«Зазвичай їжджу польовими та лісовими дорогами, – каже Євген. – Місцеві підказують, де можна проїхати, а куди краще не рипатись».

«Не страшно? – запитую у молодого чоловіка.

«До всього звикаєш, хоча, якщо по правді, то до цього ніколи не звикнеш».

«А як почуваються люди, які живуть та працюють у прикордонних з росією селах?» – уточнюю у семенівця.

«Всі вже звикли до обстрілів: пересиділи – і пішли далі працювати. І корів доять, і хліб вирощують. Важка це праця і ризикована, – зітхає Євген. – Але хтось мусить це робити».

Семенівщина – це край, який попри свою близькість до росії, ніколи тут її не чекав. Коли на початку широкомасштабного вторгнення росіяни йшли через Семенівщину, місцеві партизани валили ліс, аби зашкодити просуванню колон та передавали координати й необхідну інформацію командуванню сил оборони.

Євген Шкурат встиг близько познайомитись із «братньою любов’ю» сусідів. Через місяць після вторгнення озброєні окупанти заїхали на тракторний стан і «запросили» всіх чоловіків поїхати з ними. Коли ж ті відмовились, наставили на них автомати.

«Діватись було нікуди, ми сіли в їхній транспорт, і нас повезли. Вивезли аж у прикордонну Миколаївку і там вже допитували, – пригадує чоловік. – Тиснули на нас психологічно, схиляли до співпраці, вербували, хотіли, щоб ми на них працювали і здавали своїх. “Давайте подумайте, все одно ви нікуди не подінетесь”, – казали вони. Зрештою, нас потримали години дві і відпустили. Думали, що вони прийшли назавжди, але не так сталося, як їм того хотілося».

Про те, що семенівці залишились вірними Україні, свідчить і той факт, що навіть коли через місяць окупації росіяни привезли сухпайки, ніхто їх не брав, окрім поодиноких алкоголіків та неблагополучних – для люмпенів немає ні Бога, ні батька, ні Батьківщини.

Наразі ж колектив агропідприємства попри втрату двох третин активів продовжує працювати, а такі люди, як Євген Шкурат, є важливими гвинтиками одного великого механізму під назвою «продовольча безпека».

Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора