Дев’яносто – саме тому самому Головку, що не вивищував себе з-поміж ровесників та молодших колег, а несподівано у розмові порівняв себе з чорноробом української поезії.

Того самого Дмитра Головка, який увійшов до сучасної української культури та всього літературного процесу разом з Василем Симоненком, Миколою Сомом, Василем Діденком, Олесем Лупієм, Миколою Сингаївським, Петром Засенком, Тамарою Коломієць та іншими молодими «неофітами». І склали вони неповторну і багатогранну у творчості та сприйнятті світу когорту «батальйону молодих і завзятих». Тепер багатьом, можливо, й видасться неймовірним, але навіть у ті страшні часи ця плеяда молодого покоління не тільки не мислила свого життя під портретами Сталіна чи інших фальшивих вождів суспільства, а й робила певний спротив. Навіть в непрості часи вигаданими комуністичними ідеологами творчого методу соціалістичного реалізму, коли «у груди б’є пекуча тризна», вони сміливо зачинали свою поетичну борозенку в українській літературі.

Хіба не спротивом Дмитра Головка була відмова відповідати викладачеві-генералові російською мовою в державному українському університеті? Розумів, що його цей вчинок не залишиться безкарним. Так і трапилося. У заліковці з’явилася «трійка», а він – без стипендії. Це вже згодом він напише, що людей змушували «щоб вижить якось, рідну мову \ міняли в горі на полову…\ Бо небезпечно жить «хохлам…». Тоді ж дізнався про таку придибенцію на екзамені Павло Тичина та й дав землякові грошей «для підтримки штанів». Мовив: ось посиплються гонорари, віддаси. Та не взяв назад позику поет-академік. Сказав: то моя тобі стипендія. Такі епізоди з життя не забуваються.

В одній з інших розмов Дмитро Головко процитував слова свого побратима Василя Симоненка. Він тоді висловився чи не найвідважніше з усього молодіжного «батальйону», бо сказав, що «на прив’язі міцному / мене, мов пса, покірні холуї / тримали в закутку холодному, тісному…/ Я ж не прислужував нікому і нічому…» На такій же прив’язі тримали тоді багатьох як молодих, так і старших письменників. Того ж таки односельця Дмитра Павла Тичину, котрий все своє життя найбільше боявся радянської влади і якому, за словами Дмитра Андрійовича з поеми «На сонячній межі», «сваволі ключники прокляті / Від миру божого тайком / Правду, закуту і розп’яту, / Замкнули сталінським замком…», а «ГУЛАГ і сталінська комуна /Живі серця в труну кладе…»

Так, Дмитро Андрійович народився у ту страшну зимову пору голодоморного тридцять третього в хаті, що «любистком … дише». Йому ще в утробі матері довелося терпіти голод, не зник він і після народження, адже згорьованій селянці не було чого навіть у полотняну «куколку» нажувати, аби вперти до рота посмоктати її голодному дитинчаті. Навкруги чулися плач, крики та стогін змучених голодомором односельців. Бо ж, писав він у своїх поезіях про той жахливий період, «котився голод з хати в хату», «він добирав дітей до страти…», а «колгоспний мор – як вовкулак… стискав людей в один кулак…» Вже пізніше мама, яка «сама ж лиш затірку колгоспну \ хлептала разом зі слізьми…», розповідала дорослому Дмитрові, що того страшного літа 33-го року навіть зозулі «подавилися» і боялися подавати голос. І її талановитий син виклав все це майстерно на папері, де так і сказав, що в той рік «заніміли зозулі». І здивовано перепитував у неньки: «Ну, як я вижив у тім, третім?..

Але не завершилися на цьому митарства хлопчика. В одній з розмов Дмитро Андрійович ділився дитячими спогадами і повідав, що у мами було семеро дітей. Тато загинув. Батькове тепло в напівсидячому ложі, вимощеному кількома солдатськими тужурками, й сьогодні в його пам’яті. «Скільки вже минуло років, – пише він, – а те батькове тепло гріє мене й досі…» Бо воно, щиро освідчується він читачам далі, «обгорнулося навколо мого худенького тіла, присипляє, ніжить, пестить, забирає всю увагу…» Такі життєві реалії вимагали від хлопчика, а згодом парубчука щодня допомагати в міру своїх сил матусі. Він добре знає, що таке сільська праця.

