|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 17:30 | 07.17.2024

Незламні рівнопільці щодня допомагають ЗСУ

Незламні рівнопільці щодня допомагають ЗСУ

Жителі Рівнопілля у березні минулого року сповна відчули, що несе «русскій мір». З перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну село Рівнопілля, яке розташоване за 20 кілометрів від Чернігова, опинилося в окупації.

І майже увесь період, поки тривали бойові дії в області, селянам довелося жити на території місцевого заводу, бо окупанти постійно обстрілювали Рівнопілля. Дуже постраждала інфраструктура і будинки, велика кількість їх була просто знищена. Та навіть після пережитого жахіття місцеві жителі не опустили руки. Вони не лише повернулися і відновлюють своє село, але й допомагають українським військовим: плетуть маскувальні сітки, кікімори, виготовляють окопні свічки, готують їсти та збирають кошти на придбання необхідних речей для захисників. Люди кажуть, що до перемоги не можна зупинятися, бо ж військовим потрібна наша підтримка.

 

Майже відразу після того, як російська армія втекла з Чернігівщини, люди почали відновлювати своє життя. Проте воно вже не може бути таким, як до повномасштабного вторгнення, адже війна змінила кожного.

Жителі ж Рівнопілля, які пережили окупацію і не з чуток знають, що несе росія і яку ціну платить Україна за те, щоб вигнати ворога з рідної землі, взялися всі гуртом допомагати нашим військовим. Об’єднавшись, вони почали тісно співпрацювати з волонтерами, та зрештою і самі ними стали.

Тож минулого тижня військові та волонтери завітали до Рівнопілля, щоб віддячити їм за неоціненну підтримку. Місцевим активістам вручили від ОК «Північ» подяку за допомогу армії та прапор з підписом від бригадного генерала, командувача ОК «Північ» Дмитра Красильникова.

volonzsu

«Запустивши ініціативу «ЗСУ допоможемо – швидше переможемо!», ми відвідуємо ті населені пункти, де люди гуртуються і допомагають військовим, аби подякувати їм за таку роботу і таким чином заохотити мешканців громад Чернігівщини допомагати ЗСУ і робити свій внесок в нашу спільну Перемогу. І це наразі дуже важливо, бо ви всі особисто дотичні до неї.

Адже те, що ви робите, – неоціненна допомога, – сказав представник оперативного командування «Північ» на позивний «Редактор» під час вручення рівнопільцям подяки. – Своїми вчинками і наполегливою працею ви даєте відчути нашу єдність і непереможність. У спільній боротьбі ми обов’язково переможемо. І від імені командирів ОК «Північ» хочу виголосити вам щиру подяку за все, що ви робите. Честь вам і шана!»

А капелан ОК «Північ» привіз і вручив дівчатам, які невтомно плетуть маскувальний захист для військових, ікони – обереги Св. Великомучениці Катерини.

Дівчата ж віддячили військовим смаколиками, маскувальними сітками та окопними свічками. А ще передали Олександру Вайлу – волонтеру, з яким постійно співпрацюють, – цілу купу російської «літератури-макулатури».

 

Після звільнення почали працювати на перемогу

 

soloyana«Після окупації ми почали працювати на допомогу військовим. Так вийшло, що мені довелося виїхати з Рівнопілля спершу в сусіднє село, потім до знайомих у Ріпки, але коли я повернулася, то дивилася на своїх односельчан і бачила, що їм морально було дуже важко це все переживати, важко після пережитого адаптуватися до мирного життя. Тоді я зв’язалася з Олександром Вайлом – він мій давній знайомий. І ми почали допомагати через нього військовим саме продуктами: овочами, консервацією, – розповідає організаторка волонтерського руху в селі Рівнопілля Яна Соловей. – Та вже у вересні ми почали плести сітки. Довго шукали місце, де б могли розміститися, бо село в нас молоде і великої адмінбудівлі немає. Проте нас дуже підтримує голова ТГ, і він дозволив плести в садочку. Та з часом він домовився з господарем цього приміщення, де ми є зараз. Всі витрати на оренду й електроенергію теж взяла на себе територіальна громада. І тепер ми тут працюємо щоденно».

Яна розповідає, що до допомоги військовим долучилися не лише жителі Рівнопілля, але й сусідніх сіл.

