|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 13:45 | 04.21.2024

На навчанні з керування безпілотниками На навчанні з керування безпілотниками

Офіцер групи розвідки Роман Маджуга: «На війні не можна впадати в розпач»

Романа Маджугу я пам’ятаю усміхненим, милим та симпатичним хлопчаком. Про таких щиро кажуть: не дитина, а янгол! Він народився в акторській сім’ї та буквально виріс у театрі ляльок. А подорослішавши, обрав магічну сцену і жив щасливим та цікавим буттям творчої людини, чарівника, світлого романтика, залюбленого у рідний Чернігів, кохану дружину та свою дивовижну, неймовірну акторську професію.

Але настали грізні часи: російська орда вдерлася на Чернігівщину, вбиваючи вільнолюбних українців та жорстоко руйнуючи все довкола.

Брат Ярослав Маджуга – актор, але вже досвідчений воїн – одразу взяв до рук зброю та пішов захищати Батьківщину. Втім, молодший Роман під час ворожої блокади Чернігова лагодив автівки військовим і волонтерам. Потім московити накивали п’ятами з Придесення. Роману принесли до театру повістку з військкомату…

Тепер 31-річний Роман Маджуга – молодший лейтенант, офіцер групи розвідки та начальник протиповітряної оборони 45-го окремого стрілецького батальйону. Він відважно воює на Авдіївському напрямку, одному з найгарячіших.

 

3455465567677– Романе, тобі чудово пасував акторський костюм, однак тепер – до ладу і військова форма. Втім, попри все пережите, ти не змінився, – така ж щира, привітна посмішка.

– На війні, що б не скоїлося, не можна впадати в розпач, панікувати, треба мати достатньо самовладання.

– Твій тато Ігор Олександрович, брат Ярослав і дружина Ольга – актори. Чудова династія!

– Авжеж, я – щасливий, що народився і виховувався в такій родині. Змалечку обожнюю Чернігівський обласний театр ляльок імені Олександра Довженка! Адже мені тут завжди дуже подобається. Це – такий чарівний, казковий світ, де мені по-справжньому затишно та радісно. Я з дитинства мріяв стати актором і працювати саме в цьому ляльковому театрі, в якому, по суті, виріс. Пам’ятаю, батько мав відвозити мене в дитсадок, та я настільки сильно просив, вмовляв і благав його взяти мене з собою до театру, що він погоджувався. І я поринав у царство чудес! Тато мій – прекрасний актор. І брат Ярослав обрав цю професію. Тож і я відчув, що театр – це моя доля, моє покликання.

Ярослав на три роки старший за мене. І коли він вступив вчитися на актора, я вже уявляв себе на театральній сцені, поруч зі своїми близькими. Отож закінчив Київську естрадно-циркову академію, факультет – ляльки на естраді. Та й прийшов на роботу до нашого, рідного лялькового театру. А тут уже пів року працювала Оля, яка закінчила Дніпропетровський коледж. І до мене завітало кохання! Ми одружилися, народилася донечка Дар’я, котрій уже сім років.

433464554534554

З донечкою та коханою дружиною

 

Разом з Олею ми тут зіграли в багатьох виставах: «Ласий ведмідь і Кракатунчик» (дякую Вам і Михасеві Ткачеві за чудові книги, за якими наш режисер Віталій Гольцов створив веселий та оригінальний спектакль), «Річка життя» (за творами Олександра Довженка), «Ланцюжок» (казка драматурга Йозефа Лади, цікава, інтерактивна вистава), у різних новорічних виставах. От «Ангелик, що загубив зірку» – це сімейний наш спектакль. Я був щасливим!

У мене ще є хобі для душі – лагодити автомобілі. То я заочно закінчив Чернігівський технологічний університет – магістратуру та здобув ще одну хорошу професію – автотранспортну. Залюбки у вільний час лагодив автівки друзям, знайомим, людям у дорозі. А працював у ляльковому театрі – так я й поєднував обидва свої захоплення.

