|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 5:19 | 08.13.2022

Сергій Чубовський Сергій Чубовський

Година полону в рідному господарстві

Перша колона російських окупантів зі 120 одиниць бойової техніки пройшла через село Козацьке Бобровицької територіальної громади на третій день війни.

З Ніжинського напрямку вона пройшлася по селах Носівської громади, звідти направилася на Новий Биків, але, напевно, одержала інформацію, що у Старому Бикові підірваний міст через річку Супій, тож повернула на Козацьке. У селі не зупинялася, і люди полегшено зітхнули – пронесло. Того дня припинилося газопостачання через пошкодження газопроводу, та ця біда не така страшна, як жити під окупацією. Згодом спробував цей режим на собі керівник місцевого аграрного господарства «Козацьке» Сергій Чубовський. Протягом години перебував у рідному господарстві під наглядом автоматників, по суті, в полоні.

 

– У перший і другий день війни у наше село наїхало до батьків, інших родичів десь більше тисячі жителів Києва та інших великих міст, – згадує Сергій Миколайович. – У переважної більшості з них не було запасу харчів, і в місцевих магазинах продукти швидко закінчилися, шляхи їх підвозу відразу заблокували окупанти, які з 27 лютого вже хазяйнували у Новому Бикові, де проходить автотраса Суми-Київ. Довелося нашому господарству запускати крупорушки, діставати «НЗ» з комори, виділяти свиней на забій: підгодовували працівників і їхніх приїжджих родичів. Досі дивуюся, хто доніс окупантам про цю нашу благодійну акцію? Бо коли вони приїхали з Нового Бикова в наше село на шістьох БТРах вже не проїздом, а з ретельною «перевіркою», то відразу запитали мене про допомогу людям харчами. Я підтвердив цю інформацію і запитав офіцера,що був у балаклаві, чому його це зацікавило. Може, ми не повинні це робити? На моє здивування, він не заборонив надання благодійності. Проте з двома автоматниками фактично взяв мене в полон і повів по господарству оглядати всі господарські приміщення, всі закутки.

Керівник зізнався, що паскудно було на душі, коли його, організатора цього аграрного виробництва, чужинці зробили бранцем, примусили супроводжувати їх по зерносховищах, складах сільськогосподарської техніки, корівниках і телятниках, по автомобільному гаражу і тракторному стану, навіть у силосну траншею заходили. На всьому цьому шляху чув за своєю спиною цокання затворів автоматів – так хотілося воякам постріляти. У трьох випадках за малим богом не стали випускати свинцеві черги – командир охолодив підлеглих.

1anapolax

На полях назбирали

 

– Що вони шукали – не казали, і я не допитувався, – пригнічено згадував аграрник. – В одному місці побачили на снігу слід від кінських копит. Офіцер запідозрив присутність у селі партизанів. Довелось показувати нашу невелику конюшню і пояснювати, що через дефіцит солярки для тракторів підвозимо корми худобі на кінних повозках. Повірили, після цього привели мене назад до контори, тут я й запитав, чи вже вільний від їхнього полону. Не відпустили, повели до БТРа, що стояв неподалік контори. Страх – не страх, а холодок пробіг по спині. Під час «екскурсії» по господарству побоювався, щоб ніхто з працівників не запанікував, не став кудись тікати, бо тоді б окупанти стали стріляти навздогін, про що попереджали. Коли ж вели мене до бойової машини, трагічні здогадки мелькнули, чим може закінчитись для мене цей нетривалий полон. На щастя, все обійшлося.

Доставили керівника господарства до старшого командира, теж із закритим обличчям. Він почав ніби виправдовуватись, мовляв, його хлопці, можливо, дещо перестаралися в кабінеті, але війна… Відлягло від серця, і господар насмілився вточнити, що не ми почали цю війну… Окупант обірвав аграрника, сказав, щоб припинив таку розмову. І що вони ще приїдуть у господарство.

1azavd22

Завдання від головного інженера

 

Далі вояки поїхали до фермера Миколи Фенюка, тепер уже покійного – помер після звільнення області від окупантів. А тоді їх цікавила нарізна зброя – хтось доніс до їхніх вух і цю інформацію.

Звільнившись із нетривалого полону, Сергій Чубовський зайшов у свій кабінет і остовпів: все було перевернуто, підлога засипана гільзами. Кулями посічені столи, підлога і навіть невеличкі іконки, що стояли на столику в кутку. Зникли два планшети, диск з відео спостереження, продукти й напої з невеличкої кухні, канцелярський дріб’язок. У кімнаті бухгалтерії теж усе перевернуто, як після нальоту грабіжників, але без пограбування. Видно, нічого цікавого для себе не знайшли. Не зустріли ні в конторі, ні в господарстві очевидних запроданців і навіть перефарбованих блазнів. Але наводка від когось відчувалася.