«Ми в Рівнопіллі плетемо маскувальні сітки та кікімори, а в сусідньому селі дівчата роблять окопні свічки. Взагалі намагаємося робити все, що можемо. Якщо збираємо якісь продукти, то все село долучається, і не лише Рівнопілля, але й Рижики, Юр’ївка, Рябці, Хмільниця. Всі ми постійно комуні куємо, і якщо нам терміново потрібно кудись щось відправити, то треба лише кинути клич. Все буде зібране наступного дня».

Повномасштабна війна показала, що співпраця військових, цивільних та волонтерів творить чудеса. Тому рівнопільцям теж допомагають військові, як і вони їм.

«У нас є добра подруга Наталя, вона військова і багато в чому допомагає нам, – говорить Яна. – Деякий час ми збирали кошти на основи, а вона діставала нам ввесь необхідний матеріал для сіток. І це насправді дуже полегшує роботу. Адже якщо з білою тканиною не було проблем, то для літньої маскувальної сітки тканину важче знайти. На зимові сітки збирала вся наша громада, і ще ми до Ріпок дісталися. Потім Наталя домовилася зі швейними фабриками, і вони почали допомагати тканиною. Конопляну нитку на кікімори, яку зараз важко знайти, теж діставала Наталя. Можна ще використовувати мішковину, але конопляна нитка для кікімор найкраща. Вона не жарка, швидко сохне, легка і тепла. Ми передали хлопцям на Донецький напрямок чотири кікімори, то взимку вона рятувала від холоду.

litsitka

Процес плетіння літньої сітки зі спанбонду

 

Часто допомагаємо своїм хлопцям, бо з села багато пішло служити, через Олександра передаємо. Також я веду в соцмережах сторінку, викладаю фото нашої роботи і якщо хтось бачить, то також звертаються, і ми допомагаємо, якщо можемо, усім без винятку. Ми купували, ковдри, сухі душі, спальники. Нам пасічники мед дають, який ми пересилаємо хлопцям.

nafront

Допомога з Рівнопілля поїде на фронт

 

Дуже вдячна людям, які постійно донатять, бо прізвища у переказах одні й ті ж. І ми вдячні за кожну копійку, дуже вдячні. Я б сама нічого не зробила. Ініціатива була моя, але люди підтримали, і так разом ми працюємо на перемогу».

 

Кікімори з коноплі – найкращі

 

kikimoraКікімора – дуже гарний маскувальний засіб, але не всі вміють її плести. Сам процес пошиття кікімори дуже кропіткий. У Рівнопіллі майстрині роблять її не на сітці, а на бавовняній або лляній основі. Місцева майстриня шиє попередньо заготовку-основу: штани і кофту з капюшоном. Нашиває на неї джинсові стрічки, щоб були міцніші, а вже інші дівчата наплітають на цей костюм лляну або конопляну нитку. Саме виготовлення одного такого захисного костюма-кікімори займає до десяти днів.

«Я плету вдома кікімори, – розповідає одна з майстринь Яна. – За ввесь час сплела чотири костюми і одну куртку. На штани, якщо сидіти ввесь вечір з 17.00 до 23.00 години, то десь чотири вечори потрібно. Беремо джгут конопляний, розплітаємо і розчісуємо. Після плетіння кікімори, коли виходиш в іншу кімнату, то наче все вкривається пухом. Все вчилися самі, подивилися в Інтернеті і робимо».

Першу кікімору рівнопільські дівчата зробили в січні цього року, від того часу вже вдалося виготовити сім штук. Та запит на них є постійно. Зараз роблять маскувальні літні кікімори у вигляді пончо.

«З кікіморами були деякі проблеми, бо потрібно було знати нюанси, – розповідає Яна. – Десь зав’язку зробити, десь ширина капюшона мала бути відповідна. І в цьому нам допомагала Наталя і наш земляк, військовий-герой, але, на жаль, вже загиблий Богдан Бондарчук. І це була важка втрата. Вони нам радили, що треба робити».

 

Понад сто сіток за півроку

 

asitkavel«Активно плести сітки ми почали з 3 жовтня. За цей час вже наплели 108 штук різного розміру, – розповідає Яна. – Якщо перевести в кілометри квадратні, то це вже понад три кілометри. Запит на сітки є постійний, і він ніколи не падає. Сітки потрібні хлопцям завжди. Це як витратний матеріал у них. Зараз проблема в тому, що люди дуже виснажилися в плані донатів. Щоб зібрати на ту саму сітку-основу, потрібен час. Та й на тканину потрібні гроші, бо свою тканину ми вже вигребли з домівок, тому зараз купуємо і основу, і саму тканину. Беремо спандбонд – це дуже легкий матеріал, який не вбирає вологу і з ним легко працювати. Та й сама сітка дуже легка виходить. Якщо стандартна сітка 4 на 6 метрів з бавовняної тканини важить десь 15 кілограмів, то зі спанбонду така ж важить менше трьох кілограмів».

