер є годинників, а діду Льонці тільки ходики і милі. Не визнає інших.

Як не вмовляла себе Ганя заснути, не виходило. Тривога переповнювала її серце настільки, що воно гупотить, як не вискочить. Не переконаєш ту тривогу, дуже глибоко засіла… Колько її спить он спокійнісінько. І правильно. Завтра у них далека дорога і дуже відповідальна справа попереду. При згадці настільки та справа відповідальна, її серце так затрепетало, що аж схопилася, глибоко вдихнула, ковтнула води, під язик поклала капсулу корвалменту.

Марина, ніби та відьма на мітлі, на білому авто залетіла у двір до свекрів. Авто аж розвернуло на мокрому спориші. У той час її свекор Михайло закручував цигарку на лавці біля колодязя. Підскочив, ледь не на лавку... Сплюнув спересердя і покрутив пальцем біля скроні. Марина гепнула дверцятами авто і без вітання випалила:

Уляна ще замолоду стала вірити у сни. Чомусь так складалося. Бувало, хтось із дівчат у ланці розкаже якийсь сон, вона подумає... і розказує, що б то значило. Рідко помилялася.

– Ой лишенько! Бабо! Звідки вас таку привезли? Чи ви і зроду не милися? Стягайте оці валянці із себе! Чи до ніг поприростали? Он – вдягайте тапки! – санітарка кивнула головою на заношені виступці, що стояли в куточку кімнати. – І чулки знімайте! Їх тільки викинуть!

Раїса дуже довго збиралася помирати, бо тримала в голові дату своєї смерті… Було їй років іще під тридцять, як на колгоспну ферму, де вона працювала з п’ятнадцяти, забрела циганка. Доярки саме помили бідони і збиралися, як завжди, підтюпцем бігти до домашнього хазяйства. Як тут – циганка вигулькнула, ніби з-під землі. Дівчата зустріли її без приязні.

У хату покійної Олени вдарила блискавка. Це була остання блискавка тієї осені. Грім загримів так неждано і гучно, що, здавалося, зцілив навіть безнадійно глухих.

–  Мамочко… ось послухайте мене! – Оля обіймає за плечі стареньку. – Ви ж мене дуже любите. Отже, пообідаємо… Дивіться, мамо, все майже так, як у нас дома було. Картопельки напекла…