Вона рухлива, весела, хоча час від часу впадає в жахливі депресії. Депресії чергуються з періодами підвищеної активності й оптимізму – тоді вона вирушає читати довгі емоційні лекції про імпресіонізм до сусіднього ПТУ. Чи організовує бенефіси на честь наставників-пенсіонерів (Анастасія працює в школі-гімназії, «сидить» на 10-годинному факультативі «Всесвітня культура»).

Її колишній чоловік, свекруха і двоє дорослих дітей – усі виїхали до Ізраїлю. Вона обміняла свою велику, ураз опустілу квартиру на однокімнатну, поставила в усіх кутах високі керамічні вази з очеретом, почепила на стіни акварелі (вона постійно малює жіночі обличчя в профіль та анфас, до того ж обов’язково в екзотичному японському стилі) і розпочала нове життя.

Найперше, що вона мала зробити у своєму новому житті, – знову вийти заміж, нехай вони там у своєму Ізраїлі не думають, що вона нікому не потрібна... Своїми заповітними загарбницькими планами вона щедро ділилася зі шкільною куховаркою Таєю. «Концепція проста: усі чоловіки пройдисвіти. Але без них не обійдешся. Пройдисвіти ходять по місту табунами. Слід уміти розставляти на них капкани – інтелектуальні та сексуальні. Хто-небудь обов’язково впіймається». «А якщо він жонатий?» – цікавилася куховарка Тая, округливши очі. «Це абсолютно не грає ніякої ролі», – безапеляційно відказувала Анастасія. Тая, проживши 20 років у щасливому шлюбі, важко зітхала, з жахом уявляючи, що на її огрядного рожевощокого Петю, слюсаря 5 розряду, раціоналізатора й зразкового батька, можуть поставити пастку просто на вулиці Коцюбинського...

Анастасія спробувала просвітити Таю щодо фемінізму, приносила їй відповідну літературу, з усієї сили вчила її тактиці зваблення, проте все марно. Тая читала лише місцеві газети, до того ж оголошення (вона підшукувала для свого сина-старшокласника уживаний письмовий стіл), і понад усе її цікавило, чи не пересмажилися котлети для подовженого дня... Про себе Анастасія вирішила, що Тая безнадійно нудна і навіть трохи дурнувата. Усіх жінок Анастасія класифікувала на Венер, Синіх Панчох, Відьом і Кішок. Таю вона зарахувала до нерозумних хатніх Кішок (о, скільки їх повсюди розплодилось – тих, хто не може дати справжнього щастя справжнім пройдисвітам!). Знала вона і Відьом (це були пригожі, розумні та злі пані, від яких завжди маєш одні неприємності). Із Синіми Панчохами теж усе зрозуміло – сухі інтелектуалки: там, де потрібно цілуватися, вони без кінця просторікують «про високе й вічне». Себе вона, ясна річ, мала за Венеру...

Подруг в Анастасії було чомусь небагато, а коли бути відвертою до кінця – жодної. Найкраща товаришка зовсім несподівано відлучила її від власного дому. Одного разу Анастасія невдало пожартувала: заявила вголос чоловікові подруги під час якогось спільного свята: «Що з того, що ти пробув з нею у шлюбі 15 років! Я дуже легко загашу ваше сімейне вогнище!» Те, що вона цілувалася з ним згодом на східцях у під’їзді на очах численних гостей, – зовсім невинна деталь.

Перебравшись до нового помешкання та порозставлявши всі свої вази, вона вирішила заснувати авангардистський салон, бо давно вже почувалася справжньою світською левицею, яка тонко розуміється на мистецтві і якій, безумовно, потрібен відповідний антураж – прийоми, таланти довкола... До того ж салон значився першим номером в її тактиці спокушення. Вона не хотіла, щоб хто-небудь із знайомих з жалем в очах питав її при зустрічі: «А що ж Ви робите вечорами?» – розраховуючи на відповідь: «Так, нічого цікавого... Плету мереживо, вигулюю пса і думаю про вічність...». Ха-ха! Не дочекаєтесь! У неї буде цікаве, різноманітне життя й багато чоловіків довкола!