– А далі в твоє безхмарне життя увірвалася війна…

– Брат Ярослав у 2014 році вже воював в АТО, він – досвідчений боєць. Тому одразу отримав зброю і пішов захищати рідний Чернігів. Був серйозно поранений. Тепер завзято воює на Куп’янському напрямку – танкіст.

А я під час блокади лагодив машини нашим військовим та волонтерам. От і згодилося моє хобі. А щоб самому піти воювати, то спочатку, відверто кажучи, вагався. Бо я раніше не служив в армії, не мав жодного військового досвіду. Але кацапи дременули звідси. І одного дня мені принесли повістку з військкомату просто до лялькового театру. Що ж, я вирішив: «Пора, настав і мій час».

Оскільки я маю вищу освіту, мене направили до Львівської Академії Сухопутних військ, де я через два місяці отримав базову і фахову військову підготовку – командира взводу. І відчув себе значно впевненіше. Так, дійсно, можна підготувати офіцера за два місяці. А солдат-стрілець проходить якісну військову підготовку за місяць. Головне – це бажання людини. У мене таке бажання з’явилося.

А далі вже впливає психологічний фактор. У мене в батальйоні служив майстер спорту зі спортивної стрільби. Дуже влучно стріляв, то й доручили бути снайпером. Однак під час вибухів він буквально панікував, зовсім не міг зосередитися. Тому став зв’язківцем…

Взагалі, наш комбат переконаний, що військовим можна стати за рік. Але людина має себе опанувати, психологічно налаштуватися, звикнути. Я вже звик. На фронті – значно менше усіляких формальностей, ніж у тилу. Бо на фронті що найважливіше для бійця? Вижити.

– А як із «дідівщиною»?

– Ніяк. У нас її просто немає. Ну, яка «дідівщина», коли війна, постійні шалені обстріли і можна в будь-який момент розпрощатися з життям?!

Бачив, по телевізору якось показували, як співробітники ТЦК силоміць запихали чоловіка в автобус і везли у військкомат. Втім, нам дуже потрібні вмотивовані, підготовлені, патріотичні бійці. Бо людина, яку примусили, так потім і «воюватиме»… Тому чоловіка потрібно переконати та психологічно налаштувати. А боятися не треба. Бо я, актор лялькового театру, почав з нуля і зараз воюю, відчуваю свою потрібність. Врешті-решт, це мій обов’язок як громадянина України – захищати свою державу від ворогів. Людина може звикнути до всього і перебороти свій страх. Я до звуків розриву снарядів звик за місяць. Після цього й засинати легше – таке враження, немов у поїзді їдеш…

А далі – як пощастить. Куди потрапиш, у які війська. І від командира дуже багато залежить. Бо, на жаль, є командири, які ставляться до бійців, як до пішаків… А справжній командир – це батько для солдатів! Він повинен відчувати кожного бійця, розуміти, до чого солдат найліпше придатний. Тож гарний командир має бути й менеджером – робити все можливе, щоб людям було якомога комфортніше. Це – турбота про одяг, їжу та житло для бійців… Адже солдат на фронті, особливо спочатку, – буквально, неначе мала дитина, потребує постійної опіки. І неважливо, що цій «дитині» – вже 59 років (був у мене й такий боєць).

Крім того, у кожного командира – ще й купа усілякої паперової роботи. Бо «паперову армію» у війську ще ніхто не відміняв, тому потрібно грамотно працювати з документацією.

– Зараз ми йдемо в НАТО…

– У нас уже відсотків тридцять – за натовськими стандартами. Ну, а найголовніша фігура у нашому війську – це сержант, провідний ланцюжок між солдатами та командиром. За сержантом солдати йдуть, виконують усі завдання. Бойовий стан – це робота сержанта, він завжди поруч на полі бою. Але, звісно, робота командира – велика та кропітка. Адже все, що солдат має, – це старання командира. Хоча, наприклад, командири взводів – теж пліч-о-пліч із солдатами. До речі, обов’язки багатьох командирів взводів зараз у нас виконують сержанти.

– Отож ти потрапив до 45 окремого стрілецького батальйону.

– Підрозділ тоді саме вивели на відновлення з Новобахмутівки, це – під Авдіївкою. Ми майже п’ять місяців пробули на Сумщині – захищали кордон. Я був командиром зенітно-ракетного взводу. Виконували бойові завдання – зокрема, збивати ворожі «Шахеди». Нам допомагали волонтери – наприклад, саме завдяки їхній підтримці в підрозділі з’явився зенітний прожектор, це – важливо. Тож волонтери й зараз багато роблять для ЗСУ. Наші позиції там щоденно обстрілювали – зокрема зі 120-мм мінометів. Отже, на кордоні – теж небезпечно. А ще дошкуляли російські диверсійно-розвідувальні групи. Це – такі своєрідні іспити для ворожого спецназу: настільки диверсант може відзначитися… Тому там постійно треба бути напоготові.

На передовій, на лінії бойового зіткнення, на найгарячіших напрямках, коли відбуваються «м’ясні» штурми супротивника, їхні бійці зазвичай мало підготовлені. Там – це дійсно «гарматне м’ясо», бо кацапи йдуть буквально на вірну смерть. А ось у ДРГ бійці – навпаки дуже добре підготовлені. Це – професіонали, тому вони – небезпечні. Втім, наші бійці – завжди насторожі, справляються.

– А потім ваш підрозділ перекинули під Авдіївку.

– Там – дуже гаряче! По суті, наразі найбільше воюють артилерія і fpv-дрони. Звісно, російські піхотинці також пруть, і наша артилерія їх розбиває. Громить! Лізли кацапські БТР та БМП, але їм теж добряче дісталося, отож поки поменшало. А так міномети, «Гради», все, що може гатити, – стріляє без зупину.

– Романе, як би ти охарактеризував отих російських піхотинців на Авдіївському напрямку?

– Ми їх називаємо «одноразки», бо вони швидко закінчуються… Там це – недавні «зеки» та чоловіки, котрі пішли на війну заради грошей. Таких росіяни зовсім не жаліють, тому й не переймаються великими втратами. Їх це не зупиняє. Вони копають нори – окопи на одну людину – якомога ближче до наших позицій. І тоді вперто лізуть. Ми змушені по них стріляти, а в цей час супротивник отримує наші координати… Що про них говорити? «Розхідний матеріал»: одна чи дві атаки – і ці кацапи гинуть.

А у нас – усе навпаки. Бо для нас найцінніше – це люди. Кожен боєць – справді безцінний! Нам на війні навіть техніку не шкода, бо насамперед стараємося вберегти людей. Цим ми дуже відрізняємося від загарбників. На жаль, найбільше наші бійці потерпають від обстрілів, отримуючи осколкові поранення та контузії. А найбільший, максимальний ефект там викликають наші ударні дрони, які вражають ворогів. Натомість окупанти відповідають нам артилерією. До речі, багато їхніх боєприпасів не розриваються. Проте їх у них значно більше…

Дуже боляче, коли гинуть наші бійці. Це – найважче! Трапляється, що людина пропадає безвісті. Тобто не вдається знайти тіло. Розуміємо: людина загинула або потрапила в полон. Втім, отака невідомість пригнічує. Проте не можна увесь час перебувати в подібному стані.

Тому ми на фронті, попри увесь трагізм, намагаємося підбадьорювати один одного. Адже без гумору, жартів на війні – дуже сутужно. Так, скажімо, хтось із бійців вирізьбив із дерева смішну фігурку усміхненого чоловічка. І ми жартома назвали її «наш днювальний». Це всім сподобалося. Відтоді так і говорили…

3455657567657

З "днювальним"

 

Одяг та продукти у нас є – отримуємо все необхідне. Зброї хотілося б мати більше. Втім, боєприпасів не шкодуємо, якщо йдеться про життя наших бійців і кілька метрів української землі.

