|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 14:32 | 11.06.2024

Євген Косяненко із командиром "Мухою" Євген Косяненко із командиром "Мухою"

Пасічник із Борзни обороняв Чернігів

Євген Косяненко – відомий на Борзнянщині пасічник, майстер з лозоплетіння і рекордсмен Книги рекордів України – з першого дня російського вторгнення, не роздумуючи, взяв до рук збою. Захищати рідну землю від російських окупантів старший солдат Євген на позивний «Пасіка» пішов уже вдруге. Адже війна для нього розпочалася ще у 2014-му, коли був мобілізований на Схід. Та тоді чоловік навіть уявити не міг, що вона прийде на його рідну Чернігівщину.

Борзнянця, уродженця Сосниці Євгена Косяненка читачі «Чернігівщини» вже знають. Він – цікава творча особистість, яка має досить широке коло інтересів. А декілька років тому він став відомим і на всю Україну, ставши рекордсменом Книги рекордів України – за «Найменший кошик з лози» та «Найбільшу кількість дітей у плетеному кошику».

Окрім лозоплетіння і вирощування екзотичних рослин, є в нього ще одне захоплення – пасіка. Ось уже декілька років він займається улюбленою справою – бджільництвом. І це не дивно, адже Євген сам з родини пасічників, і любов до бджільництва йому прищеплена з дитинства.

Наразі ж, поки Євген воює, його улюбленою пасікою займається дружина з дітьми. Як він сам жартує, в них не було вибору.

«Коли почалися ці розмови про вторгнення, я розумів, що війна буде. Та не було уявлення, що вона буде аж такою, – говорить Євген. – Я вже знав, що наші «сусіди» несповна розуму, але, якщо чесно, не вірив, що вони підуть на Чернігівщину з усіх боків».

24 лютого зранку я ще збирався йти на риболовлю. Прокинувся о 4.30, вже було чутно вибухи. Зібравши необхідні речі, о восьмій ранку я вже був у військкоматі у Борзні. Ближче до обіду всіх, хто прийшов у військкомат, посадили в машину і ми поїхали на Чернігів. По дорозі нам сказали, що ми всі йдемо в територіальну оборону Чернігівської області. Вже ні в яку іншу бригаду нікого не розподіляли, бо все довкола бомбили».

 

Перший бій і перше поранення

 

На другий день війни Євген у складі команди гранатометників вступає в бій з ворожими танками на підступах до Чернігова.

«25 лютого зранку нас двома вантажівками привезли та висадили на дорозі, що веде до міста, − розповідає «Пасіка». – За даними розвідки, на нашому напрямку ми чекали наступу тринадцяти російських танків. Водночас серед нас було лише семеро гранатометників і вісім гранатометів. Траса вже на той час була перегороджена бетонними блоками, а в проміжок між ними поставили вантажівку, щоб перегородити проїзд повністю. Ми ж зайняли свої позиції поряд».

Завдання у військових було зупинити ту колону будь-яким способом. За словами захисника, хвилин через десять після виходу гранатометників на позиції до них почали наближатися танки противника. На щастя, цих бойових машин було лише три.

«Сказали окопуватися. Та копати окопи не було коли, та й не було чим. До всього цього в нашій групі в перші дні не було нікого екіпірованого, може якихось двоє-троє чоловіків, у яких лишилася екіпіровка після 2014 року. Ліс голий був, ще «зеленки» не було, довелось ховатися за деревами. Нам пощастило, що в них на броні не сидів десант, яким би було нескладно нас побачити. Перший ворожий танк почав розстрілювати бетонні блоки, підірвав нашого КамАЗа. Мій командир Анатолій Іванович (позивний «Муха») разом із побратимом Костянтином відстрілялися по цьому танку, внаслідок чого бойова машина втратила гусеницю. Потім підійшов ще один танк і вистрілив вже в наш бік. І тут чую вибух, дивлюсь – переді мною лежить шматок моєї куфайки, і рука не рухається. Не одразу зрозумів, що рука на місці. На щоці була кров, та спершу подумав, що то під час вибуху вдарився обличчям об РПГ-26, та виявилося, що я отримав уламкове поранення в обличчя та шию».

1apasika

«Пасіка» біля позиції

 

Командир підрозділу на позивний «Муха» побачив, що Євгена поранено, і пропонував йому евакуюватися з поля бою. Однак той залишився прикривати товариша поряд, що ще не відстрілявся. Свій же гранатомет Євген передав Анатолію, і той пострілом з нього підбив ще один танк.

