|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 21:54 | 02.25.2024

Батько у вічність пішов, а синам заповів завершити його справи

Батько у вічність пішов, а синам заповів завершити його справи

Про широкомасштабне вторгнення росіян в Україну Володимир Крилач почув у Києві, де працював охоронцем в охоронній компанії. Підтвердили це й сини: офіцер Національної гвардії Микола і офіцер дорожньо-патрульної служби поліції Сергій.

У батька було до них одне питання: хто з них відвезе його додому, у Макарівку? Погодився старший Сергій, але й гарантії не давав, чи дозволить командир підрозділу їхати аж під Бобровицю, куди вже рухалися ворожі колони. Так і сталося: довіз батька лише до залізничної станції Бровари. Там він сів у електричку, яка довезла його тільки до Бобрика. Далі була надія лише на власні ноги, і вони здолали 28 кілометрів до Макарівки, де зустріла сина заплакана 77-річна мама Ольга Іванівна.

IMG 0592 1

Завжди був готовий дати відсіч ворогу

 

– Плакала й Бога молила, щоб Володя благополучно дійшов додому, бо вже знала, що іде пішки, – згадувала мати. – Розривали мою душу й переживання за двох онуків і правнучку Полінку. Трохи заспокоїлась, коли побачила у дворі Володю, живого й не покаліченого, до мене кинувся сльози витирати. З душі трохи відлягло, але тоді й гадки не мала, що спокій мій ненадовго…

IMG 0598 1

Підвищив воєнну кваліфікацію на ББА

 

Щось болюче, видно, скувало горло старенької. Та Ольга Іванівна швидко взяла в руки гіркі спогади. Стала далі розповідати, як син не знаходив собі місця, дізнаючись про швидке просування окупантів. Чули невидимі вибухи і в Макарівці. На другому тижні перебування вдома Володимир заявив матері, що йде у військкомат записуватися добровольцем у ряди захисників Батьківщини. Почув це і кум Вадим Дзигун, що живе неподалік, хрестив старшого сина Сергія. Почав відмовляти Володимира, мовляв, йому вже більше п’ятдесяти, вдома старенька мати, двоє синів у Києві під кулями…

– І слухати не хотів, – згадував Вадим Миколайович. – Аж зі злом гаркнув на мене, дорікнув, що я через мою ушкоджену спину не здатний воювати, тому і його відмовляю. Він же йде захищати від окупантів обох синів, стареньку маму, любу внучку і мене – інваліда. Образливо якось, але я знайшов останній шанс зупинити далеко не молодого кума від воєнних дій: сказав, що в Бобровиці військкомат не працює, кудись виїхав. Але для Володимира це не стало перепоною: подався у Носівку, де й записався в добровольці.

У службовій довідці Державної прикордонної служби Україні записано: «Сержант Крилач Володимир Миколайович, 1968 року народження, призваний на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період 15 березня 2022 року четвертим відділом Ніжинського РТЦК та СП. Інспектор прикордонної служби 2 категорії – водій другого відділення прикордонної комендатури швидкого реагування прикордонного загону імені князя Володимира Великого.

Бойову прикордонну службу проходив Володимир Крилач на Чернігівщині, під Одесою й Ізмаїлом, побував і біля Бахмута, а під відомою Авдіївкою влітку 2022 року одержав поранення руки. Вивозили бійця з поля битви вночі, під свистом куль і снарядних осколків, смертоносних вибухів. Машина потрапила у воронку й перевернулася. Поранений сержант одержав додаткові ушкодження, довелося довше лікуватися, ніж від поранення руки.

Того ж літа, 25 серпня 2022 року, адміністрація Державної прикордонної служби України нагородила хороброго захисника Вітчизни Крилача Володимира Миколайовича нагрудним знаком «За мужність в охороні державного кордону». Вручав нагороду генерал Державної прикордонної служби.

Реабілітацію після лікування тяжкого поранення проходив у рідній Макарівці. Важкувато було, але багато зробив у домашньому господарстві одинокої матері, ще й деяким самотнім сусідам дещо допоміг. Як сказала Ольга Іванівна, таким добродушним був син з дитячих років. Другим його хобі був спорт. З раннього дитинства привчав до фізичної підготовки обох синів. Приклад для молодших показував і на службі в армії, особливо у воєнний час.

– Замучував кум Володя своїми гирями й мене, – розповідав Вадим Дзигун. – Залучив був до спорудження турніка, а потім контролював кожного дня, скільки разів підтягуюсь на перекладині. Зацікавив до цього й сусідів, допоміг і їм облаштувати турнік. А синів Сергія і Миколу не треба було контролювати, вони від батька «заразилися» спортом. Тож і виросли он якими міцними. Не було в них проблем із спортивними нормативами, коли навчалися у вищих навчальних закладах МВС, Микола – вже капітан Нацгвардії.

