|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 5:47 | 08.13.2022

І щоб дідусь… на дереві сидів!

П’ятирічному Тарасику дуже подобається «сидіти на карантині». Мама привозить його до бабусі в село. А тут у будь-яку пору – краса!

Хоч і малий ще, та так йому подобається, як бабуся вранці ходить навшпиньки по хаті – «шоб дитину не розбудить». А доки вона порається біля господарства, дитина тим часом пограється в бабусиному телефоні. Бабуся у хату – дитина знову стає геть сонна… Тарасику подобається, як бабуся його будить, жартує з ним. Вона дозволяє внучечкові поснідати у піжамі і ще покачатися в ліжку. Весь день вони удвох. Тарасику не сумно, хоч немає поряд і гарних дитячих майданчиків, хоч і однолітків на вулиці немає. Навпаки! Бабуся називає його «хазяїном» і він на повну сприймає це. Бабуся дозволяє навіть по великій калюжі, що під двором, їздити його «машиною». Мама б не дозволила, а бабуся – друг і співучасник його дитячих «злочинів». Тому карантин їм обом на руку: бабусі не сумно одній, і Тарасику у бабусі – просто клас!

Іноді йому є з ким і погуляти. До сусідських дідуся із бабусею приходить їхній внучок – Тарасиків ровесник Пашка. Отоді вже хлопці удвох розбовтують велику калюжу своїм машинками! І у «войнушки» граються, і в піску «замки» будують, і «скарби» шукають… І хоч кожне покоління дітей відмінне від попереднього, все ж діти одного віку, навіть різних поколінь, так схожі! Дивись, не помирилися за якусь дрібницю – і вже щось доводять одне одному біля калюжі. Спочатку мірялися машинками – у кого більша.

– У мене в Києві ось така є! – розвів рученята Тарас.

– А у мене дома ще більша! – хвалиться Пашка.

– А у мене дома на балконі велосипед справжній! – знову Тарасик вихваляється.

– А у мене вже два. Я на одному їжджу, а на другому буду, як підросту, – і собі Пашка.

«А у мене» звучало з обох дитячих вуст кільканадцять разів, доки Павликів дідусь, який обпилював яблуню в саду, не прикрикнув на малих: «Та годі вже, хвальки малі!»

І тут Пашка, почувши дідуся, гордо взяв руки у боки і випалив Тарасу: «А у мене дідусь на дереві сидить!»

1nadrevi

Дідусь засміявся і не зрозумів, чому Тарасик помовчав з хвилину, і, не знайшовши відповіді, голосно розплакався і побіг додому.

Пашка розвів руками: «Дідусю, ми не сварилися! Ми просто так! Я його не обіжав!».

Дідусь і сам, нічого не второпавши, злазив із дерева…

Тарасик із сльозами забіг у свій двір:

– Бабусю! А де наш дідусь? – закричав крізь сльози аж від хвіртки.

– Який дідусь? Та немає у нас дідуся, – від несподіванки застигла бабуся.

– А чого у Пашки є? Я хочу, щоб і в мене дідусь на дереві сидів!

– Твій дідусь на небі! – мовила швиденько.

– А коли він злізе? Не хочу, щоб на небі, хочу, щоб на дереві сидів! – ридма ридав малий.

Бабуся і собі розплакалася. Згадала чоловіка, який загинув зовсім молодим, згадала, як донькам хотілося татка… як тяжко було і є їй одній. Ось як пояснити п’ятирічному внуку, чому їхній дідусь давно на небі? Сказати, що така доля? Та чи збагне це дитина? А Тарасика не заспокоював ні похід у магазин, ні морозиво, ні нова машинка. Увечері він дивився крізь шибку на зоряне небо і дуже просив: «Дідусику, ріднесенький! Зійди з неба хоч раз!».

Не один вечір бабуся розказувала йому і справжні, і вигадані історії про його дідуся. А він просив ще і ще…

* * *

Тарасикові щирі сльози так зачепили за душу… Мимохіть згадалося своє. Бо ніби зовсім недавно і я була, як цей малий Тарасик. Років до семи я навіть не здогадувалася, що у дітей бувають дідусі. А коли пішла у школу і завела друзів, зрозуміла, що дідусь – це не казковий персонаж, а тато мами чи тата. У мене не було жодного. Та й у дітей мого віку дідусів було мало – одні з війни не повернулися, інших репресії та голодомор видушили. У моєї старшої на два роки подруги був дідусь! Він не жив із подружиною бабусею, а жив із бабусею іншою. Та коли Таня бачила його підводу на вулиці, завжди бігла назустріч. Дідусь «підвозив» нас обох. На возі було так «кльово»! Особливо тоді, коли там пахло свіжою травою. І ми, накатавшись, витирали «зелені колінця». А ще пригощав «подушечками», грушами-лимонками. Мені так хотілося, щоб і у мене був дідусь. Щоб покатав мене на возі, щоб привозили із ним сіно… Хай би і не з нами жив, як у Тані, але, щоб просто був…

Вже тоді я знала, що один мій дідусь, мамин тато Остап, помер за три тижні до мого народження. Коли я пішла до школи, мені дозволила бабуся запинати хусточку, яку купив мені дідусь. Мені іноді розказували, що він купив три хусточки – двом моїм старшим сестрам і «дівчинці, яка скоро буде», тобто мені. Цікаво, як він знав, що я – дівчинка? УЗД ж не було тоді. Я знала, де дідусева могилка, і ходила до неї зі старшими. Доглядаю її й тепер.

Другого дідуся, татового тата Дмитра, не було у нас ні фото, ні спомину. Подружчина бабуся якось сказала, що «він у тридцяті ісчез» і приклала пальця до вуст. Батьків запитувати про це я в дитинстві не насмілювалася. Наше покоління, хоч і схоже на сучасне, навіть у п’ятирічному віці вже не ставило багато «чому» своїм батькам. І чому про «тридцяті» треба говорити із пальцем біля вуст, в дитинстві я так і не змогла збагнути. Збагнула пізніше, коли тато отримав довідку про реабілітацію діда як ворога народу, коли я на свій запит отримала довідку з прокуратури про те, що «рішенням суда трійки Гострий Дмитро Климович 7 грудня 1937 року розстріляний». Стратили його у дворі Чернігівського НКВС. Я була вже дорослою, мала свою доньку. А плакала по-дитячому… Плачеться і тепер, коли іноді беру в руки цю довідку.

Як же ви були мені потрібні, як не вистачало вас у дитинстві, мої дідусі! Бо виявляється, дитині для повного щастя треба маму і тата, треба двох «бабусів» і двох дідусів, а ще – братів і сестер. Не завжди дорослі прислухаються до бажання дитячих сердечок. Часто якісь міжсімейні інтрижки: «погані» свекруха чи теща, нелади між сватами, особливо коли їхні діти розлучені, безжально травмують дитячі душі. Внуків «хороша» бабуся не доручає «поганій» бабусі, дідусь «кращий» той, у якого пенсія хороша та машиною катає, а той, хто на «велосипеді» – ну зовсім поганий. Чи думають дорослі про те, що діти від цього страждають? Бо їх у такому віці зовсім не цікавлять наші статки і статуси… Як і Тарасику, їм треба зовсім не багато – щоб і в нього, як у Пашки, дідусь… на дереві сидів.

 

Олександра ГОСТРА

Схожі матеріали (за тегом)