|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 20:11 | 07.01.2022

Микола Куліченко, який вибрався з могили Микола Куліченко, який вибрався з могили

Окупанти розстріляли трьох братів. Одному з них вдалося вибратися з могили

Їхні руки та ноги росіяни туго зв’язали шпагатом, а очі пов’язали ганчіркою й силоміць поставили на коліна перед виритою могилою. Перший постріл влучив у голову молодшому братові – він скотився одразу у вириту яму. Потім поцілили в голову старшому, й після цього вистрелили в обличчя середньому. Один із них врятувався…

 

У полоні російських військових

 

Напередодні жахливої трагедії Ірині – сестрі трьох своїх братів – наснився зловісний сон, який тоді жінка аж ніяк не могла розгадати. Це вже зараз розставила логічні акценти.

… Вона опинилася у якомусь незнайомому домі, а навпроти неї – диван, по краях якого сидять двоє братів: з одного боку – старший Діма, а з іншого – молодший Женя. Сестра хотіла підійти до них, але Євген показав жестом руки, мовляв, не треба, не підходь!

Ці краї, де уві сні знаходилися брати Ірини, вона пригадує й досі…

Наступного дня сестра подалася через городи на деякий час провідати своїх кумів, а її брати Женя та Діма збиралися один одного постригти. Ще один брат Микола почав лагодити велосипед…

Та коли їхня сестра повернулася додому – жахнулася: серед двору розкидані хатні речі, сумки, документи… Зайшла в хату – нікого не було. Згодом виявилося, що її рідних братів забрали з собою російські військові.

… Їх привезли у Вишневе Ріпкинської територіальної громади – це за сорок кілометрів від їхнього села, що в Чернігівському районі.

У нежитловому приміщенні – місцевій пилорамі – завойовники зняли з полонених мішки. Тут знаходилися ще кілька таких же бранців – усі вони були у кайданках. Серед них – і поранені наші військові.

Загарбники наказали: якщо хтось промовить без дозволу бодай слово – розстріляють на місці. Таке попередження було досить серйозним, адже охорона тут була цілодобова як зовні, так і всередині приміщення.

… Їх катували три дні, жорстоко били, націлювали та притуляли до скронь зброю. Вимагали, аби вони розповіли про участь у теракті, в результаті якого начебто було вбито кілька російських офіцерів.

Звичайно, брати-бранці про це нічого не знали, а тому не могли абищо вигадувати. За це отримували чергову порцію фізичних побоїв: по нирках, печінці, ребрах, голові…

На третій день їх привезли у найближчий ліс, зняли наручники, натомість руки та ноги зв’язали мотузкою і силоміць поставили чоловіків на коліна.

А потім…

braty

Дмитро та Євген Куліченки

 

Першим скотився у могилу після пострілу найменший – Євген. Затим стрельнули в голову старшому братові Дмитру, але він не одразу впав у могилу – його мертве тіло зіштовхнуть за декілька секунд на Миколу, якому теж вистрелили в обличчя.

 

Повернення з того світу

 

… За деякий час до Миколи повернулася свідомість.

– Спочатку я не зрозумів, де я і що сталося, – згадує ті страхітливі останні хвилини чоловік. – Чи я живий, чи це сон? Чому так темно? Я ж нічого не бачу. Та ні – наче живий. І враз збагнув: у нас же щойно стріляли.

Микола і досі не може зрозуміти – звідкіля у нього взялися сили, аби витиснути тіло старшого брата, який лежав на ньому, та пробратися скрізь землю на поверхню.

– Якби я у той момент, коли стріляли, не повернувся у бік Жені, то я би не розмовляв з вами зараз, – каже Микола, – бо якраз куля влетіла отут (показує вражене місце на обличчі) і вилетіла біля вуха. Відтак росіяни були впевнені у моїй смерті, адже вони подумали, що куля застрягла в голові.

… Якраз добу пробирався поранений і побитий нелюдами у своє рідне село чоловік. Сорок кілометрів здалися йому сотнями-тисячами. Зустрічні люди розказували як краще дійти до його села. А в Ріпках навіть пропонували залишитися на деякий час.