– Після доліковування Володі вдома моє серце німим криком кричало в грудях, – так не хотіло, щоб він повертався на страшну війну, – знову підключилася до розмови Ольга Іванівна. – І в його очах помітила тінь смутку, якого раніше не помічала, вловлювала лише нестерпне бажання їхати на передову. Тож молилася услід синові, коли їхав від мене, й потім... І Господь, видно, таки почув мої прохання– одного разу уберіг його від смерті.

Рідні розповіли про цей рятівний випадок. Командування прикордонного загону направило Володимира Крилача в тил на освоєння нової бронемашини іноземного виробництва (ББА). Досвідчений водій цивільних і бойових машин швидко, але досить ретельно підвищив свою кваліфікацію, одержав відповідне посвідчення, тож йому було дозволено заїхати додому до матері на чотири дні. Але побув у Макарівці лише два дні.

– Я була саме в хаті, глянула у вікно і побачила, що Володимир ходить по двору і з кимось по телефону говорить, – з сльозами на очах розповідала Ольга Іванівна про той день. – Раптом його ніби хтось під бік штирхнув чимось гострим: забігав по двору, матюччя гнув один за одним невідомо на кого, рукою махав то вгору, то вниз, спересердя плювався. Потім залетів у хату і кинувся збирати свою воєнну сумку. Спитала тихенько, куди він збирається. Відповів уже спокійніше, що їде відправляти декого на той світ.

Мати залилася сльозами, тож розповідь продовжив внук Микола. Сказав, що батьку зателефонували тоді з прикордонного загону Чернігівщини, де трапилася велика біда з його побратимами, і він негайно поїхав туди, не добувши вдома два дні. А якби і він там був під час цієї біди?..

Взагалі-то побратими, які були на похороні Володимира Крилача, розповідали, що 55-річний сержант-прикордонник був дуже уважним і відповідальним, особливо на бойових позиціях, та й на перепочинках гав не ловив. Вказівний палець бійця був ніби прив’язаний до спускового гачка автомата. І вдень, і вночі він придивлявся й прислухався до найменшого шарудіння. Коли поспіхом прощався з кумом, сказав на ходу, що якби був тієї ночі у прикордонному загоні, може, і хлопців захистив би від біди.

Невдовзі сержанта Крилача відправили на інші прикордонні рубежі – на Донеччину Волноваського району. Віддано служив, пекла на передовій не боявся, але й голови не виставляв під кулі, молодих-гарячих теж осмикував, нагадував, що вдома їх чекають живими і здоровими. Бо й сам з кожним днем все більше непокоївся за стареньку маму. За єдиною внучкою Полінкою скучав. Тож і виникла думка звернутися до командування, щоб перевели його служити й воювати на прикордоння Чернігівщини, звідки починав воєнний шлях. Тут неспокійно було і в 2023-му, зате значно ближче до домівки, до 78-річної мами…

Зі слів рідних, Володимир Миколайович три дні не дожив до переведення його на чернігівське прикордоння, його розтерзане серце зупинилося вночі 6 жовтня 2023 року від підступної хвороби.

Після похорону син Микола пригадав один випадок, як батько рятував від явної смерті молоду жінку, яка впала з високої гойдалки, що на лісовому майданчику неподалік Кобижчі. Вона лежала на землі й не подавала ніяких ознак життя. Лише Володимир кинувся до неї, почав робити закритий масаж серця, штучне дихання, виконувати інші дії, які засвоїв ще на строковій службі та нетривалій роботі пожежником. Коли приїхала швидка допомога, жінка вже ожила. Навіть медики дивувалися, як чоловік без медичної освіти зумів повернути її з того світу. Син Микола згадував це й шкодував, що у потрібну хвилину поруч батька нікого не було, хто спробував би заново запустити і його серце. Хоча бувалий офіцер розумів, що врятувати батька від підступної смерті міг би або казковий чаклун, або лікар від Бога. Бо за півтора роки війни на гарячих рубежах серце так надірвалося, що вже ніякі закриті чи відкриті масажі й рятівні пігулки не допоможуть. Потрібен був хіба що «капітальний ремонт», на який у воїна не було часу. Зате в нього завжди знаходився час для допомоги й порятунку інших, хто цього потребував. Тож і проводжати його на Небо зібралося стільки людей, скільки приходять вшанувати найбільш заслужених добротою й відданістю народу. Продовжувати всі свої добрі справи батько заповів синам – Сергію і Миколі.

 

Григорій ВОЙТОК

Схожі матеріали (за тегом)