Для Дмитра Андрійовича, пише він в одній з поезій, «жито сіяти – як свято…». Він і тепер може запрягти коня у підводу, смикнути за віжки і мовити «ньо, буланий», прокласти плугом борозну, прищепити яблуні чи груші. Бачили б ви, який добротний сад він має на своїй дачній ділянці у теж колись спаленому дотла нацистами Мочалищі, що межують з його рідними Пісками. Родять там не тільки традиційні для Чернігівщини плодові дерева, а й виноград різних сортів, персики. А які огірки, помідори, перці, баклажани вони вирощують на тих вкрай бідних піщаних землях з дружиною Валентиною. Вистачає не тільки родині, а й на гостинці знайомим, сусідам у Києві. Любов до цього рідного краю, який він разом з Анатолієм Погрібним та іншими сподвижниками перетворював на зону відпочинку, бо все на їхніх подвір’ях з весни до пізньої осені потопало в квітах – цьому багатству ріднокраю, починалася з віршів. Як, мабуть, і в кожного митця. Як і в його побратима Анатолія Погрібного. Так, на цих віршах ще вбачаєш наліт школярства, але в них вже панують щирість, відвертість. І це він підніс до значних поетичних висот.

Як тут не згадати слова одного з його наставників Анатолія Дрофаня. Коли зовсім юний Дмитро віддав йому для прочитання рукопис своєї першої книги, той жартома мовив «щось він легенький». Кмітливий Дмитро не поліз за словом у кишеню і відповів майстру: ось прочитаєте і відчуєте, що там думки досить важкі. Так і було. Рукопис вже найближчим часом став книгою. З того часу ніхто з видавців не зауважував йому на невеликий обсяг майбутньої книги. Знали, що там відшліфована мова, лише добірні зерна поезії, а вся полова відлетіла за вітром. Так і по сьогодні. Бо й пишеться йому там, у звичайнісінькій сільській хатині, чудово. У шухляді його письмового стола, що геть потопає у книгах шикарної бібліотеки, вже не один рукопис – заважає видати їх клята війна, розв’язана московськими рашистами. Тепер і він, і його меценати кожну зайву гривню передають на потреби Збройних Сил України.

Тоді ж, у дитинстві, попереду маячіли громи та полум’я Другої світової. Не оминула та напасть й його колиску – село Піски на Чернігівщині. Село, де за його ж словами, «ранок ходить, наче князь, а хати около ясне – що маків цвіт на грядці…» Так-так, це саме ті Піски, вулиці яких колись топтав і його знаменитий на весь світ земляк, поет-академік Павло Тичина. З тих вулиць-доріг і йому простелилася стежина у світ широкий. Хоч і мріяв він у дитинстві змайструвати літак і з Пісок полетіти на ньому мандрувати світом. Судилася йому інша доля. Так ось ті Піски фашистські нелюди за непокору жителів жити за «новим порядком» спалили геть дотла. Тоді вогонь поглинув 670 дворів. А 861 жителя – від немічних стариків до малюків, які ледь навчилися вимовляти священне слово «мама», – зігнали до сільської церкви і там заживо спалили. У пам’яті мого співрозмовника і сьогодні стоїть несамовитий крик нациста з автоматом у руках, який під час облави несамовито репетував «цурюк» на семирічного хлопчака, який заплутувався ніжками в сухих бур’янах на городі та чагарниках у берегах, аби врятуватися від вірогідної смерті. Скільки кілометрів він так біг, тепер і сам не знає. Але дістався сусіднього села і прибився до родичів, які вже зі сльозами на очах дивилися на палаючі Піски. Прихистили хлопчика, пригріли. Доки на згарищі землянку викопали. Так і вижив. Вижив, щоб донести світові поетичним та прозовим словом правду про героїзм своїх земляків і, чого гріха таїти, підлість окремих із них.

