Хлопчика років п’яти, який з батьками приїхав до бабусі у село, та удвох із мамою повертався з магазину, бабусина сусідка «допитує», як то часто люблять робити дорослі:

– А де ж твій папа?

– Хто? – допитливі оченята хлопчика округлились. – Та немає у мене такого!

– Як немає!? – сусідка збентежено подивилася на молоду маму.

– Тато у мене! Який ще папа?! – малий сказав так по-дорослому, що сусідці стало не смішно.

Всі переглянулися. Молода мама, на яку ніби з докором дивилася сусідка, не розгубилася:

– Чоловік нашого сина від самого початку вчить розмовляти українською. Поряд із ним і я вже менше говорю суржиком, – пояснює мама.

– Він же, здається, не із заходу України? – не втримуюся, щоб не запитати.

– Він родом із Миколаєва. Після Майдану в 2014-му чоловік швидко навчився говорити українською. А потім в АТО рік… Коли повернувся, то російською ні слова. Говорить: а як ворога відрізниш? Найперше – по мові! Дуже швидко перевчився, хоч всі у його сім’ї були російськомовні. Навіть його батьки підтримали сина і навчилися говорити українською. Виявилося, що це і не складно, коли ти не москалем народився!

Бувало, що гості приїдуть, або із друзями зустрічаємося і чоловік переконує, що в Україні треба спілкуватися українською. Назар батька і копіює. Торік влітку у нас, в мирній Бучі, гуляємо із ним на дитячому майданчику. Мій син і ще один хлопчик його віку «гуркотять» машинками у піску. У них іде «процес будівництва». Ми із його мамою «сидимо» у телефонах. Як чую – мій син виховує російськомовного друга: «Ти в якій країні живеш?!» Я не встигла почути, що відповів той хлопчик, як Назар вихопив із його рук свою іграшкову вантажівку і каже: «Говори українською, тоді дам погратися!». Його мама обізвала нас «селюками», які «понаєхалі». Я не хотіла розчаровувати сина, сказала тільки, що сваритися не треба і машинку не треба забирати. А щодо того, що говорити треба українською в Україні – він цілком правий! Надалі старалися не перетинатися із ними на вулиці…

А тепер би хотілося зустрітися. Та жодного разу за ці пару місяців, відколи ми повернулися у Бучу, не бачила їх, як і багатьох інших… Знаю, що той багатоквартирний будинок, де вони жили, зруйнувала російська орда. Хочеться вірити, що вони живі. Цікаво, чи й досі говорять російською?..

…Хотілося міцно обійняти малого Назара! Молодець – характер має! А ще впевнений у своїй правоті. Бо, буває, дітей отак хтось обрубає раз-два, і вже відпадає бажання щось доводити, виникають сумніви у власних переконаннях.

Згадалося і своє дитинство. У 60-70-х роках з дитячих вуст вже хтозна-куди і дівався «тато», а натомість приживався «папа». Дехто з дітей вдома батька гукав татом, а на людях та з однолітками говорив «папа». Бо сама система вимагала від дітей бути таким, як усі. Над тими, хто на батька казав «тато», а не «папа», ще діти і підсміювалися. Та і тепер «папа» не швидко виходить із вжитку. Побільше б таких хлопчиків, які б без тіні сумніву нагадували тим, хто спілкується мовою ворога: «ТИ В ЯКІЙ КРАЇНІ ЖИВЕШ?!» Такі і творитимуть вільну, славну, незалежну Україну! За ними майбутнє!

Олександра ГОСТРА