Раніше, коли було модно дарувати настінні годинники, він мовчки приймав такі подарунки і навіть ніколи їх не розпаковував. На шафу у спальні складав не тільки годинники на батарейках, а й інші подарунки, які йому були й зовсім ні до чого. Назбиралося їх і не мало. Був такий період, що чи день народження у тебе, чи день армії – як не годинник, то сервіз дарують на роботі. А робота у Льоньки була серйозна – керівник районного масштабу! Щоб сказать, дуже вона йому подобалася, – так і ні. Та робив же! Утягся!

Виходило якось так по життю у Льоньки. Хлопці після семирічки, а хто і її не закінчив, у колгосп пішли відразу, а йому так учитися хотілося, що, здавалося, життя закінчиться, як не піде у старшу школу. Мама із шкури лізла, аби заплатить сину за науку. Однесенький він у неї. Весь у чоловіка такий розумний удався. Загинув той ще у 1941-му… Син для неї – і світ, і сонце! Закінчив середню школу, в армію пішов. Хотіла, щоб на вчителя учився, як і батько. А він на Цілину гайнув. Повернувся, то відразу у технікум механізації вступив. І у колгоспі відтоді Льонька нарозхват! Починав у колгоспі секретарем комсомольської організації на громадських засадах, та пішов і пішов вище аж до голови райвиконкому! Суворим був, казали люди, та справедливим.

Був... Бо, хоч і живе Льонька довго-довго на світі білому, мало вже хто пам’ятає про те, що він є на цьому світі. Ровесників його ще є кілька серед живих, і ті доживають свого віку в містах у дітей. Це він із свого села нікуди не виїздив, хоч шансів було дуже багато. На батьківському дворі збудував своїй сім’ї, як на той час казали односельці, «палац». Насправді ж, нормальну хату всього на чотири кімнати, правда, із великою кухнею та ванною і… туалетом у хаті. О! Туалет у хаті, то була окрема тема! І під магазином, і в конторі, і у школі тільки й балачок було про те, що сім’я голови райвиконкому у хаті нужду справляє. І сміялися, і плювалися вголос... А у душі не одна сільська жінка заздрила Льончиній Глашці, бо та встане з теплого ліжечка і не біжить за хлів. Та вголос про це – ні-ні!

Льонька ж у всяких делегаціях їздив по світу і бачив, як люди живуть, та все щось і мотав собі на вуса. І в районі любив будувать, і вдома. Тільки ніяк у райцентрі не хотів будуватися. Їздив туди і доньок до школи возив у район. Сільські вчительки за це страх як Льоньку не любили. Це ж він не довіряє їм своїх дітей учити, мовляв, у районі сильніші знання дають. Ну й нехай! Баба з воза!

У селі Льонька, здавалося, тільки ночував. Ще як доньок до школи возив, то десь пів на восьму вже їхали з дому, а як ті школу закінчили, то за Льонькою вже о сьомій, чи й раніше, курява знімалася.

Глашка його в колгоспній конторі на касі працювала. На відміну від комунікабельного чоловіка, була замкнута і відлюдькувата. Одні люди казали, що боїться його, другі – що спеціально так поводиться, аби люди нічого не випитували зайвого.

Льоньчине фото красувалося чи не в кожній районці, та і в обласних газетах часто мелькало. Знаний був чоловік і в області. І, як грім серед ясного неба! Зовсім незадовго до того, як радянська система луснула по всіх швах, Льоньку звільнили з роботи...

За що ж потрапив у немилість до вищого начальства, і чому Льоньку звільнили, так ніхто в селі і не знав. Навіть Глашка точно не знала. Одного вечора привіз його з роботи водій, що дуже рідко траплялося, вивантажив на порозі кілька ящиків, напханих паперами, і поїхав.

– Відробив я уже, Глашо! – з такими словами сів до столу.

– Як це? – дивилася на нього жінка.

– А так це! Все колись закінчується! Звільнили!

– Чому? – заглядала у вічі.

– Заробив!.. Мабуть... – налив собі чарку і Глаші. – Є причина для празника! Пий, мати!

