|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 15:38 | 05.29.2022

Дмитро Гордон: грає роль Зеленського №2 чи, як паровозний свисток, зайву пару випускає?

Одна помилка – не біда. Біда, коли усе життя – помилка

Для підзаголовка публікації запозичив мудрі слова в пророка нації Ліни Костенко, але недавно в телеефірі почув й іншу «мудрість» стосовно біди від помилок – її озвучив відомий журналіст Дмитро Гордон. На запитання ведучого телешоу, як знаменитий колега пояснює свої неодноразові неправдиві заяви-прогнози, спокійно відповів, мовляв, він публічно визнає помилки, від чого стає ще сильнішим. Тобто, чим більше помилок, тим сильнішими стають ті, хто їх «творять»? Така «мудрість», певно, не з неба звалилася на вибриту до блиску велику голову досвідченого журналіста, експерта й політика, вона формувалася роками, може, виходячи й з того, під яку політичну силу «перефарбовувався» Дмитро Ілліч, якій владній команді служив?

Я й трохи не сумніваюся, що Гордон – талановитий журналіст, йому дають інтерв’ю, з ним охоче спілкуються в телеефірах знаменитості світового рівня. От тільки не можу дати відповіді на дуже важливі запитання: «Яка користь для розвитку й розквіту українського суспільства, підняття його мудрості від цікавих публікацій Дмитра Гордона?» Ну, заявив він свого часу на всю Україну і за її межі, що в Росії не відбудеться міжнародний чемпіонат з футболу – мовляв, наші партнери не допустять. Такій «сміливій» заяві аплодували «патріоти», «обожнювали» автора заяви. Але чемпіонат відбувся. На чий імідж спрацювала заява Гордона? І гадати не треба – на російський, бо не Україна, не її партнери, а саме Путін свого добився. Виграв від заяви й Гордон: визнав свою помилку і став сильнішим, але не ділиться досвідом (якщо такий є), що робити, щоб не повторювати помилок.

Якось натрапив на вчення Томаса Едісона – власника 1093 патентів на винаходи в США і 1239 – в інших країнах: «Найважливіше завдання цивілізації – навчити людину мислити». Чи працює над цим українська елітна журналістика? Цивілізований світ ідеалізує український народ за його муки і страждання, за його прагнення жити у вільній, заможній державі, але розчаровується в іншому. Нормальній людині достатньо одного, від сили – двох разів наступити на граблі, щоб зробити правильний висновок, а українці дозволяють собі ще і ще раз одержати граблями по лобі, кожного разу переконуючись, що справді боляче, навіть дуже боляче, але багато хто так і не розуміє, чому це трапляється. Розібратися в причинах заважає продажна ідеологія перефарбованих демократів. Справедливу оцінку їхнім урокам поставила Ліна Костенко: «У нас на кожну проблему можна лягти і заснути. Прокинутись через сто років, а вона та сама».

Чому не пробуджують цю суспільну сплячку «генії» української журналістики й літератури? Який коефіцієнт корисної дії для суспільства від телестудійних безкінечних денних марафонів і вечірок перед телекамерами? Користь від них бачу одну: розумні дурні стають відомими на всю Україну і далі. Хоча у всьому світі знають, що одна з найбільших бід цивілізації – вчений дурень.

Зокрема ж бурхлива діяльність Дмитра Гордона злітає ще вище. Недавнє його інтерв’ю на 24 каналі дуже вже нагадало мені артистичну гру Зеленського перед президентськими виборами. Тоді вдало майбутній президент «розкручував» себе на виставах 95 кварталу й у ролі Голобородька. Дмитро Гордон – не комедійний актор, і не в 95-му виступає, але рекламує себе не гірше, ніж артист. На політичній «вечірці» він відверто любувався собою, хвалився, що має мільйони шанувальників у соцмережі, що він відомий на увесь світ, сотні тисяч доларів заробляє від своєї журналістської діяльності. Гордон – не тільки журналіст, а й артист розмовного жанру, ще й уміє себе «розкручувати» – не треба тратитися на продюсера й фахових піарників.

А як гарно пояснив, чому відмовився від високих посад чи то в Офісі Президента, чи в Кабміні. Головна причина – не хотів занурюватися в брудну політику. Виходить, хай хтось інший, дурніший за Гордона, занурюється, свого лоба підставляє, може, й під кулі, як ото ризикувала своїм життям голова національного управління по боротьби з корупцією в Румунії молода Лаура Коветі? Вона не така всесвітньо відома, як Гордон, але на захист її боротьби за краще життя в країні піднявся увесь народ? Дмитро Ілліч на таке не ризикне, сам признався. Та й навіщо йому це, коли й без цієї боротьби йому непогано живеться, його політичні «вечірки» дивиться багатомільйонна аудиторія, може, й не менша, ніж колись була прикута до «мильних» індійських і мексиканських серіалів.

Яка ж кінцева мета його «розкручування»? Розігрує роль Зеленського № 2 – дивись, і на посаду президента замахнеться? Недаремно його часто питають про це в телеефірі. Віднікується, але так і Зеленський віднікувався. Чи обирає й інший варіант: стає більш відомим, щоб одержати «головну роль» у найдорожчій команді на президентських виборах? Вже має досвід розкручування кандидатів у президенти і депутати. Можна гадати й про те, що відомий журналіст, як паровозний свисток, у потрібний момент випускає зайву пару в суспільстві. Чи, може, його постійний свист критика – як кукурікання півня, після якого хоч і ранок не наступай? Пам’ятаю, колись навіть у районній газеті була рубрика: «Газета виступила. Що зроблено?» У європейській журналістиці кожний критичний виступ набуває великого резонансу, посадовці йдуть у відставку.

Свіжий приклад: у Казахстані і без гордонівських шоу люди вийшли на протест проти підняття ціни на газ, і добилися свого, хоча ті ціни були нижчі, ніж в Україні, ще до протестів. Більше того, монополістів, які підняли ціни, притягують до кримінальної відповідальності, у багатьох посадовців «голови злетіли». Тобто народ захистив свої права. На жаль, до народних протестів долучилися найняті кимось бойовики і пролилася кров, за що й бандити одержать своє. У Франції громадськість захистила громадян від недолугих пенсійних реформ. У США суспільство пильно дивиться за кожним кроком, кожним словом президента та інших державників, бо американці навчені думати, їхні мозки не запудрені телевізійними політичними шоу. Можна назвати велику низку прикладів громадського контролю за владою у всіх цивілізованих країнах. Для України це проблема з проблем. Тож і маємо те, що маємо, – вже тридцять років живе ця дійсність.

Того вечора, коли Дмитро Гордон розповідав на 24 телеканалі, який він відомий, скільки мільйонів читає його творчість, як його впізнають по світу, – натрапив на іншу інформацію. З села Ягорів Тернопільської області половина жителів (більше двох сотень) виїхала на заробітки в Європу. Староста села теж взяла відпустку й поїхала на роботу в Італію, бо її дитинка потребує медичної допомоги – за три дні лікування витратила половину місячної зарплати. Залишивши трирічну дитину на маму, подалася за кордон заробляти на лікування. І таких прикладів повно по всій Україні. Наскільки подорожчало життя пенсіонерів, дітей, працездатних, мільйони яких залишилися без роботи і вимушені їхати на заробітки?

Державна статистика криком кричить від злочинної анархії в економіці й соціальному захисті «гідних» українців. На відміну від Дмитра Гордона, що не бажає ставати до державного плуга, щоб власноруч «виорювати» з української держави, з національного суспільства економічний і правовий безлад, всі інші будяки, – в Україні не перевелися ще борці з цим злом, заодно вони й справжні оратаї, на яких тримається економіка й соціалка.

Журналіст поскаржився перед телекамерою, що йому непомірно збільшили оплату за тепло в приміщенні, яке він здає в оренду. А як виживати аграрникам, іншим виробникам, для яких у космос злетіли ціни на газ? Куди пішли наторговані монополістами мільярди? В бюджет держави, на оборону країни, на соціалку? Скоріш за все, вони пішли в кишені тих, кого в Казахстані до в’язниці запроторюють, а в Україні мільйонні зарплати й премії їм виділяють.