Взагалі ж переказувати босоноге та жалюгідне дитинство Дмитра Андрійовича та наступні роки його життя і становлення як письменника, особистості – це переказувати його пречудові поезії, цитувати новели, ліричну п’єсу, поеми, оповідання та невеликі крилаті висловлювання, перекази яскравих історій, майстерно вихоплених з життя афор – творів, які не підвладні багатьом маститим авторам короткої прози. Але це вже буде справжній літопис довоєнного, воєнного та й післявоєнного покоління. Якому, за словами сповіді його ліричного героя в поемі «Жито на посів», не раз «захотілось вдарить лихом / об землю, а точніш – об зло…»

Моє перше заочне знайомство з поетом-земляком Дмитром Головком відбулося в шкільні роки. Тоді я, активний читач районної газети, який і сам пробував римувати слова, уподобав на її сторінках вірші Дмитра Андрійовича. А в останніх числах липня 1972 року мене, вчорашнього десятикласника, а на той час літературного працівника бобровицької районної газети «Жовтнева зоря», викликав до себе в кабінет редактор районки Володимир Васильович Нємченко. Він дав мені в руки конверт і наказав негайно електричкою їхати до Києва, відшукати за вказаним адресом редакцію журналу «Театрально-Концертний Київ» і вручити цей конверт його головному редакторові Дмитрові Головку. Десь годин через три конверт вже був у його руках. Дмитро Андрійович показав мені, як спуститися до Хрещатика, пройти до Софійської площі та оперного театру і назначив зустріч «через пару годинок». Звісно, я був раніше. Дмитро Андрійович велів повертатися в Бобровицю, відповіді він не писатиме, а телефоном щось «все розповість моєму редактору».

Те «щось», звісно, мене цікавило. Але ця цікавість компенсувалася мені, сімнадцятилітньому, вже тим, що я ручкався зі справжнім поетом, який пригостив мене чаєм з бутербродом, поетом, що уже мав власні книги поезій, і навіть говорив з ним. Я тоді навіть відчував, що маю крила за своїми плечима. Другого дня я від свого редактора дізнався, що їздив з посланням до професора Київського державного університету імені Тараса Шевченка Анатолія Погрібного, теж нашого земляка-пісківчанина, аби він посприяв мені стати студентом стаціонару факультету журналістики цього ж вишу. Оскільки під час минулорічного вступу на такий же факультет Львівського університету мені не вистачило для отримання студентського квитка одного бала, а цього року в столичний вуз при конкурсі 24 абітурієнти на одне студентське місце я не добирав всього-на-всього половинку прохідного бала. Але професор Погрібний нічого тут вдіяти не міг. Тому я й став студентом-заочником.

Але відтоді мої спілкування з Дмитром Андрійовичем стали регулярними. Під час сесій в університеті він запрошував мене до себе додому. За чаюванням були розмови на всякі теми. Звісно, його цікавили всі новини з рідного краю. Неодноразовими були зустрічі з Дмитром Андрійовичем і під час різних читацьких та робсількорівських конференцій, які регулярно проводила редакція нашої газети, літературних свят на Бобровиччині.

Саме Павлові Тичині він насмілився показати свої перші поетичні спроби. Почув схвальну оцінку. Павло Григорович навіть ласкаво назвав його «божою людиною», як він називав і відповідно ставився до всіх поетів. Дмитро розумів дещо перебільшену увагу до нього та його віршів, але ще наполегливіше чаклував над словом, шліфував його, наповнював філософською та життєвою складовою. І та зустріч не тільки надихнула й підбадьорила, а й стала визначальною в його житті. Адже юний Дмитро, щоб мати гарантований шмат хліба в житті, тоді ще опановував у ремісничому училищі столиці ремесло різьбяра по дереву. Бо Бог ще змалечку його нагородив не тільки майстерністю римувати й володіти словом, а й малювати та майструвати. Роботу різьбяра на столичній меблевій фабриці імені Боженка поєднував з літературною творчістю. Це й привело його на факультет журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. У ті ж роки після виданої першої збірки поезій «Плем’я робітниче» Павло Тичина написав землякові напутнє слово. Медом лягли на серце початківця слова Павла Григоровича «… славному із молодих творців слова. Вірю й бачу у Дмитра Головка широкий творчий шлях відкривається. Щиро радію Вашому зростанню…»

