|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 12:54 | 10.05.2022

«З першого дня війни вірю в нашу Перемогу!»

«З першого дня війни вірю в нашу Перемогу!»

Про офіцера підрозділу морально-психологічної підтримки ТрО ОК «Північ» ЗСУ Анатолія Кіяна («Снайпера») мені порадив написати герой оборони Чернігова Андрій Требух, легендарний «Кліщ».

Андрій сказав, що «Снайпер» – дуже скромний добродій, не любить хвалитися подвигами, однак це – хоробрий та шляхетний чоловік, справжній патріот України. Такий відгук від самого «Кліща» – найкраща рекомендація! Тому, звісно, ми радо запросили капітана Анатолія Кіяна до редакції газети «Чернігівщина».

 

– Пане Анатолію, всіх бійців, захисників рідного Чернігова, які з нами зараз спілкуються, ми просимо розповісти про себе.

– Я – родом із села Смош Прилуцького району. Батько все своє життя працював у колгоспі на тракторі, мама трудилася дояркою. А я закінчив Чернігівський державний педагогічний інститут імені Тараса Шевченка. Хотів бути вчителем початкової військової підготовки. В інституті була військова кафедра, тож я отримав звання лейтенанта…

Пішов служити до Чернігівського прикордонного загону. А далі з 2001 року до пенсії працював дільничним інспектором міліції в Чернігові.

Зараз мені – 52 роки. Сину – 29, п’ять років служив в АТО і тепер воює на Донбасі в десантно-штурмовому батальйоні 95 бригади. Доньці – 26, ще торік поїхала за кордон і нині мешкає там.

– Як для Вас почалася ця війна?

– 24 лютого я прокинувся вранці та звернув увагу на велику кількість людей і машин, котрі кудись поспішали. Гамір!.. Це – незвично. Було багато військових та поліцейських… Увімкнув телевізор – війна!

Заправив в автівку повний бак пального. А оскільки я – ветеран МВС, звернувся до головного управління поліції в Чернігівській області, записався до списку на отримання зброї. Там я й зустрів свого колегу Андрія Требуха, з яким раніше працював у міліції. І він запропонував мені їхати з ним. Він організував і очолив групу, відому зараз як «Кліщі», від позивного керівника. В поліції мені зброю так і не видали, тому я прийшов до «Кліща» зі своєю снайперською гвинтівкою.

– Тобто Ви вже раніше мали особисту зброю?

kiyan2– Так. Я – мисливець, це – моє захоплення, як і риболовля. Люблю цю справу! Власне, я й позивний отримав через свою снайперську гвинтівку… А ще у мене є потужний, якісний прилад нічного бачення. Отож ми зібралися у Андрія Требуха вдома. І невдовзі вже одержали своє перше бойове завдання – потрібно було виїхати в Рівнопілля й розвідати обстановку.

Ми вирушили туди вчотирьох: «Кліщ», «Бармен», «Боцман» і я. Там ми й вступили в бій із російськими загарбниками. Їх було значно більше, але нам вдалося вирватися… А потім ми заїхали з тилу в їхню колону та буквально проскочили між танком і БМП, там були ще ворожі «КамАЗи». Вони просто не чекали такої зухвалості! Далі ми приїхали в ОК «Північ», і я надав точні координати колони за допомогою локації по телефону, тоді ще був зв’язок. І наші артилеристи невдовзі накрили та знищили рашистів – там було близько ста одиниць техніки.

– І це сталося в перший день війни!

– Так. Потім ми виїхали в напрямку Киселівки – займалися розвідкою. Колони окупантів рвалися до Чернігова з Ріпок і Городні. Наші підірвали міст біля Киселівки, і рашисти зупинилися. Але треба було, щоб ворог не обійшов позиції ЗСУ через Вознесенське. Отож ми з Новоселівки пішли пішки в бік Киселівки. Окупанти сильно нас обстріляли з мінометів, та все обійшлося…

У наступні дні я виконував завдання «Кліща» – вів спостереження та корегував вогонь артилерії. У мене ж – 30-кратний оптичний приціл, було все чудово видно в напрямку Рівнопілля та Товстолісу.

– Де Ви в цей час знаходилися?

– На даху 17-поверхового будинку біля ЗАЗу… І коли з Товстолісу заходила ворожа колона, я передавав координати для нашої артилерії, й вони гатили по загарбниках. Втім, у них був підрозділ радіоелектронної боротьби, тож вони встановили моє місцезнаходження, а також місце біля «Епіцентру», де знаходився мій друг на даху дев’ятиповерхівки… Бо я з ним говорив, і він раптом каже: «Мене почали обстрілювати з танку».

