Тож на другий-третій день стоянки цього «автопривида» почалося активне гадання-обговорення: мовляв, це нам поставили апаратуру для підслуховування в квартирах; друга версія – квартирні крадії відстежують мешканців будинку, щоб безперешкодно проникнути в квартири; третій варіант – у невідомій автівці закладена вибухівка, щоб в потрібний момент підірвати її, створити паніку в місті; гадали люди й стосовно закладеної там хімічної речовини; і ці гадання можна й дали наводити. Та найбільш прикрим є те, що немало людей, передусім літнього віку, в це вірили й непокоїлися. Була й така реальна причина занепокоєння: не так давно у вечірній час легкова автомашина врізалася в бетонний стовп, вщент знесла його. Трохи далі, на цій же лінії днями й ночами стояла машина-привид, в баку якої було пальне. Хто дасть гарантії, що в нічну годину в неї не вріжеться інша машина і не спричинить вибух пального перед вікнами будинку, де проживають люди літнього віку й діти? Ця кимось придумана стоянка «Таврії» знаходиться упритул до недавно відремонтованої проїжджої частини, вночі не освітленої й не обладнаної для тривалої стоянки автотранспорту. Тут вдень зупиняються машини, що приїжджають в Ощадбанк. Нічна ж стоянка лише для цієї невідомої автівки.

Жителі будинку поскаржилися працівникам патрульної поліції, і ті виїжджали до загадкової машини, обдивилися її, і запевнили людей, що небезпечних речей у «пирожковозі» немає, нібито відшукали й власницю, яка проживає далеко від Бобровиці. Як сюди потрапила автівка – невідомо. Мовляв, гадайте самі.

Чи всі люди повірили в це? Адже огляд проводився поверхово, без проникнення всередину. Ще через тиждень біля цієї автомашини таки появилися двоє чоловіків, хоча поліцейські сказали, що власниця невідомої машини – жінка. На зауваження мешканців будинку, що їхня загадкова «невідомка» непокоїла людей, махнули руками і порадили займатися своїми справами, а поставили машину, бо вона вийшла з ладу. Виходить, аж на три тижні? Ще важливий аргумент – один чоловік, який допомагав тому, хто сів за кермо «відремонтованої», заявив, що він воює.

Якщо це так, то честь і хвала йому, газета «Чернігівщина» регулярно публікує розповіді про відважних бійців, нерідко з’являються репортажі з траурних мітингів «Вічна пам'ять героям», у центрі міста відкрили Алею Героїв – земляків, котрі героїчно загинули, захищаючи Вітчизну й увесь український народ.

Тобто, воює на фронті не тільки прибулець звідкілясь. Та й стосовно будинку, перед вікнами якого поставлений автомобіль-привид: тут живе одинока жінка, троє синів і внук якої воюють. В іншої, теж одинокої, – двоє синів воюють. Чому ці матері повинні жити у страху від невідомого об’єкта і гадати, чи не вибухне він? Адже скільки подібних випадків трапляється у воюючій країні? Мати трьох воїнів після четвертої ранку поспішала на маршрутку до залізничного вокзалу, бо працює в Києві, і побачила біля цієї машини двох молодиків. Що вона може подумати – сусідам пізніше розповіла.

Живуть у будинку працівники, які з початку війни трудяться на економіку країни, живуть лікарі й немічні літні люди, вони щоденно переживають по кілька повітряних тривог, зокрема і з повідомленням про підвищений рівень небезпеки. Чому вони повинні переживати й від тієї можливої загрози, яку їм підсунула під будинок якась невідома людина? Якщо ж ця машина справді вийшла з ладу, господар чи господиня могли б пояснити хоча б одному мешканцю будинку, чому залишають її на тривалу стоянку. Неодмінно, місцеві жителі могли б запропонувати навіть безпечнішу стоянку з наглядом за транспортом. Невже це важко було зробити і не викликати невдоволення місцевих, не доводити їх до зайвих нервових розладів? До того ж, дуже часто чуємо поради від піротехніків бути обережними з невідомими предметами, повідомляти про них у відповідні служби. Але, виявляється, треба ще визначити, який предмет небезпечний, а який дріб’язковий… поки не вибухне?

На Україну нагрянула страшна війна, часто чуємо заклики до згуртування навколо рідної армії, навколо перемоги, навколо масової безпеки. Бобровиця пишається таким згуртуванням, недавно це визнав і посол Німеччини. У громаді постійно проводяться благодійні заходи, де збирають кошти для потреб ЗСУ, на лікування поранених земляків. Керівництво громади спільно з Ніжинським районним ТЦК та СП організовують траурні проводи загиблих земляків з усіма християнськими й військовими почестями, опускаються навколінці перед пам’яттю побратимів.

Старенька мати загиблого нацгвардійця якось сказала: «Сина вже не повернути, але коли бачиш, з якими великими почестями хоронили його побратими й численні земляки, – з душі хай невеличкий, але тягар спадає».

А як приємно зустрічатися з воїнами, які приходять у відпустку чи після поранення, і чути від них життєрадісне побажання: «Гарного дня Вам» і відповідати їм таким же взаємним побажанням. Бальзам на серце лягає: зустрів нашого воїна, відважного й не хвастливого, за свій народ бореться.

До речі, свого часу ідеолог державної самостійності України Микола Міхновський повчально написав: «І нехай кожний з нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за весь народ, щоб цілий народ не загинув через його необачність. Бо нам ні на кого надіятись».

Задумаймося, скільки разів за всю історію України не виконане це золоте вчення? Бо в суспільстві немало таких перефарбованих «патріотів», які живуть за своїм «золотим» правилом, що поширюються на всі аспекти їхнього життя: «Що твоє, те й моє, а що моє, то тобі зась». І такі правила, зазвичай, встановлюються для простолюду. А пани, як дурні, що хочуть, те й роблять. Але ця народна мудрість прийшла до нас ще з царизму, а тепер у нас інша ситуація, яка зобов’язує усіх за розум братися, щоб не довелося жити при чужих панах, чи представниках кимось визначеної блакитно-кровної «еліти», що крім себе не дозволить нікому бути господарем національної країни. І великі гроші не допоможуть – історія свідчить.

Григорій ВОЙТОК