Висока оцінка ранньої творчості покладала на нього важкий тягар відповідальності за кожне оприлюднене ним у журналах, газетах поетичне чи прозове слово. Його потужний голос згодом зазвучав у нових збірках «Зоряна вісь», «Снага», «Два корені веселки», «Непочата вода», «Народження». Звісно, така потужна підтримка юного таланту не залишилася непоміченою заздрісниками. Вони відверто знущалися з початківця. Мовляв, добре мати таку «волохату руку». Інший й справді б скористався такою перевагою, ліктями б розштовхував, мов гай шумить, своїх конкурентів на поетичній ниві. Але не такий Дмитро Андрійович. Він навіть у Спілку письменників вступив у дорослому віці і з великим багажем творчого доробку. До речі, наступного року виповнюється півстоліття з тієї знакової в його житті події. Сподіваюся, що й Національна Спілка письменників України і її міський столичний підрозділ, до розбудови якого доклав немало організаторських та творчих зусиль Дмитро Андрійович, не забудуть про цей його добірний хліборобський засів.

У багатьох творах він показав свою майстерність вплітати в художню частину свого прозового твору документальні розповіді живих свідків. Візьміть його «Чорне крило недолі». Там що не рядок, то вражаючий ефект достовірності, співпереживання та невимовного болю з потрясінням від пережитого. Переконаний, з уяви кожного читача довго не зникне живий, а не вигаданий образ сільської церкви, отієї, що «на майдані, де революція іде…», спаленої дотла нацистами. До речі, допомагали їм у цьому страшному злочині рашистські посіпаки-власівці. А як вміло і майстерно поет демонструє свою архітектурну майстерність, коли зводить символічні мости між героїчним й трагічним минулим та сучасним України. Пошлюся хоча б на поему «Батурин». Саме там йому вдалося заглибитися в одвічні причини ненависті й жорстокості північного сусіда, який упродовж століть розбійницькими методами вторгається на українську землю, безжально палить, руйнує, вбиває українців. Як колись у Батурині, рашисти знову в огонь «жбурляють немовлят, щоб мене наросло «хохлят…»

Крок за кроком із зростанням літературної майстерності поет стає улюбленцем Музи. Його літературні твори кладуть на музику, і багато їх вже десятиліттями звучать в ефірі та з різноманітних сцен як народні пісні. Не перелічити, скільки окремих солістів, аматорських та заслужених хорових та ансамблевих колективів співають як народну пісню «На зорі мене, мамо, збуди». Люди старшого покоління пам’ятають, як з гучномовців у кожній оселі з вечора до ранку линула ця пісня Дмитра Головка. Поруч з піснею його побратима Василя Діденка «На долині туман». Така популярність і радувала, і тривожила. Адже всі ми знаємо, як більшовицькі ідеологічні цербери замордували славного пісняра Василя Діденка. Гримів грім і над головою Дмитра Головка.

До слова, зміст пісні «На зорі мене, мамо, збуди» пророчий. Пам’ятаємо, як її автор обіцяв наносити води матусі із далекої криниці на цілісінький день. Тепер така ж криниця розташована від оселі Дмитра Андрійовича в Мочалищі за 150 метрів. І ні в нього, ні в дружини уже нема мочі носити відрами з неї додому воду. Вперше за багато десятиліть цього року вони літували в столиці, а не в селі. Та повернуся до пісенної творчості ювіляра. Зокрема, згадаю пісню «Бобровиця» – вона стала своєрідним гімном колишнього районного центру Чернігівщини. До переліку популярних можна додати пісні на його слова «Вечірнє адажіо», «А мати жде», «Новорічна співанка». У багатьох зонах бойових дій російсько-української війни наші бійці співають «Приїхав хлопець із АТО». Додам, що не так давно видавництво «Волинські обереги» порадувало читачів та шанувальників творчості Дмитра Головка збірником пісень «Усе освячене тобою». Там більше двадцяти пісень його авторства, які й сьогодні є в репертуарах колективів та солістів.

Один з героїв сучасної української літератури чи то свідомо, чи у відчаї заявив, що треба бути великим сукиним сином, щоб прожити в цьому світі таке довге і творче життя. Такий суворий виклик спростував своїм життям, творчістю, активною життєвою позицією Дмитро Андрійович Головко. Дослідники ще колись проаналізують через мікроскоп його життєву ниву і дорідний урожай на ній. Можливо, й сам ювіляр тряхне сивиною і навіть після пережитих цьогоріч операцій на серці візьметься за мемуари. Але вже сьогодні можу ствердити: попри всі потрясіння, всупереч всім викликам він не став гвинтиком і коліщатком отієї заідеологізованої літературної машини, не став стверджувати і розповсюджувати брехні, що вже «комунізму далі видно»… І як тут не згадати слова ліричного героя одного з творів Дмитра Головка, який запитує: «Хто, поете, признайся ти єсьм?/Чи акорд? А чи порив? Чи глина?\ - Я - буття. Я у леті увесь,\ Міжчасова нервова клітина…» І дуже прикро, що на путі у Дмитра Андрійовича, як і його товаришів з «батальйону молодих та відважних», та й маститих поетів аж занадто багато було «трутизни, глупоти і пілатів».

