|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 15:46 | 04.20.2024

Руслан Семінько за кілька днів до початку повномасштабної війни Руслан Семінько за кілька днів до початку повномасштабної війни

За Україну! За її волю!

Ішов третій день війни – 26 лютого. Ми ще не могли повірити у реальність подій, не могли усвідомити те, що діється. Навколо Талалаївки вже рухалися ворожі колони.

Ще хтось намагався заспокоювати свої нерви тим, що росіяни не чіпатимуть мирне населення. Та вже у Єдиних новинах інформували про інше – вороги лізуть, як таргани, вони вбивають, ґвалтують, грабують… Того ж дня у цілодобових новинах прозвучала звістка, що на Сумщині загинули двоє прикордонників. Одним із них був сержант Руслан Семінько із Талалаївки.

 

– Я почула цю новину, – згадує мама Руслана Тетяна Володимирівна, – і не могла собі місця знайти. Дзвоню до нього, виклики йдуть, а син не відповідає на дзвінок. Удосвіта 24-го лютого і Руслан, і Володя повідомляли мене про початок повномасштабного вторгнення. Моєму розпачу не було меж, бо мої обидва синочки на передовій: Руслан – прикордонник на Сумщині, а Володя служить за контрактом, на той час теж у тому регіоні. Не випускала телефон із рук з надією, що синочок передзвонить. Це вже пізніше, після похорону, чоловік зізнався, що він набирав йому і казав, що вороги їх накривають «Градами». Мені він такого б не сказав. Він дуже беріг мене, навіть у такому жаху. Не передзвонив син і до дружини Каті. Ми всі розуміли, що трапилося щось страшне, інакше б він хоч слово сказав, і періодично продовжували дзвонити. Відповіли нам уже з моргу у Лебедині. Телефон його не встиг розрядитися. Усе далі, як в тумані. І досі я не можу усвідомити, що ніде і ніколи його не буде на землі!

ruslx

До війни я була найщасливішою жінкою у світі! Я – мама двох чудових хлопців, двох дорослих синів! Я ними жила і дихала. І дня не минало, щоб із ними не говорила по телефону, а коли я до них їхала, а чи вони додому, то, взагалі – вершина щастя… Мої обидва сини вибрали свій життєвий шлях – захищати Україну. Я гордилася і горджуся цим. Як на душі важко, як плаче вона щодня, можуть зрозуміти тільки ті, хто втрачав своїх дітей. Минає рік такого болю, який не можна передати словами. Мій добрий, лагідний, мій турботливий син… Щодня говорю з ним і вірю, що він чує мене… Не звикається! Не легшає… Та треба жити. Треба всім нам вистояти і перемогти! За Україну молодший син загинув, за Україну старший воює…

Більш, як тридцять років тому дівчина з Кубані Таня закохалася у хлопця з нашого Липового – Євгена Семінька. І, як кажуть, куди голочка, туди і ниточка. Зупинилися жити у його рідному Липовому. Роботу із вищою технічною освітою у селі знайти було не реально, отож не цуралася ніякої – працювала і в колгоспній їдальні, і в лікарні. Адже у складні 90-ті треба було якось виживати. У грудні 1993-го народився їхній первісток Володя, а якраз на Тетянин день, 25 січня 1998-го, – Русланчик. Такі рідні, такі різні і, водночас, такі схожі за переконаннями її хлопці.

Знаючи багато років Тетяну Володимирівну, важко і здогадатися, що тридцять років тому вона говорила російською. Тоді ще ніхто б на це і не зважав, але, вирішивши жити в Україні, народивши тут дітей, вона швидко опанувала і мову, і звичаї. «Як у одній сім’ї різними мовами говорити?! Мої сини народилися і виросли справжніми українцями, – з гордістю розповідає жінка. – І це моє щастя! Спасибі Богу, що моя доля склалася тут, в Україні. Я вірю, що Україна обов’язково переможе, вірю в її світле майбутнє! Інакше і бути не може! Надто дорогу ціну платимо за це!»

Із старшим сином Володимиром ми познайомилися особисто незадовго до війни. Вже і не пам’ятаю на якому Інтернет-ресурсі побачила заголовок: «Наш воїн із песиками в окопі вразив увесь світ» та інформацію, що фронтова світлина з російсько-української війни військового фотокореспондента Олександра Клименка потрапила в рейтинг найкращих знімків 2021 року за версією агентства Reuters. А на фото – військовослужбовець 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського Володимир Семінько.