– Для мене й досі є загадкою, що шукали чужинці в нашому господарстві, в конторі, – дивується Сергій Миколайович. – Того дня вони не вимагали від мене ніякої допомоги: ні продуктами, ні соляркою, навіть не поцікавилися, де наша заправка. Мабуть, на той час були всім забезпечені. Може, хтось доніс їм недостовірну підставу? Бо дуже вже ретельно перевіряли інформаційні носії. Та інформатор, скоріш за все, не з нашого колективу, тож і інформація виявилася недостовірною, надуманою. Тому і я особисто, і увесь колектив легко відбулися – без страшних руйнувань у селі і господарстві, без людських жертв. Думаю, це чи не найголовніше для мирного, звичайного села, в якому є свій фронт – трудовий, теж дуже важливий. Пересвідчився і в тому, що перед окупантами не треба прогинатися, демонструвати навіть штучну лояльність до них, а вести себе гідно й без страху. Очевидно, що вони користуються послугами місцевих зрадників і блазнів, але таких ніхто не поважає.

1atvar1

Тваринництво оживає

1atvar2

У товаристві «Козацьке» трудяться постійно вісімдесят працівників. Керівник Сергій Чубовський задоволений їхньою роботою. У воєнний час колектив ще більше згуртувався, що дало змогу впоратися з весняними роботами, які почали із запізненням: спочатку заважали колони ворожої техніки, що ганяли між Макіївкою і Новим Биковом вздовж полів, потім треба було обстежити ті поля. На тракторному стані лежать у відведеному кутку уже безпечні знахідки, звезені Василем Горбачевським у ковші трактора-навантажувача. Цей механізатор дещо обізнаний з піротехнікою. Вибухонебезпечні «подарунки» вивезені й знешкоджені військовими піротехніками.

1abrygriv1

Бригада з Рівненської області

 

Колектив із господарством, як то кажуть, оживає на очах. Після півторамісячної вимушеної перерви відновлене газопостачання. На полях і городах буяє новий урожай. Збереглося по дворах і в господарстві тваринництво. На фермі проводить побілку приміщень бригада з Рівненської області, котра багато років поспіль приїжджає у Козацьке працювати з весни до осені – будівельниками і механізаторами. У господарстві є робота й для місцевих жителів.

Найактуальнішою залишається проблема реалізації минулорічного врожаю зернових. До зруйнованих шляхів вивезення продукції на зарубіжні ринки додалися штучно занижені ціни – удвічі-утричі нижчі, ніж У Європі. Дрібним і середнім аграрникам не під силу самотужки вирішити цю проблему.

За її подолання борються навіть зарубіжні країни, розробляють логістику для безпечного вивезення передусім зерна. А для вітчизняних багатьох «ура-патріотів» героїчним було б, якби українські зерносховища розбивали окупанти… для «патріотичних» картинок. Сюди б їх, таких «вояк», у села, для промивання мозків, під дула автоматів за спинами. Або на поля, усіяні мінами. Тут би відчули справжній смак хліба, запах пороху, переляк від вибухів.

1aevrouz1

Євроузбіччя - як і до війни

 

Керівник аграрного підприємства розповів, як 75-річний сільський електрик Іван Іванович Катруша, незважаючи на обстріли і вибухи, під носом в окупантів добрався в Новому Бикові до розподільної високовольтної перемички і переключив на справну лінію подачу електрики до Козацького. Іншого разу в таких небезпечних умовах він відремонтував у селі лінію на зруйнованій танком опорі. «От якби довгоязиких «патріотів» передати під наставництво Івана Івановича!» – міркує аграрник.

– Героїзуватися на руйнаціях, ще й подалі від «героя» з довгим язиком, – не потрібні ні уміння, ні хоробрість, – наголошує вже серйозно Сергій Чубовський. – Але такі «патріоти» не потрібні й для аграрного виробництва – до чергового голодомору доведуть села й усю країну, про що свідчить історія. Хіба що спробувати примусовим трудом перевиховати. Адже, як кажуть в народі, праця і голод – найкращі вчителі й вихователі. А в Україні ще й війна: справжні умови для справжньої героїзації, після якої з’явиться в головах справжня ціна людського життя.

 

Григорій ВОЙТОК

Схожі матеріали (за тегом)