Плетуть сітки 25 жінок з Рівнопілля. Приходять, коли хто може, але щодня по декілька годин.

«У нас тут зібралися ідейні дівчата. Узимку плели в клубі. Було холодно, руки мерзли, але ми все одно ходили, – розповідає Тамара Борисівна Зінченко. – Потім сюди перейшли. Плетемо кожного дня, недовго, по дві-три години. Відкладаємо всі свої справи і приходимо сюди. Не можемо по-іншому. Нам дуже шкода тих хлопців, які гинуть. Ми можемо спати більш-менш спокійно, можемо їсти, можемо відпочити, можемо займатися тим, чим хочемо, можемо вільно ходити по вулиці, і всім цим ми завдячуємо їм – тим хлопцям, які б’ють ворога, що напав на нашу країну. І таким чином ми хоч трохи хочемо полегшити їхню роботу. Трошки попрацюємо – і побіжимо робити свої справи далі.

Сітки плетемо різні – від маленьких до великих розмірів. Робота йде в нас швидко, якось сітку 4 на 8 метрів вдесятьох сплели за чотири години».

Свої сітки «рівнопільські павучки» відправляють через волонтерів або напряму хлопцям поштою. В основному це Дніпропетровський, Запорізький, Донецький напрямки.

«Ми не питаємо, звідки запит, яка бригада, бо вони всі наші. Всі роблять одну справу, і всім ми хочемо допомогти, – говорить Яна. – Найприємніше – коли приходять від них фотозвіти, відео з подякою, що дійсно все це їм потрібно. І скільки треба, стільки ми й допомагатимемо, але вже хочеться перемоги».

 

Усе село жило на заводі

 

Навіть через рік після повномасштабного вторгнення та активних бойових дій на Чернігівщині жителі Рівнопілля пам’ятають усе, що довелося пережити в окупації.

«24 лютого я не вірила, хоча чули вибухи. Я відмовлялася в це вірити. Усю ніч з 24 на 25 був постійний обстріл на трасі. Наступного дня ми вирішили їхати у Вербичі, бо з Ріпок їхала велика колона танків. Дорогою ми бачили спалену техніку і обабіч неї тіла вбитих військових, та тоді ще не було розуміння, чиї це хлопці. Доїхавши до Вербичів, ми побачили на полі туман з пилу – то їхала ворожа техніка, і нам дивом вдалося встигнути в’їхати в село і не зустрітися з ними, – згадує лютий 2022-го року Яна. – А вже 25 та 28 лютого був обстріл Рівнопілля. З Вербичів ми переїхали в Ріпки і перебували там. У мене маленький син захворів, і я дуже боялася їхати далеко від лікарні. Найемоційніший день був, коли мені подзвонила кума – 1 квітня, на день народження сина – і вона каже: Яна, звільнили село! Я почала дзвонити всім – і дійсно так. Другого квітня ми поїхали в село».

Ті ж, хто лишився в Рівнопіллі, згодом майже всі переїхали жити на півтора місяці в підвали місцевого заводу, бо саме село сильно обстрілювали, і в будь-який момент у хату міг прилетіти снаряд.

Тож люди розуміли, що у підвалах заводу безпечніше, ніж у погребах. У перервах між обстрілами керівник і працівники заводу їздили селом та забирали усіх охочих у безпечніше місце. За декілька днів там жили вже більше 400 людей.

«На заводі сиділи постійно. Нас врятував директор заводу Михайло Альфредович. Саме він приїздив своєю машиною під обстрілами і вивозив людей у бомбосховище, – згадують жінки. – Було три підвали, і люди розселилися в них. Також на заводі була їдальня, там були невеликі запаси якихось круп та борошна. Потім з дому приносили продукти: бігали, коли хоч трохи стихало, а коли і під обстрілами. Намагалися обходити російські блокпости, щоб не потрапляти їм на очі. Їжі було небагато, але ж зовсім голодними ми не були. Готували самі в їдальні. Спочатку годували дітей, потім дорослих. Росіяни постійно приходили до нс. Пропонували виїхати. Вони вивозили людей у Ріпки або в Білорусь. Проте мало хто погоджувався».

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ

Схожі матеріали (за тегом)