Велике значення має й координація зусиль із сусідніми підрозділами. Ми ж там – не одні. Тому нам допомагає взаємовиручка. Сьогодні ми чимось підтримуємо наших сусідів, а вже завтра – вони нас. Така злагодженість дій – надзвичайно важлива! Адже для нас головне – зберегти нашу землю і людей. Тепер мене перевели до групи розвідки, і я саме цим займаюся – взаємодією наших підрозділів, взаємовиручкою, ретельно аналізую дії супротивника. Що він хоче, намагається зробити, як його найкраще зупинити? Безсонні ночі. Постійні телефонні дзвінки. У голові – вибух інформації, яку треба вчасно та вдало опрацювати! А за п’ятдесят чи сто метрів від нас – підступні ворожі прильоти: з гаубиць, «Градів».

Під час повітряної розвідки дуже боляче дивитися на наші поля – все в кратерах, випалене, і взагалі не зрозуміло, скільки потрібно часу, щоб усе це відновити.

Нині наш батальйон – знову на відновленні, захищаємо кордон…

– Ти вже звик до фронту, але війна надзвичайно стомлює!

– Відверто кажучи, коли ця клята війна закінчиться, і бійці повернуться додому, то багатьом потрібні будуть психологи. Бо поранення можна якось вилікувати, а ось повернути людину до спокійного, гармонійного, цивільного життя – нелегко. Згадаємо США, коли американські солдати повернулися з В’єтнаму… Мені поки щастить – ні ран, ні контузій.

Коли ж нарешті закінчиться війна? Всі про це питають, але відповіді у мене поки що немає. Ситуація на фронті – надзвичайно складна, напружена. Загарбники переважають кількісно, у них – більше зброї… Однак українські бійці – справжні герої, бо воюють самовіддано! Принаймні ми вже два роки гідно вистояли проти навіженої, величезної російської орди. Більше того, ми їх так успішно прогнали з Чернігівщини, Київщини, Сумщини, Харківщини і Миколаївщини. Визволили Херсон і Правобережну Херсонщину, а ще острів Зміїний на Одещині.

Звісно, дуже хочеться, щоб війна закінчилася якнайшвидше. Я жартую, що хочу назавжди залишитися молодшим лейтенантом. Чому так кажу? Бо десь через півроку мені мають присвоїти звання лейтенанта. Розумієте? Якщо війна закінчиться раніше, я цього звання просто не отримаю… Втім, навіть найбільші війни не тривають вічно, тож неодмінно скінчиться і ця. Вірю, що на користь України.

– Як житимеш далі? Продовжиш військову кар’єру чи повернешся до цивільного життя?

– Зараз я захищаю Батьківщину, бо не можу інакше. Мушу воювати до Перемоги. Втім, я – актор, мрію повернутися на сцену. Тут, у рідному театрі, я – щасливий! Брат Ярослав теж після війни хоче працювати в театрі ляльок. Тоді ми знову зберемося всією нашою дружною акторською династією, і це буде чудово! Із задоволенням запрошуватимемо Вас на нові вистави.

23534546565476567

Сергій Дзюба, Ольга і Роман Маджуги, режисер вистави Віталій Гольцов і Кракатунчик

 

Проте й розслаблятися не можна, маючи під боком такого підлого, віроломного, агресивного сусіда, як росія. Тому намагатимуся тримати себе в формі, періодично їздитиму на військові збори, тренуватимуся. Треба завжди бути готовим до всього. Нині Збройні Сили України – на високому рівні. Але я щиро сподіваюся, що наша українська армія з року в рік ставатиме тільки міцнішою!

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)