На березі – пересаж

Пересаж – дуже давня, вочевидь, давньоруська (Х-ХІІІ ст.) назва, хоча у писемних джерелах село фіксується лише у ХVII столітті. Цілком очевидно, що поява цього поселення пов’язана з існуванням водного шляху від Любеча до Чернігова, адже саме тут «пересаджували» суходолом човни із річки Муравлі у річку Білоус. Схожий «перевалочний» пункт був і біля любецького села Неданчичі.

Панські світлиці стали прихистком для лежачих

«Тут у гарадку и выгружають тавары, а отсоль уже сухими руком адвазили до Любеча», – писав Філарет в «Історико-статистичному описі Чернігівської єпархії».

Серед володарів села Пересаж історики згадують козацьку родину Лизогубів та нащадків шляхти Любецького староства – козаків Савичів, Бурдюків та Ріпчичів (Ріпчицьких). Зважаючи на заселеність краю, й кількість володільців була тут досить значною. Наприклад, станом на 1836 рік у селах Зліїв, Губарi, Пересаж, Вербово та Семакі мешкали 44 дворянина та 388 козаків. Однак вже у ХХ ст. кількість населення цього села стала стрімко скорочуватись, село потрапило до списку «неперспективних» та зникло. Останніх власників тутешніх земель ніхто не пам’ятає. Говорять, що вони встигли виїхати за кордон, коли більшовики заварили криваву кашу, залишивши по собі прекрасну матеріальну згадку у вигляді сільського маєтку.

В експропрійованому маєтку живуть люди

Пральня – у винокурні, в колишньому маєтку – палати для лежачих, а в світлицях з чотириметровими стінами – будинок культури. Хто-хто, а «пани» таки знались на будівництві – будували з розмахом і на століття. Чого варті одні лише фундамент колишньої панської хати та височезні стіни? Спробуй зараз обігріти таке приміщення! А якою ж прекрасною навесні буває липова алея! І хоча більшість дерев похилились від старості, проте й нині вони нагадують про древню велич цієї місцини, про те, що до того, як на нашу землю постукав червоним кирзяком немитий кацап, тут жили і господарювали справжні хазяїни.

Будували на совість - зараз тут будинок культури інтернату

Нині на місці колишніх панських маєтностей, експропрійованих совєтами, розташувався Любецький психоневрологічний інтернат – комунальний заклад і майно Чернігівської обласної ради. Насельники установи – люди специфічні, з психічними розладами та захворюваннями, тож говорити та фотографувати можна лише з дозволу їх опікунів. Та й, власне, спілкування з такими людьми навряд чи було б плідним, адже вони, наче малі діти, перебувають в іншому світі, часі та просторі. Тому головним нашим співбесідником став директор установи Олександр Солохненко.

До кордону – рукою подати!

Пересаж розташований за 15 кілометрів від кордону з Білоруссю. Це якщо їхати напряму. Втім, коли почалося вторгнення, село окупанти оминули. Не доїхали, зупинились біля сусідніх Петриків.

Але з першого ж дня повномасштабної війни установа з її підопічними залишалась відрізаною від великої землі. Найбільша потреба – це хліб, який возили з Чернігова і який швидко закінчився, адже до Чернігова доїхати вже було нереально. Згодом додалося ще й проблем із світлом.

«У нас було своє зерно, яким годували свиней, – пригадує Олександр Солохненко. – Ми знайшли млин, змололи зерно на борошно і почали випікати хліб самостійно. Жили одним днем. Війна! Приїжджаєш на роботу, а що буде ввечері – вже не знаєш. Дуже допоміг нам Ріпкинський селищний голова, який домовився за нас із аграріями – одні дали зерна, інші його змололи на борошно. Нам виділили одну тонну борошна, цього вистачило на місяць, – розповідає директор закладу. – По дріжджі, медикаменти та харчі багато хто їздив до Білорусі. Ми просили, щоб і про нас не забували. Тоді білоруси наших людей пропускали, а зараз, гадаю, це – дорога в один кінець».

Так і вижили – колектив і 244 людини зі специфічними психічними захворюваннями.

Як живуть зараз?

Пан Олександр каже, що попри все, живуть непогано. Всього вистачає, а підопічні не відчувають себе обділеними чи голодними, бо харчування у підопічних закладу чотириразове.

В інтернаті є лікар загальної практики сімейної медицини, психіатр і гінеколог на чверть ставки, а також на повну ставку стоматолог, бо зуби для людей у віці – одна з найбільших проблем. Наймолодшим насельникам колишніх панських маєтностей – дещо за 30, а найстаршим – по-різному. Олександр Солохенко каже, що два роки тому померла підопічна, якій виповнився 101 рік. Потрапляють в установу за направленням. Здебільшого люди, які сюди потрапили, доживають тут свого віку. Це їхній останній дім на землі.

Ще донедавна інтернат мав чимале підсобне господарство з худобою та свинями. Нині ж худобу збули, збираються закривати і свинарство. Для своїх потреб на п’яти гектарах території вирощують овочі: картоплю, моркву, буряк, капусту, цибулю тощо. Загалом же територія інтернату займає аж 25 гектарів – його межі фактично співпадають з межами поселення.

«Засівати землю чи вирощувати худобу складно. Ми не витримаємо конкуренції з холдингами, – каже Олександр Солохненко. – Та й проблем багато. Можливо, у 90-ті це було актуально, а зараз всього вистачає. Обласний бюджет нас утримує. Звісно, є певні проблеми із зарплатою, але до кінця року обіцяють цю проблему закрити».

На роботу в Пересаж працівники їздять з Ріпок, Любеча та сусідніх сіл.

Завідувачка будинку культури Світлана Прищепа добирається до Пересажа із сусідніх Семаків. На роботу їздить велосипедом. Жінка пишається своїми вихованцями і хвалиться їх роботами.

«Науменко Світлана малює картини по номерах, – каже вона. – Гарно вишивають Лаврухіна Ганна та Коротка Аня. Люблять співати та танцювати. Для цього навіть придбали музичний центр, – продовжує Світлана Анатоліївна. – Ось ще тренажер купили, – показує на велотранажер. – Спочатку ходили всі, а зараз окремі дівчата. Є у нас і настільний теніс, і навіть волейбол».

На базі будинку культури діє волонтерське об’єднання. Навіть у такій установі жінки з психічними діагнозами знаходять можливості та сили допомагати ЗСУ – плетуть кікімори, збирають макулатуру тощо. Звісно, все це під пильним наглядом та з настановами з боку керівництва.

Хотілося б, щоб той невідомий пан, що жив тут до більшовицького перевороту, тішився з того, що збудоване ним стало в нагоді нужденним, для яких цей інтернат замінив дім, а трудовий колектив – родину.

Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора