|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 23:41 | 01.23.2022

Син Володимир трудиться на дільниці, яку започаткував батько Син Володимир трудиться на дільниці, яку започаткував батько

Трудова династія Ляховенків

Загальний трудовий стаж членів родини головного енергетика товариства «Земля і воля» Володимира Ляховенка наблизився до ста років.

Сам глава династії без малого сорок років трудиться в колективі, пройшов шлях від рядового електрика до головного енергетика. За батьком прийшли в це господарство зять Віктор Тарасенко, син Володимир, онук Віктор, дочка Інеса. «І чого вони пруться в той Київ на роботу, дехто до Польщі дістає батрачити на багатих ляхів, якщо і в Бобровиці можна непогано заробляти, і дома, з родиною кожного дня», – дивується Володимир Іванович.

 

Після школи Володимир Ляховенко у 1966 році сам подався у Київ, під крило до дядька Леоніда Турчина, котрий працював бригадиром електриків на цегельному заводі, прилаштував і племінника, у гуртожиток поселив, бо сільський хлопчина захотів самостійно жити, власні гроші з’явилися. Тямущий юнак швидко опанував «азбуку» електрика, й руки в нього майстровиті. Тож перевели на більш відповідальну й оплачувану роботу – на дільницю перемотки електродвигунів.

На той час бурхливо розвивалася електрифікація всього виробництва і побуту, відповідно зростала потреба в електродвигунах, отже і в їх ремонті. Опанована сільським хлопцем професія електрика, набуте вміння оновлювати згорілі котушки двигунів згодилися йому і в армії: виконував цю роботу на замовлення військових частин, що стояли на території Угорщини.

Після армії повернувся на роботу електрика на цегельному заводі. Розшукав і дівчину Галю, з якою познайомився випадково на залізничній станції.

– Нашу військову частину перекидали в Угорщину, – згадує Володимир Іванович. – На одній станції потяг зробив короткотермінову зупинку, виходити з вагонів не дозволяли, а пити хотілося. Навпроти вікна нашого вагона ми з товаришем побачили двох дівчат, які роздивлялися військовий поїзд. Покликали їх і попросили купити нам лимонаду. Ту, яка подала мені у вікно пляшку напою, звали Галя. Попросив у неї адресу, куди можна буде надіслати листи. Наша перша зустріч вже після армії переросла, як то кажуть, у кохання з першого погляду і назавжди – вже 58 років разом.

Дружина Володимира Івановича родом із села, що неподалік Славутича й Чернігова. Після одруження цегельний завод виділив їм кімнату в гуртожитку. Швидко такі «хороми» стали не до душі молодому подружжю, незважаючи на столичні зваби. Верх узяли згадки про сільські простори: повернулися в рідне село чоловіка – Вороньки.

Робота знайшлася, але не ті обсяги, які мав електрик на цегельному заводі і навіть в армії. До того ж були плани одержати диплом фахівця. І він свого добився, а роботу, про яку мріяв, знайшов у Бобровиці.

– На посаду інженера-електрика мене запросили в птахооб’єднання, – розповів Володимир Іванович. – Але підприємство невдовзі поринуло в реформування, руйнівний фінал якого наступив швидко. Єдиним стабільним і надійним для роботи й розвитку в районі було й залишається господарство на чолі з Леонідом Григоровичем Яковишиним, туди й попросився. Наголошу: на роботу, а не на керівну посаду, яку мав у пташнику.

Невдовзі директор доручив Володимиру Ляховенку створити дільницю з ремонту електродвигунів, передусім заміни намотки на котушках. Бувало, за місяць капітально ремонтували 20-30 двигунів. Ця робота в чужих спеціалізованих цехах коштувала б великі гроші, втрачалася б і оперативність.

Привабливість роботи в товаристві «Земля і воля» для Володимира Івановича не менш важлива і в тому, що саме тут він започаткував трудову сімейну династію. Першим за батьком попросився сюди на роботу зять Віктор Тарасенко. Правда, працює не електриком, а оператором елеваторно-сушильного комплексу – вже понад 30 років трудиться, став асом своєї справи. Навчив цьому й сина Віктора – найстаршого внука Володимира Івановича.

elevator

Робоче місце Володимира Ляховенка, його дочки Інеси, зятя Віктора - на елеваторному комплексі

 

Батька ж у професії наслідує син Володимир, він працює на дільниці з ремонту електродвигунів, яку започаткував, по суті, глава трудової династії. Син замінив батька, коли того призначили головним енергетиком. Володимир Володимирович має середню спеціальну і вищу сільськогосподарську освіту, але не зраджує науці, одержаній від батька. Втім, використовує в роботі й знання, отримані у державних навчальних закладах. Стаж його роботи в ТОВ «Земля і воля» перевалив за 20 років.

Два роки тому доповнила сімейну трудову династію дочка Володимира Івановича Інеса Володимирівна, яка перед цим працювала в Бобровицькій газовій дільниці. «Крута» фірма, але «Земля і воля» - надійніша. Тепер тут працює три Тарасенки – батько, мати і син. Вся ж родинна династія Володимира Ляховенка розрослася до п’яти трудівників, і це ще не межа, підростають інші кандидати на її поповнення.

І ще одне, дуже важливе в цьому сімействі. Батьки майже власноручно, з допомогою іншої рідні, поступово звели будинок, потім гуртом допомогли розширити й поліпшити житло сім’ї дочки Інеси, тепер, теж гуртом, добудовують будинок сину Володимиру. Не хороми «круті» зводять, але й не халупи, а просторі й затишні свої «гніздечка», в кожному з яких по двоє діток, як і в батьків. До речі, мати Галина Іванівна теж має трудовий стаж у «Землі і волі».

На перший погляд, нічого надзвичайного немає в історії сімейства Ляховенків, але саме вони роблять те, чого не робить навіть правляча еліта: успішно долучені великою родиною до розвитку аграрної економіки, стабільного поповнення бюджету й Пенсійного фонду, зрештою дбають чи не про найголовніше для нації – її поповнення й омолодження.

На жаль, такі старання в нашому суспільстві не вітаються, патріотами називають передусім тих, хто гострими язиками з телеекранів і в соцмережах «любить» Україну, ще гострішими й бруднішими язиками захищають її від агресора та внутрішніх «ворогів народу». В результаті маємо те, що маємо, – «класичну» фразу залишив після свого керівництва перший президент Леонід Кравчук. Здобутки ж таких трудових династій, як Ляховенків-Тарасенків, вагоміші, ніж «розумні» цитати українських політиків і державників. Прикро, що вони, ті здобутки, «не модні» для української журналістики, тим паче – для державних управлінців. В моді – «брехня поводирів» та їхньої челяді. Нація безупинно старіє, вимирає, бідніє й емігрує, а «еліта» – молодіє й багатіє, на зло американцям і європейцям, де державами та їхньою економікою управляють, як правило, сивочолі розумні й досвідчені керманичі. Тому й мають те, що мають, чого не мають наша держава та її пересічні громадяни.

 

Григорій ВОЙТОК

Схожі матеріали (за тегом)