«Я вирішив, що буду прикривати з автоматом своїх хлопців, бо була інформація, що може йти розвідгрупа слідом за танками, – згадує ті події Євген. – Кров текла сильно, але була бойова задача. Я фактично нічого такого не зробив, а от мій командир взводу Анатолій підбив тоді два танки, і я радий був з ним опинитися в одному підрозділі. Він завжди нас прикривав, хоча його контузило».

Після того бою одного російського танкіста, що вижив, взяли у полон. То був один із перших полонених, яких взяли під Черніговом.

1ashevrorus

Шеврони полоненого російського танкіста

 

Робота лікарів вразила неймовірно

 

Після бою Євген потрапив до шпиталю, де його прооперували та видалили уламки снаряда.

«Після бою рану перев’язали еластичним бинтом, який знайшовся в одного з хлопців. Ми знайшли покинуту машину, і мене та ще одного пораненого побратима повезли до лікарні. Та далеко ми не доїхали, бо дорога обстрілювалася, і добирався до шпиталю я вже сам, – згадує Євген. – Загалом до Чернігівської обласної лікарні я потрапив через дві з половиною години після того бою.

Коли я йшов на Донбас у 2014 році, то син сказав: «А може тата швиденько поранять і він швидко вернеться». І коли я вже дістався лікарні, то я подзвонив дружині і сказав, щоб не хвилювалися: тата вже поранили і він в лікарні.

Мене відразу прооперували, витягли уламок. Пам’ятаю, як підійшла до мене жінка, яка під час повітряної тривоги везла мене після операції на каталці в підвал, взяла за руку і сказала «дякую». Я тоді заплакав: значить, все це не даремно... І був гіркий досвід, коли в підвалі лікарні сиділи люди, і одна з жінок у розмові з іншою сказала, мовляв, краще б здали цей Чернігів і нехай би йшли на Київ, аби тільки не бомбили. Тоді емоцій я не стримував... Проте здебільшого за цей час я стикався лише зі світлими людьми. Як казав Ремарк: «У темну пору найкраще видно світлих людей». І це дійсно так. От хоч взяти медиків: наскільки вони світлі, героїчні люди! Поки вони рятували наші життя, їхні діти сиділи у підвалі. Дівчаткам після медучилища – взагалі низький уклін! На собі тягали поранених хлопців. Мене найбільше вразив героїзм цивільних медиків, як швидко вони стали на військові рейки. Ми ж знали, на що йдемо, адже багато хто вже пройшов АТО і більш-менш розумів, що таке війна. А вони з мирного життя потрапили у вирву війни.

Мені згадується момент, коли одного дня було дуже багато поранених. Я був на третьому поверсі, дивився у вікно, а їх везуть і везуть... І тоді мене вразило, як працюють медики. Їхня робота була доведена до автоматизму. Буквально за декілька днів вони настільки все налагодили, що бригади миттєво підхоплювали тих поранених, на ходу роздягали і одразу розподіляли по відділеннях. Настільки медики віддано працювали в той час.. Це реально герої! Всі працівники лікарні: і лікарі, і медсестри, і санітарки – всі…»

У лікарні «Пасіка» довго не залежувався: вже 7 березня повернувся до 1-ї стрілецької роти 162 батальйону територіальної оборони, на свою позицію «Брама».

 

Сім’я лишилася в «сірій зоні»

 

Поки Євген обороняв околиці Чернігова, його дружина з двома дітьми перебувала в Борзні, яка була «сірою зоною». Російських військових там не було, але виїхати звідти було неможливо.

«Через Борзну пройшли дві великі колони російських танків, але там не зупинялися. Були бої під Ніжином, у селі Хороше Озеро, – розповідає Євген. – Та я за своїх дуже переживав, бо в той час події розгорталися настільки швидко, що ніхто не міг передбачити, де російські військові будуть через день. Я переживав, щоб вони не залишились у Борзні і не встановили якусь свою адміністрацію – як, до прикладу, було в Городні. Адже розумів: якщо так буде, то відразу знайшлися б купа людей, які сказали б, що я воював у 2014-му, що зараз воюю… Та коли вже 23 березня дорога на Київ була більш-менш вільна, то жінка сама за кермом виїхала з дітьми на Хмельниччину. Там живе мій побратим Іван, ми з ним були в 2014 році разом на Сході. Він одним з перших запропонував допомогу, щоб мої приїхали до його сім’ї, коли на Чернігівщині ще тільки все починалося. Сам він теж зараз десь на Півдні воює. І цілий місяць дружина з дітьми жили там у його сім’ї».