Випили і по одній, і по другій, а чому звільнили – так і не сказав.

– Зажерся! – казали одні.

– Так йому, товстопикому, і треба! – раділи інші.

– Та він же свята людина! Скільки всім добра зробив... – були й такі, хто співчував.

Та Льоньці, ніби, й байдуже до тих балачок. Здається, згадав, що у нього до техніки та до роботи на землі є хист. А тут скоро вже ні райкомів, ні райвиконкомів не стало. Льонька ж фермерствує! І захопився тим ділом не на жарт. Вже й роки чималі за плечима, і сили залишали. Кому ж передать землю? Дочки обидві у Києві, внуки, хоч і хлопці, далекі від землі і від села.

Старіли. Глашка пробувала вмовлять Льоньку продать це все фермерство та купить квартиру у столиці біля дітей і пожить... Не вмовила. Померла... Льонька ще кілька років старався утримати своє господарство, та вже не бачив у тому ніякої суті. Спродався, розділив отримане на три частини між двома доньками і собою, щоб було за що жити у старості. Бо найбільше боявся, що коли помре, сестри між собою не розберуться і залишаться ворогами через його землю.

Більше горнулася до батька молодша Ніночка. І їздила до нього частіше і гостинці возила. Старша Наталка давно на батькові примхи не зважала, бо саме примхою вважала його бажання жить у селі. Мовляв, хочеш там сидіть, то й сиди сам!

Ще задовго до війни Наталка із сім’єю виїхала до Німеччини. Ніночка показувала на своєму телефоні батькові відео та фотографії, які отримувала від сестри.

– Стільки ж роботи у своїй країні, а вони по чужих світах віються! – сердився старий, дивлячись на ті фотографії. І переживав так, ніби Наталка своїм від’їздом його особисто образила.

Ніночка із батьком не сперечалася, хоч його думку і не підтримувала. Без толку із ним сперечатися. Він своє життя по іншому прожив. Не сприймає реалії сучасного світу. Навіть коли і знає, що він не прав, все одно не зізнається. На своєму стоятиме. Характер! Он навіть ходики на стіні не хоче замінити. Та й нехай.

Як пішла на пенсію, то все подовше залишалася у селі біля батька. Ловила себе на думці, що й собі хочеться сюди, де тихо, не так, як у столиці... тільки ходики на стіні клацають.

– Ніночко! А ти гирю підтягнуть не забула? – іноді гукав увечері зі своєї кімнати батько.

Останнім часом він не міг розігнути спину настільки, щоб підтягнути ту гирю на ходиках. А був же колись Льонька під два метри!

Гирю на його улюблених ходиках треба було підтягувати щодня і Льонька за цим кристально стежив. Ніби боявся, щоб, бува, не зупинився маятник… Ні ж, щоб нормальний годинник на стіну почепити і хай собі показує час!

* * *

У лютому 2022-го, коли перші рашистські ракети падали на столицю і люди тікали, хто куди міг, Ніночка добиралася до свого села.

– І чого ти сюди! – розтривожився Льонька. – Тут вони скоро будуть!

– Що ти, тату! Тут же менше небезпеки, ніж у Києві! – говорила з надією почути від батька схвальну відповідь.

– Вони сюди підуть... Старими дорогами... Точно старими! – сказав упевнено. – Мені вже й помирать можна. Так тепер як помреш, коли ти приїхала! – ніби аж сердився, що вона приїхала.

Ніночка знала, що її тато мало коли і в чім помилявся. Через кілька годин їхнім селом вже рухалися ворожі колони. Вони з татом лежали на підлозі, а маятник у ходиках – туди-сюди ... Ніби серце.

Пронесло! Тоді і відчув уперше Льонька, що не дотягнеться гирю підтягнути. Скрутило його та й не відпустило вже.

– Ніколи! Ніколи вони нам браттями не були! – грозився ціпком у небо, коли там гули шахеди. Іноді лаявся так, що донька зупиняла:

– Тату! Ти не на партійних зборах!

Льонька сердився і щось бурчав під носа. Бувало, сідав поряд з донькою і поринав у спогади про виконання планів заготовок, про показники з виробництва молока і м’яса колгоспами...