– Друг живий?

– У нього пошкоджене коліно, але головне – живий! І от вони тільки-но обстріляли мого бойового побратима й одразу ж заходилися бити по мені... Дякувати Богу, вцілів! Перейшов до іншого місця спостереження і виконував бойове завдання.

– Я бачив на Кільцевій підбитий ворожий танк... Взагалі, біля ЗАЗу, знаю, теж було «спекотно», тривали запеклі обстріли!

– Відверто кажучи, я був на даху, корегував вогонь нашої артилерії, то не надто в курсі, що там відбувалося внизу… Втім, тоді в Чернігові багато де було «спекотно»!

– А потім зовсім пропав зв’язок...  

– Так. І найгірше, що я взагалі не міг зв’язатися з «Кліщами»! Що ж було робити? То я приєднався до блокпосту на Масанах, біля «Млибору», на вулиці Елеваторна. Це – блокпост 119 бригади територіальної оборони.

– Прийшли туди зі своєю снайперською гвинтівкою?

– Аякже. Поруч розташовувалися бійці нашої 1-ї танкової бригади. Тож ми охороняли їхню техніку. Так я там і служив, аж доки трикляті рашисти не дременули звідси.

– А якийсь пам’ятний випадок можете розповісти?

– На початку березня поблизу нашого блокпосту збили ворожий літак, котрий впав у приватний сектор. У нього поцілили прикордонники із зенітної установки… Бачив наш спалений танк на Масанах – командир цього танку загинув у свій день народження. Взагалі, танкісти гинуть на війні найчастіше, адже вони зазвичай воюють на передовій. А ворог перш за все намагається знищити важку техніку…

Відверто кажучи, я – простий боєць, не майстер усіляких оповідок… І зовсім не вважаю себе героєм. Лютий ворог напав на мою Батьківщину, тому захищаю Україну та рідний Чернігів зі зброєю в руках. Адже не міг вчинити інакше! Тому я воюватиму до самої нашої Перемоги – стільки, скільки буде потрібно. Так само і мій син воюватиме. Ми нізащо не віддамо нашу землю на поталу цим нелюдам!

– Скажіть, будь ласка, у Вас були моменти розпачу?

– Не було. Що б не сталося, незважаючи на все пережите, я не плакав, не панікував і не впадав у розпач. Бо з самого початку, з першого дня війни вірю, що ми неодмінно переможемо ненависних окупантів, зметемо їх звідси.

– Але ж спочатку ситуація була дуже тривожна, рашисти оточили наш Чернігів, наступали на Київ – були вже в його передмістях…

– І чим усе це скінчилося? Вони ганебно накивали п’ятами, зазнавши великих втрат. Бо наш український народ – вільнолюбний, незламний, тому його просто неможливо підкорити! І я ані на йоту не сумніваюся, що агресор росія зазнає нищівної поразки й змушена буде забратися звідси геть. Я в цьому впевнений на сто відсотків!

– Добре, розпачу у Вас не було. А страх коли-небудь відчували?

– Відверто кажучи, коли ми першого дня вступили в бій із росіянами і потім дивом вискочили звідти, я в той момент просто виконував свою роботу – бойове завдання. Але потім, пригадуючи, аналізуючи те, що відбулося, я, звісно, усвідомлював, що міг реально загинути! І тоді щось таке «аукнулося» в душі. Не якийсь панічний страх, а таке пронизливе відчуття небезпеки. Так, це трапилося – вперше і востаннє, більше такого відчуття вже не було. Попри пережите, я налаштований на позитив – ми переможемо, а потім відбудуємо Чернігів.

– І все-таки війна – це дуже важка робота. Ви відчуваєте втому?

– Я психологічно готовий воювати, бо знаю, заради кого це роблю.

– Якщо рашисти наважаться напасти на Чернігів знову з білорусами?

– Хай спробують – зустрінемо!

– Вже думали, чи далі служитимете, коли закінчиться війна?

– Час покаже. Я нічого не загадую наперед.

– Ви виглядаєте як фізично загартована людина. Займалися спортом?

– Так. Стараюся вести здоровий спосіб життя.

– «Кліщ» попереджав, що Ви – дуже скромна людина. Але, безперечно, мені приємно було познайомитися та поспілкуватися з Вами. Такі бійці зараз дуже потрібні Україні! Ви не вважаєте себе героєм, однак я з цього приводу маю власну думку. Щиро зичу Вам здоров’я, добра та Перемоги!

– Навзаєм, пане Сергію. Переможемо разом!

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)