– В одній сім’ї нагодували, дали можливість умитися, бо я був чорний і брудний від землі, – пригадує Микола.

– Переді мною стояв хлопець весь побитий, майже синій, увесь у землі, – розповідає Валентина, жителька села Ріпкинської територіальної громади. – Спочатку я була немовби спантеличена, але коли він мені сказав, що з ним сталося, я його мерщій запросила в хату, аби він умився та поїв. Потім зібрала щось із харчів йому на дорогу… А тепер ми стали як рідні: коли зустрічаємося, завжди обіймаємося.

Пробирався лісами, полями, хащами…

– А коли вже побачив рідні краєвиди, трохи наче отямився, – зітхаючи, пригадує Микола.

Та коли наблизився до села, вгледів з-за дерев російські танки, тож вирішив не йти до свого будинку, а попрямував до батька, який мешкає в іншому кутку села в окремій хаті.

Не треба, напевно, переповідати реакцію та психологічний стан Анатолія Ілліча, який на запитання «А де Женя та Діма?», почув у відповідь: «Їх більше немає – вбили».

… Односельці надали Миколі першу медичну допомогу, бо від кулі у нього дуже розпухла щока.

А після деокупації кілька разів Микола зі співробітниками СБУ, прокуратури виїжджали у Вишневе, щоб знайти могилу Євгена та Дмитра.

– Це ти щось переплутав, – казали Миколі правоохоронці. – Як ти тут міг тоді пройти, коли стільки було росіян? Це просто неможливо.

А він вірив і відчував – це десь тут, у цих місцях трапилася трагедія з ним і його рідними братами.

І тільки на шостий раз вдалося відшукати дійсно ту місцину, де розстріляли трьох братів.

… Перевезли тіла двох чоловіків у своє село, де на місцевому кладовищі їх по-людськи і поховали.

Анатолій Ілліч дуже дякує односельцям й усім іншим людям за надану допомогу та підтримку.

ridni

Анатолій Куліченко (в центрі) з донькою Іриною та сином Миколою

 

– Які російські матері народжують таких нелюдів? – немовби запитує батько трьох синів, і тут же резюмує: – Ось по телефону дзвонить військовий росіянин своїй матері додому і дивується: «Що це за народ такий – український? Одному полоненому ми навіть танком ногу навмисно переїхали, щоб надав нам потрібну інформацію, а він ні в яку – терпить і ні про що не розповідає. А мати йому відповідає: то якби я там з тобою була, то зірки на тілі сама б вирізала…». То скажіть: це хіба люди?.. Хто мені тепер синів поверне? Ніхто! Їм би жити та й жити – ще ж такі молоді… А тепер наче пустка у душі. Це ж ще добре, що хоч один син зостався – слава Богові! А так хіба я міг би все це пережити?.. Я би і не знав, де їхня й могилка і що з ними сталося… І взагалі: що ми цим росіянам зробили? Чого вони сюди до нас прийшли? Що їм тут треба? Але все рівно: ми цих тварюк обов’язково переб’ємо, щоб їм пусто було…

* * *

Про що кожен із трьох рідних братів думав, перебуваючи у полоні? Двоє з них вже ніколи, на жаль, про це не розкажуть.

– Та думав про одне: щоб якось вижити, – пригадує ті болісні моменти Микола Куліченко. – Молився, звичайно, і сподівався…

Якось при нагоді, за декілька годин до розстрілу, старший запитав у своїх братів про самопочуття.

– Я відповів йому, що все нормально, а молодший лише мовчав і жодного слова не промовив, – говорить Микола.

– Для мене світ почорнів, – ділиться наболілим Ірина, – наче й час вже деякий минув, але не можу ніяк звикнути, що своїх братів вже ніколи не побачу (плаче). Ось заходжу у дім, і здається, що вони мене зустрічатимуть зараз, і виходжу з хати – теж. Але їх вже нема. Пустка. Добре, що хоч Коля та батько поруч…

 

Сергій КОРДИК

Схожі матеріали (за тегом)