|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 1:11 | 02.01.2023

Вона – з когорти тієї молоді, вустами якої глаголить істина

Вона – з когорти тієї молоді, вустами якої глаголить істина

Вікторія Тептюк у 2022 році закінчила навчання в Бобровицькій гімназії. У дитячій художній самодіяльності брала активну участь з дитячого садочка.

В 2015 році четвертокласниця Вікторія написала вірша про війну і виборола третє місце в номінації «Десь на дні мого серця» літературно-мистецького конкурсу «Добридень тобі, Україно моя». У наступних роках піднімалася на другу сходинку переможців цього конкурсу. У п’ятому класі стала переможцем районного конкурсу і лауреатом обласного конкурсу ім. Т.Шевченка «Об’єднаймося ж, брати мої», а в 10 класі – лауреатом Всеукраїнського конкурсу творчих робіт учнівської та студентської молоді імені М. Гоголя. Були перемоги в районних і обласних етапах літературно-історичних олімпіад учнів і студентів. У 2022 році – переможець другого етапу (обласного) Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт учнів – членів Малої академії наук, секції «Літературна творчість». Ще вона була срібним призером у складі народного аматорського танцювального дитячого колективу «Ярославна», нагороджена дипломом за друге місце в змаганнях з міні-футболу, у турнірі з шашок піднялася з третього місця (2017 р.) до першого (2019 р.). І нарешті – долучилася до всеукраїнських «рекордсменів» із ЗНО. Як Вікторії це все вдається? За дочку коротко відповів батько Сергій Олександрович: «Вона може сама себе організовувати».

Інтерв’ю з Вікторією Тептюк розпочав із запитання: що вона очікує від життя і як особисто долучається до досягнення наміченого прагнення?

1aazba

Із батьком Сергієм Олександровичем

 

– Перед війною я жила простою, практичною мрією: вивчитися на вчителя англійської мови, потім закріпити ці знання у англомовних країнах світу, щоб на глибокій базі навчати співвітчизників, і самій розширити доступ до літератури й науки в оригіналі англійською мовою. Коли ж почалася війна й рашистська техніка проїхалася околицями Бобровиці, а кілька сусідніх сіл окупувала, у мене змінилося оте «просте» бажання. Ні, я не подумала про виїзд кудись за кордон, бо й батьки – Сергій Олександрович і Таміла Миколаївна – це не планували, хоч, крім мене, в них є й молодша доця – моя сестричка, теж відмінниця. Але для одержання вищої освіти я обрала, можна сказати, серйозніший факультет, де вивчають міжнародну економіку. Правда, батьки радили вивчати міжнародні відносини, з цим дипломом більше шансів знайти хорошу роботу за кордоном. До того ж, у гімназії ми практично не вникали у питання економіки, ще й міжнародної. Проте, працюючи над завданнями олімпіад з літератури й історії, я належно обізнана й з тими фактами, що всі передові країни світу досягли своїх вершин, передусім добротного забезпечення проживання своїх громадян, завдяки грамотному розвитку вітчизняної економіки. Якось десь прочитала слова першого післявоєнного канцлера Німеччини Аденауера: «Економіка – наша доля». І це не просто гарні слова – це доведено історією. Такі приклади є не лише в Європі, а й на всіх континентах. Я ж прагну не тільки заглибитися в теорію науки з міжнародної економіки (я вже першокурсниця), а й вивчити передовий досвід розвитку успішної економіки безпосередньо в передових країнах, щоб з теоретичним і практичним багажем бути потрібною на рідній землі. Бо навіть з «обрізаної» інформації про стан української економіки відчуваю своїм «непідкованим» світоглядом, що ой як не вистачає передового економічного досвіду для нашої воюючої країни.

– З майбутньою професією ти визначилася, вже студентка, але над вирішенням ще яких питань ти «сама себе організовуєш»?