З роси ж і води та кожної української калабаньки Вам, Дмитре Андрійовичу, славному представнику батальйону шістдесятників, на многії і благії літа. Вірю, з роками на зміліє Ваша талановита ріка, а творча невситимість Вашої мистецької натури, виплеканої тичинівським краєм, щороку буятиме веселковими барвами, мов мальви на подвір’ї Вашого осідку в Мочалищі. Будьте ще довго таким молодим і завзятим на користь Україні!

Микола ГРИНЬ,

член НСЖУ, лауреат Міжнародної мистецько-літературної премії ім. П. Куліша

 ТВОРЧІСТЬ

Усе – як наяву

Нові афори з ненадрукованої збірки «Сходячи на гору Пантелик»

Починається вона словами: «Повторний крок». А перший був зроблений збіркою «Хто і як завдає марноти?» (2010 р.). Автор переживав сумніви, непевність, бо очікував непорозумінь щодо невизначеності жанру. В ньому крилася звичайна авторська претензійність. Тільки всі ці побоювання залишилися позаду, бо попереду стала читацька зацікавленість. Телефонні дзвінки (Олег Чорногуз), листи-подяки, зафіксовані на сторінках журналу, газети, у дикторському слові українського радіо ‑ розвіяли всі cумніви.

Ось кілька приємних, як для автора, міркувань небайдужих читачів до тодішніх «Марнот». «Читаючи короткі твори (автор назвав їх афорами, це такий спеціально придуманий для цього неологізм), важко зрозуміти: сміється їхній творець чи плаче? Зрештою, подумавши (а ці короткі твори частенько змушують-таки думати), робиш висновок, що він і плаче, і сміється, як те трапляється у житті, а буває, що й спочиває, споглядаючи ідилічні картини мрій та солодких снів, яких додивитися до кінця не дали гіркі будні». Таке враження від прочитаної збірки виніс письменник-гуморист Іван Власенко, назвавши афори «маленькими іскринами вогню великого».

Таким же несподіваним «зальотом» надійшов лист від прозаїка, Шевченківського лауреата Василя Захарченка: «Я такий радий, радий твоїм книгам. Прочитав уже майже всю прозаїку і скажу тобі, що ти для чогось пригнітив у собі чудового письмотворця. Скільки в афорах природності, іронії, гумору! Вони інтелектуальні…».

То ж і почнемо з них.

Володимир Коломієць.

Естет-новелетка, з присвятою Д. Головку

Чи то мені сюрреалізм

цвяшком у пам’яток заліз? –

Побачення було з Павлом Тичиною.

Збагнуть хотів його секрет

(чи то кларнет, чи пістолет?)

Ох, зустріч тая видиться причинною…

А ви щось пишете про жах

у сталінських концтаборах? – спитав

я «несумяшеся ничтоже», стишено…

На стінку зір він звів чомусь

і перст приклав до змерхлих вуст:

– Як партія накаже – то напишу!

Чи пістолет, чи то ж кларнет? –

Ятріє згад крізь часолет.

От раптом знову спогадалося, –

Та вже й неначе у росі скупалося…

Ґрунт – здвигло! А проте –

не брякнувся в кювет

сюжет одної з давніх новелет.

Мешканці острова Бенго, що входить до архіпелагу Фіджі, раз на рік уміють потоптатися на розжареному вугіллі. На ньому виробляють всілякі фокуси і – нічого: ніхто не спік ніг. Учені довго шукали причину такої витривалості. І знайшли. Цей феномен ходіння по палахкому вугіллі має наукове пояснення. Ті, хто збирається до танців, всю ніч мають вести бесіду з «духом вогню». Під час цього обряду вони повторяють кілька фраз із часткою «не»: «не боляче», «не страшно», «не вперше». У них у лівій півкулі голови, у мозку, блокується відчуття тривоги і жаху. Якщо ти потрапляєш «на вугілля справедливості», маєш повторяти оте заклинання, забувати, що під підошвами ніг не вугілля, а плин ріки, який змиває їх.

