У темряві час роззувається і сідає поруч зі мною на підлогу. Він більше не біжить – він дихає. Повільно. Разом зі мною. Тут хвилини вимірюються не досягненнями, а биттям серця. Не результатами, а теплом долонь. Не швидкістю, а глибиною. У блекауті стає видно, як багато ми жили в майбутньому і як рідко – одне в одному. Як часто ми обирали правоту замість близькості.

Як легко вмикали холод, коли світло ще було.

Мені хочеться, щоб у такі вечори і ночі люди підсвічували одне одного закоханими очима. Щоб слова ставали м’якшими, а обійми – довшими. Щоб замість «ти винен» звучало «я поруч». Бо темрява – це не відсутність світла. Це іспит на тепло. І якщо вже світ зупинився, нехай він зупиниться у чиїхось руках. Нехай серця працюють як генератори. Нехай любов буде тією енергією, яку не вимкнути.

Світло повернеться. Завжди повертається. Але головне, щоб у темряві ми не втратили одне одного. Бо темрява минає швидше, якщо в ній не самотньо.

Ангеліна ГРИБНИЦЬКА