1asvitlyma

Світлина Володимира Семінька із песиками в окопі вразила увесь світ (фото О. Клименка)

 

Відразу впізнала Володю. Знайшла його контакти. Якраз перед новим 2022-м його бригада вийшла на ротацію. Стояли на Сумщині. Зустрілися у останній вихідний грудня. Довго розмовляли про все: про Україну і неминучість війни, про суспільство, про виховання дітей. Здавалося, що розмовляю із ровесником, а чи старшою людиною, хоч Володі на той час виповнилося 29 років. До початку Майдану хлопець уже відслужив строкову службу. Працював на будівництві у столиці. Події 2014-го не минули його, не міг бути осторонь… Тому і в АТО пішов добровольцем. У 2016-му був тяжко поранений, довго лікувався у госпіталі Дніпра. Та про групу інвалідності і чути не хотів. Одружився, став батьком чудового хлопчика. Та у 2020-му знову пішов служити за контрактом. І тепер воює там, де дуже гаряче…

Про молодшого брата розповідав тоді із особливим теплом. Брати були найкращими друзями. Навіть автомобілі купили однакові і жартували із мами, коли вона старалася визначити по звуку машини, котрий із синів їде.

Руслан добре навчався у школі, займався спортом та спортивним туризмом. Був добропорядним, щирим, завжди і в усьому любив справедливість. Закінчив Сумський медичний коледж і почав працювати медиком у військовій частині. Скоро перекваліфікувався на військову спеціальність. Служив на кордоні. У його 24 роки все було добре: улюблена справа, кохана дружина, з якою недавно побралися, люблячі батьки… І стільки мрій! Якби не війна…

1adenves

Руслан із мамою у день свого весілля

 

З перших годин війни прикордонники Сумщини вступили у нерівний бій. Життя Руслана обірвалося в одну мить. Похоронили Героя у Липовому, на батьківщині його тата.

Указом Президента України Володимира Зеленського №79/2022 від 28 лютого 2022 року в Державній прикордонній службі України орденом «За мужність» III ступеня нагороджено посмертно сержанта Руслана Євгеновича Семінька.

Сльози матері не висихають. До цього болю не можна звикнути.

– У ті складні роки, коли ні роботи, ні зарплати, у нас у Липовому серед зими згоріла хата… Ми там жили у квартирі, де була раніше стара сільська школа. На горищі від димаря спалахнуло. Ми з чоловіком і дітьми залишилися у чім були. Здавалося мені тоді, що серце не витримає. Та оговталися. Люди на квартиру пустили, потім хатку в Талалаївці купили, ремонтували. Я себе взяла в руки, бо обіймала своїх синочків і старалася зробити все можливе, щоб вони швидше забули цю трагедію. Коли Володя кілька місяців лікувався у Дніпрі після поранення, я думала, що нічого страшнішого і бути не може. Та найголовніше, що він був живим! Виходився! Тепер розумію, що загибель сина – це ні з чим не порівнянне горе. Сльози, сльози… Здається, я б і жила біля могилки. Говорю із ним щодня. І досі не можу усвідомити, що це трапилося. А тоді, рік тому, і взагалі. Все, як у тумані. Хлопці наші із військкомату дуже ризикували, щоб його привезти із Лебедина. Кругом колони ворожі ходили, їхні блокпости… Цей рік… ніби й не жили. Заради Володі тримаюся, заради внучка Кирилка. А як змиритися – не знаю. Русланчик був дуже ніжної натури. Щоразу, як їхав додому, мені квіти дарував, любив мені на кухні допомагать, обіцяв, що на відпочинок мене повезе, мовляв, настав час, мамочко, щоб ми про тебе дбали, – розповідає Тетяна Володимирівна і показує фотографії. – Ось ми на морі, ось пельмені ліпимо на кухні, а це весілля у Руслана з Катею… Дивлюся щодня… Не встигли вони пожить, не встигли дітей народить… Немає межі ненависті до цих нелюдів, які зруйнували наше щасливе життя! Живу від дзвінка до дзвінка від Володі. Як почую: «Мамулька! Я поїв і шапці!» – усміхнуся, обійму його подумки і живу далі… ПЕРЕМОГА неодмінно за нами!

 

Олександра ГОСТРА

Схожі матеріали (за тегом)