Сьогоднішні бенгодерці, ой, рашисти, русаки-прусаки, умільці топтатися по вогнищах, звикли переробляти на свій манір оті «вогняні фрази» із часткою «не»: «Не моє – а буде моїм!», «Не твоє, бо тепер моє!», «Не чуже, бо віднині воно моє!», «Не боюся викрадати навіть дітей із колисок»…

Мешканці Бенго витанцьовують на «вогняному вугіллі» раз на рік, а рашисти турхаються на вогнищах роками, століттями. В тих у лівій півкулі голови курличуть журавлі, а в цих, орків, – голова вільна…

Боже… вільна? Одним словом, – божевільна… для них війна – «мать родна».

Дракула… Дракула… Ім’я це з уяви Брема Стокера. Насправді цей вигаданий персонаж і в підметки не годиться князю з Валахії (нині Румунія) – Владу ІІІ Цепету на прізвисько «Дракула». Цей пройдисвіт, як згадують історики, любив умочати хліб у кров, яку по вінця наливали у відро його служаки.

Дракула сьогоднішнього дня, звичайно, перещеголяв обох румунів. Він полюбляє не хліб умочати, а купатися в кривавих річках, що денно і ночно стікають з незалежної України, яка втрачає своїх найкращих дочок і синів. До нього з усього світу лунають людські покрики: – Дракуло! Дракуло! – історія гулом. Дракуло! Росєя! – Смертями засіяла!

Дракула-путін прагне творити імперію, над якою не заходило б сонце ніколи, а ходило – колом, колом... Та світ не піде за ним ніколи.

Дракула – це горе!..

Вже скоро… Вже скоро…

«Я розкажу про людину. Про людину, чисту, піднесену, неоглядно хоробру. А поруч піде інша історія – огидна і мерзенна. Можливо, одна така і віднайдеться на всю країну. Просто патологія якась. Не писати б про неї зовсім, так переплутало і тугим вузлом зав’язало життя, героїчне і підле. Треба розрубати вузол. І тоді, очищене від підлого, в повній мірі постане перед нами прекрасне».

Це початок статті А. Сахніна в «Литературной газете» – «Правда про героїзм і підлість» (1979 р.). Виразником «героїчного» автор вивів керівника Новобасанського підпілля в роки окупації Івана Дяченка. Носієм «підлого» виведено командира партизанського загону, що діяв на Чернігівщині. Олександра Кривця, героя СРСР, що викликало тоді хвилю незадоволення і не тільки серед партизанів. Як розвінчати рашистського писаку? – багато хто задумався тоді.

Автор цієї афори, а також найвірніший кривцезнавець та історії Новобасанщини Іван Сидоренко разом зі своєю вірною дружиною Світланою Іванівною вирішили самостійно таки «розрубати той вузол». І досягли наміченої мети. Жаль, вони не все надрукованим побачили за життя.

Читачу, шукай ці три фоліанти під авторством Івана Сидоренка, вони варті твоєї уваги: «Розрубаймо цей вузол» та двокнижжя «Невсихаюча криниця».

Наш славетний філософ-рунвіровець Лев Силенко придумав промовистий і надійний неологізм: ОСІДУ (Об’єднання Синів і Дочок України). Як багато із цим словом римується термінів, понять: «іду», «дух», «на виду», «зведу». І наймилозвучніша фраза: «ось іду».

Ось іду! Ось іду! – ворогам на біду!

Далекий 196З рік. Надворі хрущовська відлига. Головний редактор газети «Молодь України» Іван Семенець забирає мене, заввідділом літератури і мистецтва, у відрядження до Черкас. Там має відбутися дискусійний клуб. І він відбувся. Моє завдання – зробити репортаж з диспуту «Як повинна сьогодні жити молода людина?». Матеріал має піти в наступний номер газети. Цебто, повернувшись із Черкас, я мав одразу сідати за робочий стіл. На всю ніч. Щоб не завдавати клопоту посімейству, довелось робити це у ванні.