 

Страшно вже не було

 

«Після АТО я розумів, що війни не уникнути, і постійно налаштовував себе на те, що доведеться знову взяти до рук зброю. Та в 2014 році я не потрапляв у такий близький контакт із ворогом. Тоді була війна артилерії, а тут – прямі зіткнення, – розповідає Євген. – Але ж в 2014 були свої нюанси і своє пекло, а під Черніговом – своє. Та от тільки страху вже не було, як у 2014-му. Тоді йшов і реально було страшно, бо не розумів, що таке війна. А тут був морально підготовленим. Ти бачиш танк – і розумієш, що це ворог, і він швидко до тебе наближається. Відчуваєш у ці хвилини тільки ненависть до ворога і бажання знищити його. А ще було таке відчуття, наче дивишся радянський фільм про війну: дивишся і не віриш, що в Чернігів у 21-му столітті заходять ворожі танки.

1aboeprypasy

Серед відстріляних боєприпасів

 

А загалом у нас «весела» позиція була. Вже за півкілометра від нас стояв штаб ворога. Нашу «Браму» обстрілювали постійно з різного озброєння. Міномети практично щодня навалювали. Прилітало до нас постійно і серйозно. Літаки оті, що літали на Чернігів, як за розкладом – о 00:00 і в 04:00 ранку, – всі летіли через нас. Дуже низько літали, і так: одну бомбу кидає на нашу позицію, а потім летить на Чернігів.

Різне було. Навіть місцеві здавали ворогу наші позиції. Якось жінка одна пройшла, а через годину нас з гранатомету обстріляли. Потім група їхня на нас вийшла.

Навіть коли вони вже відступали, то 1 квітня о восьмій ранку по нашій «Брамі» російський танк ще дав десять пострілів. Наостанок, так би мовити.

Та якби важко не було, ми вистояли. Усі ті хлопці, які стояли на «Брамі», – герої. Хоча, на жаль, про багатьох нині забули. Один побратим наш, Вітя Прокопчук, – героїчний хлопець. Ходив у розвідку, і 4 березня привів двох полонених. А коли росіяни наставили ПТУРа, яким вони могли наш блокпост «Брама» розвалити вщент, то він якось швидко зметикував, взяв гранатомет і розвалив їх. На жаль, Вітя отримав страшну травму – йому два уламки потрапили в хребет. Лікували його в нас, потім у Києві, а наразі він в Бельгії на реабілітації. Кажуть, що шанс є, але час покаже.

Волонтери Іван і Тетяна Ситі годували нас із перших днів. Незважаючи на обстріли, вони приїздили щодня, привозили їжу та воду. Загалом прості люди багато в чому допомагали, і ця підтримка відчувалася».

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото автора і Євгена Косяненка

 

Моїм Ангелам

 

Живий… Живу… І житиму ще довго.

Принаймні, так сказали лікарі…

Та карти наші на руках у Бога,

Їх хтозна як розкинуть нагорі.

Коли на наш Чернігів перли танки,

Земля дрижала, як в страшнім кіно,

Молився я і вірив до останку,

Що Бог нас не покине все одно.

І Він почув, ми три із них підбили,

Вмістивши в постріли усю пекельну лють,

Залізом і тілами ми закрили

В Чернігів славний окупантам путь.

Я бачив вибух, світло, потім морок,

Горіли танки, ще один стріляв…

І я, не дивлячись на спійманий осколок,

Роботу хлопців чесно прикривав.

УАЗ, евакуація, лікарня…

Живим доїхав – знову повезло.

А тут дівчата молоді та гарні

Мене вхопили під своє крило.

Вхопили міцно, швидко роздягнули,

Поклали, прив’язали до стола,

Сушили, шили, різали, тягнули,

І все питали: «Як твої діла?»

А я лежав – безпомічний каліка,

Старався жартувати в той момент,

«Ви дуже гарна й тепла, пані лікар», –

Незграбно їй підкинув комплімент.

А як тут змовчиш, як вона торкнулась

Грудьми гарячими спітнілого чола.

І я відчув – моє життя вернулось

Від того неймовірного тепла.

І як винагороду за страждання,

Хоч я й не дуже чемно вів себе,

Мені пообіцяла лікар Аня

Пізніше показати фарабеф.

А ще промовила слова найголовніші:

«За захист дякую» – ці золоті слова.

І сльози навернулися на вічі,

І я відчув, що все це – недарма.

Що маю силу, здатність, віру, змогу,

Не схиблю тілом, духом не впаду,

За все своє, за нашу Перемогу

Я до мети без відпочинку йду.

За Україну незбориму нашу,

За сміх дітей, за сльози матерів,

За Аню, Катю, Таню і Наташу,

За рідних, за дружин, за лікарів.

За них, за нас, за щастя і удачу,

За мирне небо я у бій іду…

А фарабеф я так і не побачив,

Тож після Перемоги ще зайду.

 

(Євген Косяненко. Вірш написаний у лікарні)

Схожі матеріали (за тегом)