На відправленні зерна залізничним транспортом на кожній тонні оплата збільшилися майже на 50 доларів. Ціна на мінеральні добрива зросла в п’ять разів, ще й спробуйте дістати їх в Україні. Аграрники вимушені будуть вдаватися до об’їзних поставок з Росії і Білорусі, що існують і стосовно «неросійського» газу. Тож хто насправді «ворог» для українських хліборобів? Але справжні аграрники не здаються, як не здалися їхні предки більшовикам і зберегли села. На жаль, на політичні ток-шоу не запрошують тих, хто своєю працею показує, що і в нинішніх дебільних умовах можна успішно працювати на землі, давати людям роботу, забезпечувати їх безплатним житлом, розвивати економіку соціально відповідальну, за власні кошти будувати й ремонтувати дороги, робити багато іншого добра для людей. Та їхній досвід не потрібен телевізійним шоуменам, на телеекранах сидять суспільні трутні. Результатам їхньої діяльності дав оцінку публіцист Олександр Прелюк: «Вони так служать Вітчизні, що народу вже нічого не залишається». Справді, народу, який годує суспільство, не дають навіть слова на телешоу, їхню долю вирішують за них паровозні свистки і пустопорожні борці за українське слово.

 

За словом йде вчинок

 

«У всіх народів мова – це засіб спілкування, у нас це – фактор відчуження, – написала Ліна Костенко. – Вона стає над людьми, буває, пригнічує їх». Слово «відчуження» має багато значень, поетеса вжила його як «політичне відчуження», яке означає втрату зв’язку між державою і суспільством, що супроводжується незадоволенням і розчаруванням. А якщо словом безперестанку сіють направо й наліво, чи пускають поперед розуму? Така поведінка українського слова стає національною бідою, передусім якщо воно постійно зривається з кінчика довгого служивого язика.

Перед Новим роком, у святкові й післясвяткові дні переглядав інформаційні стрічки вітчизняних телеканалів та інших електронних носіїв. Найперше враження – в Україні геть зупинилася економіка з її виробництвом, а багатомільйонне суспільство заполонила дурнувата політика, якою управляють «світила» на зразок гордонів, клімкиних, кулеб, тищенків, арестовичів, єрмаків, стефанишиних та численних їхніх суфлерів.

У всьому словесному політичному відчуженні відсутнє найголовніше – Людина, для якої створюється й існує держава, ще й така, яка іменує себе незалежною, демократичною й соціальною. На телеекранах – безтурботні щасливі державні вожді й політики з родинами на відпочинку, в телестудіях – теж щасливі, добре вгодовані їхні холуї, небідні представники так званої парламентської і позапарламентської опозиції, – мастаки чесати довгими язиками про захист людей.

Правда, з телеекранів, буває, згадують і простолюд, «радуючи» його прогнозами про чергове підвищення цін на газ, дрова, ліки, продукти, хліб, який стає недоступним для багатьох пенсіонерів. Чинні депутати, що не належать до «Слуг», аж з піною на губах кричать в телекамери про народне горе, причому дехто кричить роками, протягом кількох депутатських скликань. Кричать і ті, що організовували два Майдани, хоч самі небідно живуть, вже й після того, як покинули кабінети на Банковій і в Кабміні. Думаю, не варто нагадувати, хто стояв на революційній сцені, не боячись кулі в лоб, яка туди явно не долітала. Тепер вони знову хочуть на ту сцену, виборювати для себе ще більш гідне життя. І вони вкотре сподіваються на підтримку безбожно обманутого народу – того народу, який вже наступав на їхні граблі. Відтоді минуло небагато часу, але нова команда встигла показати, що вона не краща за попередників, це й надихнуло посланих подалі виходити на люди, вмившись від ганьби. Сподіваючись, що електорат не читав вчення давньогрецького мислителя Платона, який написав два з половиною тисячоліття тому … і для нас: «В покарання за громадську пасивність суспільство отримує владу злодіїв». Українське ж суспільство обирає в керманичі заодно й тих лідерів, які ще до обрання кидаються управляти всіма і всім, потім швидко виявляється, що вони не здатні управляти навіть собою.

Щоденне нагнітання про вторгнення Росії, про війну з агресором «до останньої краплі крові», про щоденні зустрічі з підвищеними цінами, насування нової пандемії, про щоденні смертельні аварії на дорогах з п’яними водіями, про безкарність та іншу правову анархію вселяють в серця людей страх, паралізують волю до повноцінного життя. На фоні цього журналісти й експерти проводять дослідження стосовно можливого третього Майдану. От тільки з якою метою й для чиїх благ? Історія показує, що Майдан спроможний зупинити диктатуру, але не спроможний будувати справжню демократію. Бо революцією, як правило, скористаються її лідери, горлопани зі сцени, вони й до золотого корита першими добіжать. А про захист прав рядових революціонерів знову забудуть, підсунувши їм нові граблі. Думай, український народе, думай!

 

Григорій ВОЙТОК, член Національної спілки журналістів України

Схожі матеріали (за тегом)