Вона терміново придбала за безцінь у знайомої масажистки старе скрипуче крісло-гойдалку, бо бути господинею модного богемного салону без цього крісла ніяк не пасувало (вичовгане оксамитове вона витягла на балкон), опісля прийняла ванну Клеопатри (усього-на-всього вилила у воду літр молока й хлюпнула півбанки меду) і зателефонувала двом знайомим пронафталіненим Синім Панчохам та одній кирпатій, чарівно-небезпечній Відьмі (гострі відчуття у вишуканому товаристві на завадять, та й навіщо ж їй повний патріархат?). Запросила також двох місцевих поетів (вони обоє були бородатими, геніальними від Бога та галантно-неввічливими), сімдесятирічного художника, члена Спілки (для солідності й авторитету салону) та головну дійову особу – барда Анатоля, який щойно повернувся з якогось широкославного регіонального фестивалю з дипломом, тож почувався справжньою зіркою і, як їй здавалося, був закоханим у неї, мов хлопчик... Відверто кажучи, вона сама відчувала кохання до нього. Насправді, вона перебувала у стані хронічної закоханості – то у фізрука школи-гімназії, то у знайомого телемайстра. Але все це було не те... Їй потрібне щось особливе, непримітивне. Цей Анатоль... Він такий артистичний, глибокий, з таємничим хрипкуватим голосом...

Усі запрошені з’явилися. Старий член Спілки навіть приніс квіти – віник нещасних прив’ялих жоржин, які, мабуть, купив на розі під гастрономом у бабусі, що завжди їх продає і без угаву смокче крізь мундштук свої міцні цигарки. Поети прихопили останні збірки віршів, а Анатоль – пляшку червоного вина. «Чудово! Будемо робити глінтвейн!» – прощебетала Анастасія, силкуючись притупити образу на те, що він не взяв гітари, а отже, співати не буде.

З поважним виглядом гості роздивлялися її акварелі (живописець урочисто виголосив спіч про «співвідношення світла й тіні»), потім гортали книги з полиць і, як їй здалося, ніяк не могли дочекатися, коли вони з Відьмою зроблять бутерброди. Сині Панчохи ставили «розумні» питання бородатим поетам: коли до них приходить натхнення, наскільки їхні поетичні «викладки» відповідають реальним почуттям і тому подібне...

Потім гості пригощалися вином (глінтвейн вирішили не готувати) і глибокими інтелектуальними розмовами про Сальвадора Далі та Верлена. Потім відрядили одного поета ще по вино до крамниці, яка працювала всю ніч... До чаю з м’ятою не дійшло, бо всі чомусь перепилися.

Анатоль пригорнув Відьму, і вони перейшли не кухню, нібито погортати у тиші книгу про Волошина та помити посуд. Старому шановному члену Спілки стало зле, й Анастасія відвела його до ванної, де він з великим поспіхом схилився над раковиною і провисів так з годину. Панчохи хутенько розібрали поетів і зникли в зоряній серпневій ночі. Член Спілки дрімав у кріслі-гойдалці, по-дитячому схлипуючи уві сні... Вона вкутала його старою фланелевою ковдрою, яку вперто величала пледом.

Потім Відьма й Анатоль повернулися до кімнати, дуже схвильовані Волошиним. Посуд вони так і не помили...

Анастасія хотіла придумати для них якусь пристойно-їдку репліку, але не знайшлася. Анатоль чемно поцілував їй руку в передпокої і потягся проводжати Відьму аж за залізничний міст, на околицю. По члена Спілки викликали сина...

Коли всі, нарешті, розбрелися, Анастасії стало млосно. Вона відчинила повсюди вікна й лягла на канапу, намагаючись заснути, однак їй ніяк не вдавалося. У голові вертілася недоречна дитяча лічилка: «На золотому ґанку сиділи: цар, царевич, король, королевич...». Вона прогнала її і підбила підсумки: найкраща подруга давно вже не вітається з нею під час зустрічей; усі її пастки залишаються чомусь без здобичі (і вона знає чому: окрім розкішних Венер, існують ще і Відьми, і Панчохи, і Кішки, які вихоплюють з-під носа найшляхетніших кавалерів). Який жах! Вона така змістовна, цікава. Але їй не допомогла навіть «важка артилерія», якою вона скористалася, – ванна Клеопатри. А Анатоль! Чортів бард! Теж мені Розенбаум!.. Усе так прикро... Її п’ятирічна онука росте десь там, серед пекучого сонця та незнайомої мови ідиш (чи іврит?) і зовсім не знає своєї бабусі Насті... Немає ні золотого ґанку, ні царя, ні царевича...

Вона тихо проплакала до самого ранку (як добре, що ніхто про це не довідається!). Японські жінки здивовано поглядали на неї з малюнків...

Лілія ЧЕРНЕНКО