– Тату! Ти б брав ручку, зошит та писав мемуари, – казала жартома Ніночка.

– Раніше треба було, раніше! – цілком серйозно говорив Льонька, – тепер уже і зір не той, і голова не так варить.

Батькові розповіді іноді Ніночці подобалися, а іноді аж бісили її. Ну навіщо воно їй треба! Минулося, то й забулося! Частіше тільки вдавала, що слухає. Не хотіла образити старого. Скільки вже йому жить лишилося... Хай говорить!

І такий жаль давив її душу. Куди подітися їй, як батька не стане? Сидіти самій на 12-му поверсі... Так і не сказала йому, що син її теж у Німеччину втік ще у перший місяць війни. Засудить батько... То ж брехала, що його любимий Ярчик на такому підприємстві працює, з якого ні ногою... бо війна ж.

– Ніночко! Ніночко! – почула колись серед ночі з батькової кімнати.

Годинник на мобілці відкрила – 3 ночі... Злякалася. Халат накинула на плечі і до тата.

– Ти не захворів, тату? – спитала тихенько.

– Ні... Ніночко, а ти не знаєш, чи зібрали вже буряки у колгоспах? А яка врожайність? Не знаєш? – запитував впевнено.

Ніна присіла на стільчик поряд із батьковим ліжком:

– Тобі щось, мабуть, приснилося, тату? – поклала руку на нього, – я ж не знаю за буряки... Не сіють їх тепер у колгоспах, і не збирають. Та й колгоспів немає ж…

– А цукор у магазинах є? – запитав вже голосніше.

– Та є! – відповідала і боялася.

– З чого ж вони його тепер той цукор роблять, коли ні колгоспів, ні буряків... Цікаво... – дивився кудись, ніби в далечінь.

– Дались вони тобі, тату, ті буряки! Давай спати! – мовила і хотіла іти, та батько взяв за руку.

– Дались таки мені ті чортові буряки! Дались! Через них і з роботи пішов!

– А я і не знала, – зізналася Ніна. – Що, план не виконали? – аж самій цікаво стало, бо батько ніколи про це не розповідав. Вона вже студенткою була. Якби до школи ходила, то, може, ровесники насміхалися б, а так – пішов з роботи, то й пішов.

– Тоді ж кожному колгоспу план на цукровий буряк доводили. Ну, ще сапують так-сяк усі від старого до малого. А прийде час збирання, так то взагалі біда для всього села... Ну, ти ж пам’ятаєш... У школі ж як училася, то ходила на буряки...

– Тату! Буряки – це незабутній листок моєї біографії! – аж проснулася Ніночка.

– Збираємо їх збираємо, а вони замерзають! І до плану районного не дотягуємо. Перший секретар через день актив скликає і такого дає усім, що тільки держись… Обзивається, принижує. А я ж не любив такого. Ну й кажу, що треба різні ресурси задіювать. Премії, наприклад... Не раз пошкодував, що таке сказав…

Мої підшефним був найвідсталіший колгосп у районі. Голову того колгоспу все сварять і сварять, а йому – як з гуски вода. Здавалося так. Все усміхається та потилицю чухає. От приїхав я та й кажу йому: «Миколайовичу! Задіюй усі можливі і неможливі ресурси, бо і тебе з роботи виженуть, і мене!». Усміхнувся він на мої слова та перепитав мене, чи ж і справді дозволяю я усі ресурси задіяти. Дозволяю – кажу ж! Аби тільки буряки ті, чортові, не замерзли!

Два дні я не їздив туди. Дивлюся по зведенню в управлінні сільського господарства – угору пішов мій колгосп по показниках! Як викликає мене перший секретар і каже, що отримав сигнал із колгоспу, буцімто той голова, тобто Миколайович, власноручно людям на полі розливає самогонку із бідона. Вони хлебнуть горілки і працюють... Приїхав і я на поле. Люди і справді веселі, ніби їм радісно той мерзлий буряк виколупувать із землі. Жартують, співають. Руки потріскані в усіх, обличчя червоні. Морозу градусів п’ять, не менше. Добре, хоч без снігу. Їздить полем однокінка, а на возі бідон. І жінки, й чоловіки періодично підходять до воза та зачерпують щербатою кружкою водиці із бідона.

