Ровесники Незалежності у білих халатах
Вже другий рік поспіль Україна відзначає головне державне свято – День Незалежності – в умовах великої війни за своє життя і свободу. З початком повномасштабного вторгнення тисячі медиків у лікарнях, госпіталях, бомбосховища борються за найдорожче – життя. Багато з них – молоді люди, які виросли у вільній державі. Їм пощастило народитися і у вільній країні. Вони з першого класу пішли в українську школу, вчили українську історію, на власні очі бачили дві революції, на їхню долю випала війна, яка триває уже восьмий рік. Їх світогляд відрізняється від світогляду їхніх батьків, бабусь і дідусів. Ровесники Незалежності – які вони?
Розповідаємо історію двох медиків Чернігівської обласної дитячої лікарні – ровесниць Незалежності, на долю яких, як і на долю нашої країни, випало чимало випробувань. Лікар-анестезіолог дитячого відділення анестезіології з ліжками інтенсивної терапії Наталія Сердюк та медична сестра хірургічного відділення Анна Денисенко з 24 лютого 2022 року мужньо і професійно, під обстрілами і бомбардуваннями, без світла та тепла, виконували свою роботу – лікували маленьких пацієнтів, яких у медичному закладі вистачало.
Сердюк Наталія Володимирівна народилася 18 червня1991 року у місті Чернігові. Після закінчення загальноосвітньої школи в селі Красне Чернігівського району у 2007 році вступила до Чернігівського базового медичного коледжу. Потім працювала медсестрою у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії Чернігівської ЦРЛ. Саме там у неї з’явилась любов до реанімації. Прислухавшись до рекомендацій колег, у 2011 році вступає до Київського національного медичного університету ім. О.О.Богомольця. Свій трудовий шлях Наталія почала в Чернігівській обласній дитячій лікарні – спочатку лікарем-інтерном зі спеціальності «Дитяча анестезіологія», а з серпня цього року – лікарем-анестезіологом дитячого відділення анестезіології з ліжками інтенсивної терапії.
Багато хто з медиків скаже, що анестезіолог – це дуже важка професія, бо кожне чергування – це фізичне та психоемоційне перенавантаження, це необхідність дуже швидкого рішення, це ситуації, в яких від прийнятого рішення залежить життя. Швидкість, рішучість, сміливість – це все про анестезіологів. Наталія Володимирівна саме така. А ще вона дуже лагідна і тендітна, до кожної дитини підходить з теплотою в очах.
Діти, які потребують лікування в реанімаційному відділенні, – це діти, яким боляче, і життя яких балансує на певній межі. Призначення лікування, проведення складних маніпуляцій – інтубації, переведення на штучну вентиляцію легень, синхронізація роботи апарату з диханням пацієнта, катетеризація венозного доступу, підключення наркозно-дихальної апаратури, надання наркозу під час оперативного втручання – все це робить Наталія під час кожного чергування.
Через її руки пройшли сотні маленьких пацієнтів. Наталія Володимирівна завжди приходить на допомогу і своїм колегам. У складних випадках, коли у відділенні потрібна присутність ще одного лікаря, коли потрібно виїхати до іншого медичного закладу, куди потрапив у важкому стані маленький пацієнт, коли необхідно супроводжувати хворого з лікарні до столичних інститутів, – у будь-який час дня і ночі Наталія безвідмовно приїжджає на роботу.
24 лютого 2022 року Наталія була на чергуванні. Цей ранок вона згадує неохоче, бо відчула паніку пацієнтів та їхніх батьків. Зібравшись медичним колективом, організували переміщення пацієнтів до підвалу.
Після чергування вдень ще встигла побувати вдома, відвезти маленького племінника в село до бабусі і дідуся і повернутись на роботу.
Далі було багато подій, які і досі сприймаються як неможливі. Бомби вибухали прямо біля лікарні, здригалися стіни, повилітали вікна, зникла електроенергія, потім тепло і вода.
Наталія здавала кров для поранених, проводила наркоз під час операцій пораненим, дорослим і дітям. На той час до лікарні поступали всі поранені, для яких лікарня була найближчим закладом. Найважчим було сортування поранених, тому що як анестезіолог Наталія розуміла, що потрібно насамперед займатись не важкими пацієнтами, а тими, які мають середньоважкий стан, але без допомоги дуже швидко можуть стати важкими. Але зробити цей вибір треба, і дати шанс вижити.
З 5 березня повністю пропало електропостачання в місті, операції проводилися в напівтемряві, вдалими були дні, коли вдавалося провести операцію під генераторним світлом. Частіше приходилось «вентилювати» руками, в той час як хірурги оперували під світлом налобних ліхтариків.
Без тепла, без води, без електроенергії – 30 днів умов, в яких важко жити. Але не тільки жили, а і працювали – лікарі продовжували лікувати і рятувати, тримаючи свій фронт.
Про Незалежність Наталія говорила так: «Можливість бути вільним у вільній державі».
* * *
Денисенко Аня Володимирівна народилася 3 грудня 1991 року в селі Нові Броди Менського району, після закінчення середньої загальноосвітньої школи в селі Дягова у 2009 році вступила до Чернігівського базового медичного коледжу. Після його закінчення у 2012 році розпочала роботу на посаді сестри медичної хірургічного відділення Чернігівської обласної дитячої лікарні.
Старанна, ввічлива, професійна, готова прийти на допомогу, завжди мала повагу та авторитет як серед колег, так і серед маленьких пацієнтів та їх батьків.
24 лютого 2022 року Аня прийшла на роботу. З 5-ої ранку включилися сирени і майже відразу почулися вибухи. Діти були перелякані, дорослі в більшості розгублені.
Але професіонали в хірургії звикли діяти дуже швидко і кардинально. «Всі спускаємося в підвальне приміщення», – це стало початком етапу в житті лікарні, робота якої була переформатована за години, адже хворі діти потребували медичної допомоги.
Ін’єкції, маніпуляції, крапельниці, перев’язки робилися в пристосованих приміщеннях підвалу, а операційну розмістили в травмпункті на першому поверсі.
Першим пораненим був хлопчик з осколковим пораненням живота, його оперували в операційній травмпункту. Цю операцію Аня запам’ятає назавжди.
3 березня – це день, який запам’ятається назавжди. Літак летів дуже низько, сильно гудів, всі спустились в підвал. Вибух відчувся так, неначе бомба влучила в лікарню. Потім з’ясувалось, що було вісім авіаційних бомб, і вони впали за 800 метрів від лікарні, зруйнували кардіоцентр та три багатоповерхівки, це була перша трагедія Чернігова, коли одразу загинули 47 чоловік. Поранених було багато, когось принесли, когось привезли, хтось прийшов сам.
Усі працівники лікарні надавали допомогу: знімали брудний одяг, перев’язували рани, несли в операційну, заспокоювали і плакали разом з постраждалими.
Перші дні ще ночували в коридорі, за необхідності спускалися в підвал. В укритті було тепло, поки працювало опалення. Коли ж ворог почав бити по ТЕЦ, тепла не стало. Вантажним ліфтом спустили в підвал ліжка, матраци, подушки та ковдри, обігрівач і чайник. Ще було світло. Коли його не стало, запустили генератор, щоб проводити операції. Лікарі працювали в таких жахливих умовах, що навіть уявити складно. Було, що операції завершували при ліхтариках.
У підвалі від холоду не рятувало нічого. Коли стихало бомбардування, можна було піднятися у відділення, щоб поїсти. А коли почали надходити поранені, їжу тільки отримували «нагорі» і несли «вниз». Особливо багато було постраждалих, коли влучили в одну з міських багатоповерхівок.
16 березня касетна бомба впала біля лікарні. У приміщенні з першого по четвертий поверх повибивало вікна. Такої сили були удари, що не витримували металеві батареї. Підвал. Сюди, в лікарняне укриття, приходили вже й мешканці міста, ночували всі разом і допомагали одне одному. Коли почалися дощі, у підвалі стало сиро й холодно. І лише в окремі дні, коли за вікном світило сонечко й не вила сирена повітряної тривоги, можна було полежати на ліжку в палаті та погрітися.
Аня Денисенко зі співробітниками
Аня тепер знає, як можна безмежно радіти сонцю.
Був у Ані і свій підопічний, В’ячеслав – дитина, якій 22 лютого зробили операцію, і яка родом з села на кордоні з росією. Він прожив у лікарні 43 дні. Коли всі були зайняті, гуляв з дітьми медпрацівників, які теж жили в лікарні: 6-річною Лізою, донькою медсестри Ксенії, і 5-річною Вікою, внучкою молодшої медичної сестри Наталії. Коли було спокійно, вигулював Аніного мопса.
Батьки не змогли приїхати й забрати дитину, бо вже з першого дня перебували в окупації і від Чернігова їх відділяла лінія фронту. Емоційний стан їх важко переоцінити. Їхній син і онук перебував під жахливими авіанальотами ворога, а вони не могли його забрати з небезпечного міста. Рідні плакали від безпомічності. І поки був зв’язок, Аня їх заспокоювала, запевняючи, що В’ячеслава ніхто не покине, що там, у лікарні, вони всі – разом. Вона дотримала свого слова, передавши хлопчика із рук в руки його матері, яка в квітні дібралася-таки до Чернігова.
Підготувала Марія ПУЧИНЕЦЬ за інф. Чернігівської обласної дитячої лікарні