1aakny– Я навчилася читати ще в дошкільному віці, відтоді дуже багато читаю, останні роки – тільки українською мовою. Непокоїть передусім те, що багато моїх ровесників взагалі не читають рідну літературу. Намагаюся декого з друзів заохотити до читання українських книжок, що мені сподобалися, але, дуже шкода, що таких книжок мало видається, маю на увазі тієї літератури, котра виховує, «шліфує» мораль, людяність, совість, любов до ближнього свого, гамує ненависть один до одного і люту злість, при якій язик працює швидше мозку. Україномовні журнали й дитячі та молодіжні газети – теж у великому дефіциті. Про цю проблему не лише говорю, а й перший особистий внесок зробила: мої батьки фінансово допомогли мені видати першу книжечку з оповіданнями, ясна річ, українською мовою. Але це – крапля в океані. Її неможливо помітити серед безмежного простору історичної й політичної белетристики. Тішить те, що перший крок зроблений, а початок, як відомо, – найскладніша частина будь-якої роботи. Сподіваюся, що когось з моїх читачів примусить замислитись над певною поведінкою моїх літературних героїв, їхніми думками…

 

– Отже, ти, по суті, долучаєшся до виконання найважливішого завдання цивілізації – навчити людину мислити? Це завдання визначив найвидатніший американський винахідник світового рівня Томас Едісон.

 

– По правді сказати, ніколи не задумувалася над виконанням цього головного завдання, але давно стурбована певними бездумними діями дорослих людей, в тому числі окремих політиків й представників органів влади різних рівнів…

 

– А серед простолюдного електорату таких «бездумних» не бачиш? Майже шістдесят років тому Олесь Гончар написав словами свого літературного героя з роману «Собор»: «Візьми будь-кого з наших роботяг. Дай йому телевізор, моторку та ще путівку на Чорне море, і він тобі по боку все оте, що ти називаєш духовним…». Зараз таких байдужих немає?

 

– Повно, хоч греблю ними гати. Але тепер вони не настільки байдужі, як ділові на гарні слова й обіцянки. А вже якщо комусь дадуть якусь благодійність – днями в піарі купаються. Хоча в народі давно помічено, що страшна не нужда, а байдужість. Хоча он і в нашій невеличкій Бобровиці багато людей зайняті роботою, працюють на вітчизняну економіку, на свої родини, наповнюють бюджет. Я з мамою, іншими дорослими допомагаємо армії, виготовляємо маскувальні сітки, допомагаємо продуктами, харчуванням та коштами. Одне слово, було б бажання допомагати ділом, і те діло знайдеться! У нас воно є, те бажання.

 

– Оце слухаю твої зрілі розмірковування, закиди дорослим, а на думку спливають слова відомого нашого байкаря Леоніда Глібова: «Кому вона потрібна така дитина, вустами якої глаголить істина». Більш за все, зі слів такої правди сформую й «червону лінію» цього інтерв’ю.

 

– Знову ж, я не переймаюся тим, хто як оцінить мою громадянську активність. Бо не хочу бути серед тих, хто стоїть осторонь суспільних проблем, бути байдужою до них – таких в народі називають руйначами, ототожнюють їх з тими, хто власноруч щось руйнує. У п’ятому класі я одержала районну і обласну грамоти за перемогу в конкурсі імені Тараса Шевченка під назвою «Об’єднаймося ж, брати мої». Чи не з тих пір задумуюся над поділом українців на західників і східняків. І доділилися… Недавно ми з друзями взялися за виправлення цієї бездумної помилки дорослих. У Бобровицю приїхали хлопці-біженці з Донецька і Маріуполя. Своїм дружнім, теплим ставленням до них ми продемонстрували, що вони для нас як рідні, що ми одна нація – споконвік українська. І «східняки» це належно оцінили. Знаю, що в населених пунктах нашої громади тепло зустріли й інших переселенців, надали їм допомогу й роботу. Тобто, ми, молоді, не тільки закликаємо до об’єднання всіх українців у цей лихий час війни задля перемоги над ворогом, а й особистими дружніми діями це демонструємо. Так, у нас бракує життєвого досвіду, але ми швидко вчимося робити добро співвітчизникам, інколи нагадуючи, що й вони, дорослі, – теж діти, але постарілі. Може, й тому довше прозрівають. Ми, молодші, будемо їм допомагати.

 

Інтерв’ю записав Григорій ВОЙТОК

Схожі матеріали (за тегом)