– Не померзли, люди добрі! – гукнув усім.

– Ні! – таке бадьоре у відповідь.

– Бачу, ви не на жарт розігрілися, що отак воду хлебчете, – кажу та й іду до воза. Відчуваю, як мене пронизують погляди колгоспників. Думаю, що той чортів анонімник, мабуть, теж серед цих людей причаївся і жде, що буде далі. Я відкрив бідон, а звідти такою бурячихою війнуло! Я ж виду не подаю, зачерпнув у кружку і випив залпом. Ой і смачна ж водичка у вас – кажу людям. А вони кидають ті буряки на причеп, ніби й не чують.

Миколайович мене до бобика проводить, хнюпиться. Мовляв, ви ж самі говорили, щоб які хоч методи шукав... Я і знайшов. Через два дні ні бурячини на полі не буде! Я потис Миколайовичу руку, усміхнувся. А хіба я сварю? Робота ладиться. Що не так? Не знаю, хто що із бідона пив, а я воду!

Так і доклав у райкомі, що анонім неправду доніс. Люди працюють. Ніякої горілки я не бачив, тим більше, не пробував. Та через день був черговий донос. Якась падлюка написала анонімку, що я, голова райвиконкому, пив самогонку прямо із бідона разом із п’яними колгоспниками і покриваю Миколайовича.

Коли вже з поля від’їхав останній трактор із повним причепом буряків, на поле приїхала ціла комісія із району. Зупинилися біля одноконки, що стояла обіч поля. Біля бідону, що стояв на возі, ще сиділи розслаблені дядьки. Перший секретар вихопив у колгоспника щербату кружку, нюхнув і... зажбурив кружку аж у лісосмугу. Дядьки мовчки побрели за кружкою...

А наступного дня зібрали бюро райкому, актив... Ну і нас із Миколайовичем там гудили по повній.

– Тату! А ти їм щось сказав? Треба було ж якось заохотить людей! – аж розхвилювалася Ніна.

– Мовчав я. А от Миколайович казав... Такого казав! Знаєш, Ніночко, як воно ото – піском проти вітру! Весь той пісок на тобі і буде! Вийшли ми з Миколайовичем удвох із бюро... партквитки у руках тримаємо. Ніби життя скінчилося. Якби ж то ми тоді знали, що скоро-скоро ні колгоспу не буде, ні, тим більше, партії. Жаль, Миколайович не дожив. Ті ж люди, які з бідона його самогон хлистали, з нього ж і насміхалися, як із роботи погнали.

Він якось зиму вдома пересидів, а весна прийшла… посівна у колгоспі. А йому вже нікуди не треба. Привезли із райкому якогось молодого і, типу, вибрали його головою колгоспу на зборах. А Миколайовича вранці на груші знайшли... Душа був чоловік... Ех! Знав би він, що скоро всьому тому кінець... Казав же йому, що не треба піском проти вітру… Не почув… Це я винен. Я… Я ж ніби підштовхнув його…

За вікном уже й півень заспівав, а вони все говорили, ніби й не було на це часу раніше.

– Та що це ми, тату, їй же Богу, серед ночі говоримо, ніби й дня не буде, – спохопилася Ніночка, поправила на батькові ковдру і обійняла його.

– Ти ж гирю не забула підтягти? – гукнув услід.

– Не забула, як завжди, ще звечора...

Ніна переварювала у голові батькову розповідь, доки сон звалив її. Прокинулася. У хаті вже давно розвиднилося. Глянула на мобілку – восьма ранку. Ого! І так тихо у хаті. Ще ніколи так не було. Погляд у залу кинула… Маятник завмер, хоч і гиря ще на півшляху…

Із батькової кімнати дзвеніла тиша. Льонька ніби й не рухався після того, як донька прикрила його ковдрою. Погляд застиг, очі відкриті широко, ніби іще хотів щось розказати. Ніна теплою долонею закрила батькові очі і, нарешті, розплакалася.

Олександра ГОСТРА