Наступного ранку я був у редактора з матеріалом на цілу газетну сторінку. Він одразу прочитав його – сподобався. Навіть заголовок – «Душі прекрасні поривання Вітчизні присвяти!». Матеріал заслали в номер газети.

А через день-два зустрічаюся із земляком Павлом Тичиною. Тисне руку і підхвалює: – Читав, читав ваш репортаж. Написали ви, прозою і віршем, молодцювато. Я так уже не зміг би…

– Що ви, Павле Григоровичу… То я за ніч зварганив… у ванні… для комсомольчиків…

Поет заусміхався, підійшов поближче до мене і стиха додав мені на вухо:

– Коли я теж був «молодий я, молодий, повен сили і відваги», то за ніч теж зварганив «Партія веде»… для піонерчиків…

– Ну, таке було життя, – невиразно я промимрив Поетові.

– Справді, таке життя, – тихо відповів він і зів’ялим поглядом став обводити стелю, стіни свого кабінету, повторюючи: – Таке життя…

Бувало, із Шевченківським лауреатом Анатолієм Погрібним зустрічаємося в його пасіці. Ось він піднімає з вулика чергову рамку, ойкає й береться за бджолярський ніж. Ним він по-професорськи відрізає вічка з трутнями, усміхається в бджолярській сітці: – Досить тих, що вже є!

А вони кишать між робочими бджілками – товстозаді, раменисті – імітують надзвичайну роботу на благо всіх…

Хіба не те ви спостерігаєте у високих хатах? Як відомо, не всім трутням удається спокусити матку, запліднити її… У природі такі щасливці гинуть, а в наших умовах ще більше товстіють, грубнуть на гроші. І бджолярський ніж тут нічого не вдіє. Звабиш медком, – він задком, передком, а таки буде боротися за «людський добробут».

Коли на подвір’ї я палив свої чернетки, устарілі нотатки, то сірий димок нагадував мені метеликів, що радісно кружляли навколо моїх утрат. Чомусь ці метелики викликали в мені асоціацію…А якби мені пощастило підпалити підступні думки потаємних недругів нашої Незалежності, відвертих українських фобів, прихованих п’ятиколонників типу медведчуків, бойків, шуфричів? Усіх не перелічити… Яке димище стояло б навколо! Не метелики, а чорні круки закружляли б над нами… Чомусь із пам’яті виринув Берія…

Згадав за дружину, котра свого часу працювала в США. Тоді в моїй душі коїлося бозна-що. Доводилося виспівувати чумацьку пісеньку:

Загуляла чумакова жінка

від середи до понеділка,

чоловіка жінка гуляє,

бо чумака дома немає.

Але в мене все було навпаки: моя ненаглядна немов «У Крим по сіль поїхала». Знав, що доведеться ще довго з душі «вимивати» ту «сіль». І все ж поблажливість брала гору, як у того мудрого чумака:

Гуляй, гуляй, моя чорноброва,

поки моя голівонька здорова,

бо як моя голівонька схибнеться,

тоді твоє гуляння минеться.

Сьогодні українські соціологи дають міліонну цифру наших заробітчан по всьому світу. Ой, скільки жіночок і чоловічків «кохається» в чумацьких піснях! Співчуваючи їм, автор і подав згадку про свою дружину…

Колись Вацлав Гавел, будучи на посту президента, признався про свою сміливість: «Я взяв на озброєння кредо Масарика: головне – не боятися і не красти». Наші «гавали» теж наслідують знаного політика, але дещо здеформували його кредо: «не боятися… красти». Хоча, як запевняє Василь Простапчук: «Ніколи ні плуга, ні рала жодна сволота не вкрала».

Кому ж вірити?

Здавен відомо: богиня Феміда купала свого синочка Ахіллеса у підземній річці Стікс. Купала, тримаючи його за п’яту, усього ж заглиблювала у воду. Тому й – «ахіллесова п’ята». Правда, наші боги купають своїх нащадків не в якійсь підземній ковбані, а в корупційних грошових потоках, що бурлять через їхні руки. Купають до тих пір, поки золоті хвилі не викинуть їх на люди. Тому й – нелюди.

Втім, треба пам’ятати, що річка Стікс, в якій загартовувала Феміда свого синочка, впадала в річку плачу – Коціт, що давала початок Леті – річці забуття.

Дмитро ГОЛОВКО